ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

І раптом уві сні, коли ці великі, м'які й ледь обвітрені губи на смак виявляються такими, як засохлі макарони триденної давнини, ти в супротив собі шепочеш: «Ну що ж ти? Я знаю, ти не кохаєш мене, але дозволь мені тебе кохати!» Дозволь мені тебе кохати. Каністра сліз від кожної згадки цього сонного прохання.

Я навіть чесно намагалася себе вбити. Дістала з шухляди срібний портсигар із червоноволосою лялькою на кришці. А з нього пакет. Взяла якусь із кредиток у тій же шухляді. На дзеркальній внутрішній поверхні портсигара заходилася дробити порошок. Саундтрек – українська духовна музика XVII-гo століття.

– Я люблю тебе, – кажу я по телефону… Янголу. Я ніскілечки не брешу. Він раптом став мені найближчою людиною. Можливо, таких і варто втрачати, поки ще не надто пізно? Слухавку я притискаю плечем, обидві руки зайняті яка чим: одна триманням портсигара, друга – вистукуванням похоронного маршу кредиткою.

– І я люблю тебе, – каже він. – А що там у тебе за звуки?

– Та так… – посміхаюся я, – не важливо. Знаєш, давно хотіла сказати тобі, що ти – моя найближча людина.

Відтак я вагаюся між двома штампами. Між «Прости мені за все» і «Все буде добре». Другий чомусь виліз першим.

– Так, усе буде добре, – підтверджує він. – Я дуже хочу бути з тобою. Саме у цей момент ти теж моя найближча людина.

Ну а життя і є цей самий момент, подумала тоді я. І в це саме подріблене на європейські моменти життя насипався тепер подріблений порошок, що східним потоком скоро мав заповзти у мій ніс.

– Не роби того, що робиш… – попросив Нуріель.

– Ні, ти ліпше послухай, як я це робитиму.

Я скручую традиційну долларову трубочку. Тільки от не з сотки, а з п'ятдесятки. Чи вважати це поганою прикметою? От би тьотька з аеропорту Шереметьево, що облапала геть усі мої прикраси, дзеркальця і навіть блиски для губ своїми артритними пальцями в пошуках кокаїну, зараз потішилася. Просто справдилася б її найсокровенніша еротична фантазія.

Я кличу Соню. Їй погано так само, як і мені, а то ще й гірше. Соня щойно закінчила свій інь-яз і поняття не має, що робити далі. Соня париться через Нікіту, а Нікіта париться хіба що сам собою і тим, де назавтра пробити трави. Нікітині тексти стають заважкими. Думки Соні стають заважкими. Соня хоче Нікіту, Нікіта Соню не хоче. Недойоб – рушій прогресу, але він же і його вбивця. Ну що тут удієш?

Ти не вдієш нічого, а от у мене завжди в кишені є якась з понтом спонтанність. Я просто змія-спокусниця, таких убивати треба відразу при народженні, скажіть? Коротше, Соня теж вдихає порошок. Анестезія мозку. Анестезія душі. Стійки ментальних стабілізаторів повернено на місце. Невже я, доросла самостійна жінка, здатна паритися через якусь лабуду типу нерозділеного кохання?! Ну і зашибісь, що воно нерозділене, бо тільки завдяки таким от зв'язкам, повним страждання, ми й міцнішаємо. Митці паряться творенням шедеврів і якоюсь потолоччю – як правило, душі наших муз порожні, як вилизані собаками бляшанки з-під кільки в томаті. А розумні, добрі, турботливі жінки чи чоловіки – наші незрадливі лайф партнерз – стоять собі осторонь, терплять усе і лише позирають, щоби з цим їхнім пришелепкуватим митцем-дитваком не сталося якогось страшнішого лиха. І що, хтось надихається своїми близькими? Фіґушки. Максимум – видається якась повстяна присвята на початку книжки чи поетична епітафія на обеліску.

– Я маю для тебе подарунок, – зателефонував Давид.

Ми виходимо з Сонею, шморгаючи носами й не ховаючи своїх радісно-байдужих поглядів. Давид чекає біля під'їзду. Скупий поцілунок. Не боляче – анестезія повна.

Він відчиняє багажник.

– Дай руку.

Він бере мене за зап'ястя й пхає мою руку в чохол від камерного штатива.

– Це тобі.

– Штатив?

– Ні.

– А що це – намет?

Я таки справді нічого не розумію. Холодний собі штирьок якийсь. Тоді Давид розщіпає замок-блискавку й на світ Божий з'являється смішний АКМ 63-го року.

– Ну, як він тобі? – з гордістю питає він.

Я, чесно кажучи, не до кінця розумію. Автомат? Мені? Чого? Га?

– Ну, просто в тебе в кіні дівчатка бігали з отакими от… доволі красиво.

