ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Містичні знаки можна трактувати чи залишати просто чорно-білими знімками в пам'яті. А от щура можна трактувати або як бридкого переносника зарази, або, як то зробили місцеві, до них адаптуватися.

Ми влягаємося на земляну долівку, присипану сіном. Мені щось трохи коле в спину. Зранку я дістаю з-під свого солом'яного килимка гігантський мачете.

– На панщині пшеницю жала, блядь…

А ввечері, перед тим, як лягти спати і корчитися від затвердої, навіть як на йога, постелі, я флегматично спостерігаю тріумфальний пробіг велетенського щуряки по стіні на висоті сорок сантиметрів від підлоги.

– Слухай, Руфусе, – позіхаю я, – зара' я тут вгніжджуся, а ти забери, будь ласка, пакетик з печеньками від моєї голови. Не хочу щоби пацюки вночі ним шебуршали – виспатися не дадуть.

– Нічо-нічо', – зловтішається Руфус, – Я дочекаюся, коли ти заснеш, а тоді покришу печеннячко по всьому твому тілу.

– Ага, я теж тебе люблю. Добраніч.

Ночі в горах центрального Папуа дуже схожі на карпатські. Такі ж прохолодні, густі й свіжі. Такі ж чорні силуети на темно-зеленому небі. А ще й цей Пунчак Джая десь на горизонті. Шлях Свободи – Пік Перемоги. Я ніби знову вдома…

Дорогою до Вамени ми роздаємо рештки сигарет дідусям і залишки стратегічного запасу розчинних макаронів матусям, я намагаюся подарувати свій солом'яний мат і повстяну ковдру жінці, у круглій хатинці котрої ми ночували останню ніч, але жадібний гід хапає весь цей клунок і з криком: «Не дам! У мене тоже діти!» біжить, підскакуючи, вниз по стежці. Ну, хоч від мене від'їбався, Богу дякувати.

Жадібність інколи смішить – папуанці, коли дориваються до шарового їдла на якійсь конференції чи й тут, під час походу, з'їдають велетенські порції. Десь по каструлі рису на брата. І цукру в чай кладуть не менше, ніж чотири столові ложки. Тут уже навіть не до сміху – діабет зашкалює. А інколи жадібність по-справжньому злить. Як от тепер, наприклад. Коли цьому мудаку платиш по 80 баксів за день (баксів так на 3 – 4 ми ще доплачуємо за «включену до вартості туру денну їжу»), а він забирає в жіночки з дитиною, котрі живуть так високо в горах, що їм, як мінімум, впадло спускатися до Вамену на базар, якусь нещасну ков-ДРУ за 3 бакси. Факер.

– Тримай, – кажу я 16-річній Бунді, коли її татусь, радий, що все вже майже скінчилося і не треба цих двох баранів водити по горах, упиздячує вперед. – Ось це тобі. – Я даю їй 50 000 рупій. – Але це тобі, не татові. Витратиш тільки на себе, добре?

Цю фразу я вчила десь із півдороги. Наплутала, канєшно, шось стопудово, але Бунді мене зрозуміла. Сподіваюся.

00:00:01:20 (а)

Базар – місце здобуття найяскравіших портретних фоток. Коли в мене лишається кілька годин світлового дня, я, не роздумуючи, валю на базар, нажершись щедро порційованого гострого паданг-їдла [65] й відригуючи драконячим духом.

– О, дивися, хто прийшов! – Руфус відтягує мене від натовпу продавців авосьок растафаріанських кольорів.

Естер.

Блакитну резинку для волосся, унизану десятками крихітних пластмасових долоньок, мій убогий подарунок, вона переробила на браслет.

– Ой як гарно! – щиро захоплююся я.

Естер робить рукою жест «зачекай тут» і за кілька хвилин повертається з плетільником бісерних браслетів.

– Папуа! – читаю я напис на браслеті, котрий закінчують плести тут же, в мене на зап'ясті.

Естер сяє.

– Дякую, сонечко. Це так приємно!

Це справді приємно. І Естер повторно реагує на мій захват: знову зникає й повертається з кульком дуже спілих пахучих маркізів.

Потім ми сидимо в китайському кафе (якщо яванці – індонезійські росіяни, то китайці – загальноазійські євреї, такі вони «багаті й хитрі» і так їм всі тут заздрять).

– Спитай її, ким вона хоче стати, – прошу я Руфуса.

– Каже, що медсестрою. Чи сестрою, в сенсі монашкою. Я не зовсім зрозумів.

– І де вона хоче цього вчитися? Тут?

– …

– Тут. Або… шо, Естер?

– …

– Ги-ги. Або в твоїй країні. Так вона каже.

– Класно. Нехай приїздить.

