ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Ми не часто-таки народжуємося. Фонтани крові у формі дівчат. У тілі дівчат… Правда, Господи?

Я хочу мати з ним дитину. Хочу зачати її на найвищій горі. Чи врятує це мене від чогось?

00:00:01:16

На початку Тріша Торнберґ була акторкою. Як нормальним музикантам вдається оминати у своєму житті етап гри у підземному переході, так і Тріші в юні роки не довелося зніматися в масовках чи з'являтися в епізодах у ролі перехожої чи секретарки, її відразу взяли на головну роль.

– Я тварь безсловесна, – казала про ту роль рудої стервочки Тріша.

Там і справді вирізали навіть ті дещиці діалогів, що було заплановано у сценарії. Незважаючи на те, що Тріша мруґала по екрану добрячих півфільму. Вона там ходила, бігала, вставала, сідала, милася в душі, підходила напівголяка до вікна, загорталася у різне дрантя і співала. Англійською. Бо російської мови – а замовником було саме російське Госкіно – у виконанні Тріші Торнберґ всі дико боялися. Реально просто висаджувалися.

– Ета не панятна вабщє чьто за акцент такой, – горював режисер. – Он нє хахляцкій, нє єврєйскій, нє прібалтійскій. Касмічєскій какой-та ізик.

Слухачам по шкірі бігали мурахи, і вони не знали, чого кінець світу настає так скоро. Якийсь такий реальний мікрокінець. Чи то Тріша непомітно для всіх у кишені вмикала ретранслятор своїх брейн-вейвів, що викликали у людей страх за збереження психіки чи з частотою звуків було щось не так, чи то вона так сильно і щиро ненавиділа російську мову, що несвідомо (а то й свідомо?) перетворила її фонетику на зброю масового знищення.

– От вона, істинна культурна диверсія. Пусти Трішу в город, то вона і з хати тебе вижене, – казав їй Психіатр. Він тоді був іще молодий, худий і страшний. Про те, щоби Тріші його полюбити, не могло бути й мови. Тому він просто чемно ходив за нею хвостом, заглядаючи у місце під собою і свято вірячи, що то – очі.

Так от. Трішу й головного героя з чоловічого боку страшенно засмучувало те, що в «молодіжній комедії про кохання» немає жодної еротичної сцени. Хлопчику доводилося весь фільм грати повного лоха, а Тріші – суцільну суку. При цьому сука лише по-сучому лупала велетенськими очима, казала щось типу: «Да?» із дико стервозною інтонацією, один раз за весь фільм їй дозволили голосом виразити надію у фразі «Нє прійдьот?», про псев-до-ґей-коханця її оцього недо-коханця, ну і всі просто аплодували стоячи Трішиному вереску «Пашла вон, дура!», коли вона кидала в секретарку свого діда-продюсера важезним ґлянцевим журналом.

Оператори завжди любили Трішу. Коли вона була акторкою, й любили за те, що до неї все швидко доходило, вона не колотила понтів і не намагалася покрасуватися в камеру – бой так знала, що красива. Коли ти не актор, а просто носій харизми, грати тобі суворо заборонено, бо все вмент пр'оїбеш і буде в результаті хіба що якийсь галімий кавеен. А так оператори затримувалися на її широких планах по п'ять хвилин, замість запланованих тридцяти секунд. Найцікавіше спостерігати за актором тоді, коли його текст давно закінчився, поставлене завдання виконано теж, а режисер ніяк не каже: «Стоп!» Спостерігати хоч би в моніторі. Десь зовсім близько пахне ґеніальністю… А це, як відомо, штука об'єктивна.

– Дєвачька мая, – а це вже стосувалося мови. – Знаєш, єслі ти хочеш чєво-та дастічь, тєбє нада напрачь вирвать із себя всьо хахляцкає. Паживі здесь, в Масквє, пахаді на сцен-рєчь, влейся сюда… Так са всємі актрісамі била, кто с украіни прієжжял. Та же Шульженка…

А потім уже всі: й оператори, і продюсери, і режисери – наввипередки почали хвалитися тим, як їхні мами чи татусі після війни переїздили до Москви із Тбілісі, Єревана, Харкова, Таллінна і просто зубрили російські вірші і зранку до ночі займалися вправами зі сценічної мови, намертво заборонивши собі бодай слово сказати тією, минулою, провінційною і лузерською.

– І вот, відіш, дабілісь всєво! – кричить хтось із непідробним торжеством.