В кіні були АК-47, кажись, але я про це йому не кажу. Так само не кажу, що мала сяку-таку снайперську підготовку. Довго і незграбно приміряю до себе автомат, розкарячуючи ноги на високих підборах, вигинаючи корпус не в той бік і взагалі тулячи приклад то до грудей, то на плече, аби невпопад. Я люблю, коли чоловіки почуваються сильнішими й досвідченішими. Вони тоді такі милі… Приємно за ними спостерігати. А от Михайла Тимофійовйча Калашникова, розробника цієї найпростішої у світі зброї, що вбила бісову купу людей і запхалася у герби Мозамбіку й Зімбабве, я знаю особисто. Дуже милий дідусь. Любить, коли до нього приїздять усілякі там митці і дарують продукти свого мистецтва, де якось фігурує його неоднозначне дітище. Дуже старенький, але напрочуд активний дідусь. Дай йому, Боже, здоров'я.

АКМ – наш кращий друг. Заводська ціна новіших модифікацій – $ 100 – 240, на європейському чорному ринку такий машинган може коштувати близько 2000 (двох тисяч) доларів. Правда, зі Сьєрра-Леоне Льотчик міг привезти АКС за 800. Чи ще дешевше з Іраку. Але навіщо платити більше? Маємо АКМ. «Таємничий подарунок» Давида. Нелеґальний бойовий автомат, майже ровесник моїх батьків. Від трьох до п'яти років, якщо виявлять під час обшуку. Що ж, повішаю у спальні над ліжком.

А потім була зовсім ніч і вже не було Давида. А були Соня і Янгол, котрий геть за мене спереживався і приїхав проконтролювати, як я і що. Я, здається, почувалася куди адекватнішою за нього. Втім, за імпровізованим планом ця ніч мого життя мала стати останньою. Тільки я, моя машина, порошок у крові і RADIOHEAD в колонках. Як попсово. «Ти так і не виросла з підліткового віку, дорогенька!» – мало би пронестися в моїй голові, але, певно, заплуталося в якомусь із волосяних кубел і до мозку не дійшло.

Тож повний вперед. Повна швидкість на трасі серед ночі, щоби нікого і ніде… таке все вже десь було. Але так воно найбільше мало б скидатися на нещасний випадок. Але ж ні, холєра. Як тоді, у Тихому океані, якогось дива мене виловили з підводної течії, що затягла мене вже під 30 метрів при дозволених вісімнадцяти, так і тепер. Друзі вирішили покататися зі мною. А хто я така, щоб наражати їх безцінні життя на небезпеку? І хто то такий мудрий встановив у мене в організмі пристрій, що твердить про абсолютну девальвацію мого власного життя?!

Коротше, ласти склеїти не вийшло. Напевно, не дуже й хотілося. Я видуваю рештки порошку в передсвітанкову імлу, тепер увесь Поділ's gonna get high. А завтра – тобто, вже сьогодні – я піду на прийом до психоаналітика, хай помучається зі своїм аналітичним до моєї психіки підходом, а я на то подивлюся. Що ж я, не больна європейська тьотька, чи шо?!

Коротше, на манеже всьо тє же. Це я про штамп «ВСЬО БУДЕ ДОБРЕ». Ну та й добре…

00:00:01:22

You see him, you can't touch him

You hear him, you can't hold him

You want him, you can't have him

You want to, but he won't let you

He's not so special so look what you've done, girl

He's not so special so look what you've done, girl

He's not so special so look what you've done, girl

He's not so special so look what you've done. [66]

Цю пісню я присвячую Давидові. Так само, як присвячую йому своє НЕ-думання про нього. Все. Напевно, досить. Руна Іса, руна льоду. Просто деякі люди вичерпують свій ліміт у нашому житті. А в когось безлімітний пакет. Ставитися до цього варто спокійно. Кудись же зникають ті, що були нам такі цікаві й необхідні певний час. Десь зникають пристрасть, захоплення, збудження і безнастанна потреба. Зникають, а ми від цього не страждаємо. Все ж бо відбулося поступово і природно. Так, ніби ми віддали вагу підлозі на вправах з body-mind-центрування.

вернуться

66

Перекручені слова з пісні «Auf Achse» FRANZ FERDINAND:

Tu бачиш його, ти не можеш до нього торкнутися,

Ти чуєш його, ти не можеш його обійняти,

Ти хочеш його, але не можеш його мати,

Ти би хотіла, але він не дозволить тобі.

Він не такий вже й особливий, тож подивися, що ти наробила, дівчинко

Він не такий вже й особливий, тож подивися, що ти наробила, дівчинко

Він не такий вже й особливий, тож подивися, що ти наробила, дівчинко

Він не такий вже й особливий, тож подивися, що ти наробила, дівчинко…

46
{"b":"13250","o":1}