ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

– Слушай, – якогось хріна воно перейшло зі мною на «ти», – какой у тебя запах пріятний. Пастой-ка… Я знаю еті духі! Што-та такое знакомає…

«От блядь, – думаю я, – невже Мефісто міг мені подарувати такі попсові парфуми, що аж це чмо може їх відгадати? Хоча ні. Це Гумова Попа так блефує, швидше за все. Думає, що це створює інтригу і що тьолки від таких «казановських прийомчиків» мають падати, як жито на покосі. Цікаво, він думає – я маю просто кінчити, коли він назве точну модель цих моїх ґуччі-хуючі, чи просто засоромлено піти додому, бо розгадано секрет моїх чарів?»

Н-да, Трішечка. Ну і думки у вас до обіду. Просто тобі експерт женскіх журналів у розпалі ПМС.

Далі все пішло, як пішло. Так дуже часто буває: купа ентузіазму, зйомки дорогезного трейлера, поїздки в Прагу на перегонку плівки, показ трейлера інвесторам, затвердження синопсису, грандіозні плани, підготовка контрактів і все таке. А потім раптове мовчання і мертвий спокій. То я не беру трубку, бо у стані пониженого ментального рівня голос Гумової Попи мене просто вбив би, то вже навіть Гумова Попа не нависає. Щонайгірше, це те, що Алєг завжди телефонував із Давидового безлімітного телефону, тож ім'я Давид у мене вже теж асоціювалося з цим бридким голосом. І вже зовсім якось автоматично й випадково, будучи за кермом, я взяла слухавку, коли висвітився «David Actor».

– Альо.

– Ало, привіт, це Давид, пам'ятаєш мене?

Ого. Таки справді він. Хоча що мені з того?

– Привіт. Пам'ятаю, звісно.

– Слухай, у мене справа є.

– Мгм. Щось нове з нашим грандіозним проджектом?

– Ні… Тут трохи інше. Мені дуже потрібно знятися… в короткометражці. Але в такій, альтернативній. Мені здається, ти рубаєш фішку… Ну й мені взагалі подобається те, що ти робиш. От тільки «Перламутрове Порно» я ще не бачив… Даси подивитися?

– Гм. Та без питань. Давай якось заб'ємося, детальніше все обговоримо.

Так воно все і пішло-поїхало. Спершу була передача йому «Порно», потім – дисків із фільмами Ґрінвея, Кі-Дука, Каурісмя-кі, Феліні, Бунюеля, якихось там книжок, путівників, музики, просто милого непотребу, щоби тільки мати серйозний привід зустрітися. Щоби тільки він не подумав, ніби в мене через нього зносить дах, хоч я просто не можу собі пояснити, звідкіля взялася ця потреба його щодня бачити. І чого я, засинаючи, болісно вдихаю повітря своєї спальні з надією втягнути в легені бодай кілька молекул його запаху. Дивно. Його ж ніколи не було у моїй спальні…

То був дивний час. Я вперше в житті писала уві сні погрозливі sms, що купи не трималися, але мали захистити мене від цієї маленької смерті, що її звідкись здалеку ніс мені цей нічим не примітний хлопчик Давид. А захиститися від неї, певно, неможливо. Ви й самі це знаєте. До того ж інколи в агонії митець здатен створити в десятки разів більше мистецького мотлоху, ніж comme il faut ремісник за все своє щасливе життя. До того ж після кожної нової смерті приходить нове народження. Кармічна м'ясорубка.

…Дивно летіти над Тихим океаном і згадувати таке, дивлячись на хмаринки там, внизу, і їхні майже ідеально пропорційної форми тіні на сонячній гладіні води. Там, іще нижче.

00:00:01:19

Інколи у певних місцях – наприклад, на Папуа, коли раптом вирубає електрику і доводитися пити апельсиновий сік у суцільній темряві – я намагаюся думати про всіх про них разом. Так дивно. Ніби серед цієї стовідсоткової пітьми перед моїми очима разом вмикається кілька десятків моніторів, як в апаратній телебачення під час прямого ефіру. На кожному інше обличчя. Вони, ясна річ, повторюються, але змінюються їх вирази, міміка, настрій залежно від часу доби. Вони про щось говорять, але звук до цієї темної кімнати не підключено. Що я при цьому відчуваю? Здебільшого непередавані словами, скороминущі ніжність і смуток. Ну так, все зайве відсіюється, лишається певне пливуче тепло. Як річка тече швидше після літнього дощу, так і наша пам'ять.

Чи можу я виділити серед цих моніторних рядів когось певного? Першим спадає на думку Давид. Без нього вся ця історія не мала би продовження – просто не вистачило б натхнення. На ньому все і підвелося до кінця. Чи майже до кінця. Бо справжні історії ніколи так просто не закінчуються.