– Скажу їй, що твоя країна далеко і вона холодна…

– Ага. І шо там є зелена зима і біла зима. Придурок. Не кажи. У нас не холодніше, ніж тут… ну, коли у нас зелена зима. І взагалі, у нас прекрасна країна. Приїзди, Естер, станеш лікарем.

Зранку Естер проводжає нас на літак. Пробирається у зал відльотів слідом за старезним продавцем орхідейних браслетів. Сидить біля нас мовчки, дивиться своїми мудрими очищами.

– Па-па, Естер, я буду скучати за тобою… – кажу я, і Руфус перекладає. – Насправді буду, хоч і не скучаю в житті практично ні за ким, – кажу я, і Руфус не перекладає, бо то вже українською.

Так дивно. Люди здатні полюбити інших людей просто за один день. Без будь-яких сексуальних потягів чи емоційного спілкування. ПРОСТО полюбити. Прив'язавши погляд вологих очей і серцебиття за тонку орхідейну ниточку до хвоста літака Air France 1950-якогось року.

00:00:01:21

– Le temps de rкve, c'est fini… – співає з динаміка давно померла Даліда. Вона щось надто часто робить це останнім часом. Себ-то ця ії пісня якось невтомно мене переслідує. Як, можливо, і її історія. Сподіваюся, лише частково.

– Історії кохання треба обривати там, де вони ще здаються красивими, – ковтнувши холодного шардоне, каже сумна дівчина за баром. У дівчини чорне фарбоване волосся і пірсинг на язику.

– Ти п'єш на роботі? – питаю я. Ну і чого питаю? Ну й що тут дивного, що кельнерка п'є вино? Їй же не тікати від міліції на машині для еспресо.

– Так, п'ю, – вона перегинається до мене й дихає просто в ніс сумішшю щойно випитого вина з м'ятною жувачкою. – Бо мене завтра все одно виженуть. А потім ще й з інституту виженуть. Але мені похуй. Сиджу тут, слухаю босанову, п'ю собі і думаю про те, що він мене, мабуть, більше не любить.

– Спека і липкі думки про самогубство?

– Ну щось типу того. І знаєш, цей момент, цей момент такий прекрасний. Бо я…

– Живу, – синхронно з нею закінчую я.

– Але мені, як я сказала, похуй, – реабілітується від лірики вона. Взагалі-то твоя історія мені куди цікавіша. І – знаєш що? – була б ти моєю ліпшою подругою, я б відсипала тобі зараз бабла з каси. Все одно ж звільнять. А так би ми з тобою покаталися… Попили б десь іще… Соплями б на брудершафт, історіями…

– Угу, – кажу я і напружено думаю, яка така моя історія могла б їй видатися цікавою. Втім, думка про бабло з каси на певний час займає мене. Але відтак я знову падаю у свій немилосердний Водоспад Парева.

– Давай, розказуй далі! – каже кельнерка і витирає свою склянку, не помивши її. Я вороже відмовчуюся.

Історії кохання треба обривати там, де вони ще здаються красивими. Бо потім просто стане порожньо. Всі ці повідомлення, листи, рефлексії раптом втратять колишню силу, і ти просто страшенно дивуватимешся: куди в сраку зникла ця грьобана Атлантида почуттів? Так що тіштеся, манюшки, поки паритеся… Я от, приміром, просто професіонал у цій справі. Чим наразі зовсім не пишаюся. Хіба навчилася регулювати рівень болю, як вогонь конфорки газової плитки, щоби повільно варити на ньому бульйон із субпродуктів творчості…

Речі, що для мене мають важливе символічне значення, для когось можуть бути просто чередою файлів на хард-диску, котрі запросто можна витерти, якщо треба звільнити місце. Так, я буваю дурною і сентиментальною, чіпляючись за мелодійні малюнки чи запахи. А хто з нас у певний момент не буває?

Давид витер зі свого компа відео і загубив компакт із піснею, що була для мене знаковою. Дурний збіг, пес із ним? А вам доводилося бути разом із людиною, котра вас не кохає? Це зовсім не те, що добиватися і не добитися чи добитися і посваритися. Ні. Це так просто – вас не кохають, от і все. І тупо тут нічим не допоможеш, і паришся, мов малолетка.

вернуться

65

Padang – традиція приготування та вживання їжі на північній Суматрі-Всі страви виставляються у скляній вітрині на окремих тарілках, ти вибираєш, чого тобі покласти і що поставити на стіл, а потім сумарно розплачуєшся. Із найпоширеніших складових падангу – водяний шпинат, яйця в кокосово-лимонному карі-соусі, яловичина ранчана (смачна шо капєц, а складників не пригадаю).

45
{"b":"13250","o":1}