Тріша дуже мило посміхаєтся. Так посміхаються тепер адміністратори її веб-сторінки, коли на черговий гнівний лист «справедливої критики», ввічливо відповідають: «Пробачте, але ми не будемо пересилати ваш некоректний і неінформативний спам нашому босу. Чи не були би ви такі ласкаві відсмоктати наші хуї? Щиро ваш, www.tornberg.com.

– Спасибі, милі, – думала Тріша, посміхаючись своїм ротякою, – ви справді дуже милі хлопці, але ваші рецепти не зовсім для мене. Навіщо щось у собі ламати?! Я прийшла сюди якраз будувати. Себе і довкола себе. Я повернуся додому і створю свою власну імперію. Так завжди все починається. Я скупалася у щедрому мейнстрімі. І тепер уже точно знаю, як я НЕ робитиму кіно. А яким його робитиму – прийде мені само собою. Головне – правильний намір. А він у мене правильний, я відчуваю.

І вона не помилилася. Бо не шкодувала витрачатися на будівництво свого анґара жодного дня. І рано чи пізно з того ангара мусив вилетіти потужний, красивий і досі не бачений літак.

00:00:01:17

Попередня дівчина Давида торгувала наркотиками. Та, що була перед нею, була просто собі мажоркою, що нічим особливим не займалася. Навіть наркотиками не торгувала. І найбільшою її помстою Давиду було те, що вона купила собі машину, котру він раніше сильно хотів, а вона ненавиділа. Ні, девочка була просто дурою. А та, що була ще перед нею, якось, побачивши мене, точніше, почувши мою українську, злупнула скляними очицями і пролепетала: «Ой, а ти приїхала звідкись, так?» Коротше, дідька лисого тут розбереш, яку градацію відстежувати. «Я просто дрочити не люблю», – зізнався колись Давид. Отже, маємо: не дуже мудра девочка, що думає, ніби вона акторка, геть дурна девочка, яка взагалі нічого не думає, зате в неї силіконові губи, девочка, що торгує наркотою і більше я нічого про неї не знаю, і я. Н-да. Через дивні коми він нас ставить. Да…

Да-да. Да-да-да… Дафліш.

Дафліш, Дафліш. Юний Дафліш. Савсєм забилі ми пра вас. І як то я так швидко втратила до тебе інтерес? Ну так, з'явився цей чортів Давид і, практично знехотя, переставив мої вагони на свої рейки. Ну то й що? Чогось же не дивує мене моє охолодження ні до Психіатра, ні до Z, ні до всіх інших. Але ж ти… ти здавався таким особливим. Ну чому воно так? Може, тому що разом із повноліттям до тебе постукала в гості Мегаломанія?

Ти перестав бути цікавим, перестав бути дитиною, несподіваним і перспективним підлітком. Ти увійшов у бридкий переломний вік декларованої дорослості. Ну і Боже помагай твоїм прищам, зрештою… Я ж не кажу, що в тебе нічого не вийде. Всі твої повітряні замки хай обростають цеглою, тільки цього я тобі й бажаю. От тільки як так сталося, що, будучи молодшим, ти був куди дорослішим, ніж тепер? І чого так трапляється з чималим відсотком чоловіків, котрими я захоплююся – з часом вони чогось починають вважати себе пупами землі і просто захлинаються у власному кумедному потязі до слави, визнання, важливості… Чого? Чи це, може, саме я всіх цим заражаю, а потім, як Мічурін, стою осторонь і спостерігаю, що ж відбувається з цими грушками-дичками, котрим прищепила я черенки драконових фруктів?

Втім, подеколи в мене просинався до малого певний інтерес. Я могла писати йому листи з Меланезії, наприклад. Питати, чи склав він вступні іспити до архітектурного (а сам він тим часом уже вважав себе архітектором № 1 у країні і парився тим, що навіть споглядання найгарнішого будинку його проектування не принесе самому йому радості). Я так само могла писати Z про те, що я зараз на Балі «адин савсем адин, асса!», і що відтак збираюся на Папуа. А він, пафосно демонструючи свої знання з географії, питав: «А що далі? Борнео, Суматра, Калімантан?» Я, цілком доброзичливо посміхаючись, відписувала: «Ну от. Ще один такий самий, як я. Теж колись думала, що Борнео і Калімантан – два різні острови. Ні, це один і той же, просто малайці й індонезійці по-різному його кличуть». На що він, ще більш пафосно – так зачепити можна лише 45-річного very male чоловіка – відповів: «Ну так, ще скажи, що Ява і Суматра – теж одне і те саме!» Я зітхнула: «Ні, ці два острови насправді доста далеко один від одного. Але хай тебе це не бентежить». Ну що ж удієш, інколи треба бути сукою. Дає певний терапевтичний ефект.

40
{"b":"13250","o":1}