00:00:01:20

Я значно більше довіряю жінкам, коли йдеться, наприклад, про перехід через гірську річку в джунглях по слизькій дровеняці. Просто у жінок значно краще розвинута функція «авто-сейв» [59].Вони ніколи не попруться з тобою в жодну дупу, якщо вони в надійності тієї дули недостатньо впевнені. Це я про жінок-гідів. Ліпше би траплялися частіш вони, аніж тупорилі мачо-мени, котрі ведуть тебе кудись, де ти раз по раз майже падаєш, а вони мають нагоду продемонструвати свою силу і крутість, з легкістю врятувавши тебе в останню мить. Так само ці запросто пруться кудись, де самі ще ніколи не були й уявлення не мають, що там і до чого, але просто торба, як тупо впевнені – «ай кен ду іт» [60]. Тобто, він кен-ду-іт. Шкода, але… я точно така ж. І вигрібаю від цього по повній. Завжди. Чого вже варте саме поєднання моєї баранячої (куди я, туди і стадо) харизми з моїм повним топографічним кретинізмом. Тому повторюю: ліпше довіряти жінкам, а не чувакам чи придуркам типу мене.

Хоча нормальна жінка навряд чи буде сильно напружуватися, якщо поряд є чоловік. Це ідіотки-феміністки зі своєю емансипацією геть-чисто попсували бідних західних чоловіків. Хіба ж і так не ясно, що ми не менш сильні чи кмітливі? Просто певні речі, що потребують додаткових навантажень, робити тупо впадло. Натомість своєчасна посмішка, правильно примружені очі чи вдячне зітхання серйозно піднімають рівень самооцінки в істоти протилежної статі. Воістину – найгуманніший розклад.

Коли справжні, не покалічені загальноприйнятими моделями поведінки жінки залишаються самі з собою, там утворюється дивовижне мікросуспільство. Само собою. Ненапряжно. Не обов'язково досконало розмовляти якоюсь загальною мовою чи мати спільний культурний досвід. Не обов'язково ставати до чоловіків в опозицію, але обов'язково їх в принципі любити. В той момент, коли про них згадуєш…

Ми з Естер, дівчинкою з племені Лані, що живе на острові Папуа-Нова Гвінея, ні про яких там чоловіків не згадували. Ми залишили їх. В буквальному сенсі: мій друг і двійко гідів хекали під сонцем далеко позаду, зважаючи, як би не послизнутися на піс-лядощовій джунглявій грязюці. Естер стрибала попереду – дивне в неї, як на папуаску, європейське ім'я? Але тут вже давно встигли попрацювати християнські місіонери. Тому насправді нічого дивного нема й у тому, що тутешні сивобороді мужі приходять на ранкову службу Божу у самих котеках [61]. Тринадцятирічна дівчинка з зап'ястями й пальцями значно міцнішими й більшими за мої, хоча на зріст куди менша. У дітей Папуа дивовижні очі: чорні, великі, всезнаючі. Папуаські діти дуже красиві. Шкода що часто-густо з них виростають не дуже красиві дорослі. Чим палі ти від свого початку, тим ти потворніший, якщо не вмієш прислухатися до первозданності всередині себе. Ну, але ці діти хоч малими є красивими. Чого вже явно не скажеш про невротичних совкових і постсовкових homo sapiens.

В Естер коротке кучеряве волосся. Перемотане кольоровими ниточками так, що її голова схожа чи то на сонечко, чи на оптимістично рухливу підводну міну. На ногах незмінні фліп-флоп-в'єтнамки (у мене минулого року чудові, старі й зручні в'єтнамки спиздили саме у В'єтнамі…) Футболка, шорти, резинові браслетики (за півроку по тому таких дошукуватимуться всі українські дрочилки-на-журнальчик-воґ). Естер вчиться й живе в інтернаті у Вамені, а її величезна родина мешкає чортзна-де на схилах найвищої гори Папуа – Пунчак Джая [62]. Знання англійської в Естер десь таке, як в мене індонезійської, а то й ще гірше. Проте ми примудряємося всю дорогу про щось розмовляти і роти нам не затикаються. Ну, плюс ми ще й хекаємо. Велетенське зелене листя загороджує просіку, струмок замість стежки, вид на долину, як на савану.

вернуться

59

Автоматичне збереження (комп.).

вернуться

60

Я можу це зробити (англ.).

вернуться

61

Чоловічий одяг, зроблений із висушеного довгастого гарбуза і двох мотузочків. Гарбуз вдягається на статевий орган, один мотузок зав'язується довкола талії, другий довкола мошонки. Ніякі спроби ні церкви, ні уряду змусити цих людей носити «пристойний одяг» успіхом не увінчалися. Поміж тим з кожним роком залишається все менше носіїв котек та оригінальної кільтури. Молодь не збирається наслідувати старі звичаї, так само як і жити в селі, а поступово перебирається до «міста» – у брудну і потворну Вамену, єдине місто долини Балієм, що була відкрита білими лише 1938 року.

вернуться

62

Puncak Jaya – Вершина Перемоги (індон.).

42
{"b":"13250","o":1}