ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Зрештою, досить про це.

– Льотчик такий красивий, – каже моя сестра.

Я посміхаюся.

00:00:00:04

Мій аґент. Маю властивість про нього забувати. Колись у нас був роман. Доволі бурхливий. Відтак йому захотілось одруження й дітей, а я позіхнула: «І ти, Бруте…» Ну, то й край. Ми припинили зустрічатися, але певний час іще співпрацювали, поки він не звів мене з іншою аґенткою, вмивши руки вкупі зі статевими органами. Поки я не відбила в нього дівчину, не замочила рук у невинній крові, сльозах і шмарках їхнього нереалізованого кохання. От скатіна. Це я зараз розумію. Це й ви зараз розумієте. А кому б вдалося це зрозуміти після моря випитого коньяку на крижаній вулиці середньовічного міста зі світлом-моїх-очей письменницею Поваляєвою?!

Ех, якби ж то я там із нею й залишилася! Пити коньяк під коциком, розмовляти про українську літературу, в якій я петраю ще менше, ніж Поваляєва в українському кіно, планувати, як закидаємо яблуками й грушами, а ліпше сухофруктами котрусь із клімактеричних претензійно вбраних культурних героїнь фестивалю і міряти на шию одна одній скельця та брязкальця… Так же ж ні. Тріші Торнберґ якогось дива заманулося продовжити вчорашню сварку з Нікітою, аґентом, що просто дупу рвав, аби нам було добре: шукав нових інвесторів, нове помешкання, нове натхнення, нові наркотики, нових проституток і йогурт.

Сварка почалася знічев'я: ми в ліжку подивилися канонічний фільм Кім Кі-Дука «Весна-Літо-Осінь-Зима і знову Весна», і Нікіті він дико не сподобався. Нащадок російських аристократів, бідолашний Нікіта з усієї сили намагався переконати всіх, а перш за все себе в тім, що він – істинний православний християнин. А оскільки це в нього не дуже переконливо виходило, він ставав ще й войовничим. Дратувався, кричав і звинувачував ближніх в усіх смертних гріхах. Найближчим ближнім вряди-годи ставала я.

– Ти будеш горіти в пеклі! – сичав він. – А я тобі навіть руки згори не подам.

Мене це забавляло.

– Це ж бо чого згори? – посміхалася я. – І чого ти вирішив, Що я буду горіти в пеклі, а ти – ні?

– Бо ти… бо ти – буддистка і ще ти ведеш такий спосіб життя.

– Це ж який «такий» спосіб я веду, сонечко? І чи не є ти однією з його інтегральних частин?

– Я сам цього не хотів…

– Ну да, канєшна.

– Ти відьма, Торнберґ.

– О, зашибісь у мене резюме: єврейська відьма-буддистка з таким способом життя проведе для вас незабутню екскурсію турис-тичими стежками Пекла під відеоряд із фільмів Кім Кі-Дука.

– Гамно твій Кім Кі-Дук!

– Сам ти гамно!

– Пішла на хуй.

Я заліплюю йому кулаком в ніс. OK. Скажемо, кулачком у носик. Бо рука в мене дико болить, а з його носа відразу ж починає жебоніти кров. Упс, стає жарко. Щоб продовжити битву, ми чомусь переходимо в іншу кімнату.

– Тихо! – зовсім не несподівано цикає він. Сусідів завжди боїться.

– Що тихо, скатіна, що тихо?! – я штовхаю його до стіни. Він штовхає мене від стіни. Я падаю на підлогу, факін шит, ненавиджу ламінат, напевно, на дерев'яну підлогу падати не так бридко, принаймні по ній ти не сунешся аж півтора метра. Але інколи заганяєш у дупу скалки.

– Успакоїлась? – він переходить на рідну мову.

– Пішов в сраку, мудак недороблений, курва твоя мама були, як тебе робили! Кров би ті залєла, go fuck yourself and your younger brother [10], eat my clit [11] et suce ma bite [12], what a motherfuckih shit [13]?! – В поезії я завжди схилялася до космополітизму. – А ще give me back my money [14].

Він стоїть, роззявивши рота. Відтак подає мені руку й допомагає встати. Третя ночі. Відтак він курить, а я п'ю каву. Не дивимося одне на одного… Відтак він п'є каву, а я п'ю віскі. Третя тридцять. Відтак він витирає носа, а я потираю руки. Відтак він лягає на ліжку, а я на підлозі. Відтак я драматично і надсадно кашляю, щоби показати, який тут протяг і як буде страждати врешті-решт його православна душа через те, що ближня душа так страшенно мучиться поряд. Ми сонно перемовляємося про те, що в цьому місті взагалі зимно, і я перебираюся до нього. Всім на добраніч.

От бачите, що, бува, трапляється, коли чоловік і жінка в ліжку ПРОСТО дивляться кіно?! Думайте, друзі, перш ніж до ліжка лізти, які з цього можуть бути наслідки.

А поміж тим, тут іще спрацьовує ефект «Бійцівського клубу»: коли двоє людей, двоє добрих друзів – зрештою такими ми з Нікі-тою й були, якщо добре розібратися – як слід відлупцюють одне одного, моральна проблема зникає. Витираючи кров із носів одне одному і прикладаючи холодні шмати до забитих місць, ви смієтеся, розумієте, що саме зараз життя не гівно і що між вами двома таки існує щось спільне, близьке і рідне. На певний час цього вистачає. A la prochaine, ma choute [15]

Ну а потім уже був той останній день у «найкрасивішому місті нашої Батьківщини», з самохвальством якого ні я, ні більшість моїх друзів категорично не погоджуємося. Холодне воно якесь. Провінційне і претензійне. Давно вже імпотент, а попри все на щось претендує. Що не кажіть, а життя малувато. Середньовічне місто застрягло в кризі середнього віку. І мені в ньому ніколи особливо не велося – не допомагала навіть прославлена дешева їжа і добра кава, якою тут всі так гуртом пишаються.

А цього разу ще оця дівчинка, Соня, гарненька чорноока студенточка, вона підійшла до мене на якійсь вечірці і відразу ж зрозуміла, що мені подобається.

– Що, ти теж западаєш на подібних до себе? – зухвало спитала вона мене наступного дня.

– Ну, типу того, – знизала плечима я, подумки вигадуючи для Соні роль у наступному фільмі, бо рано чи пізно вони всі цього просять. Соня виглядала доволі артистичною, принаймні відеогенічною. І ще плюс – ніколи не вчилася на акторку, тож не буде кривлятися і грати, а це мені ой як важливо.

Ми й потім сяк-так спілкувалися, не особливо близько. Соня собі та й Соня. Коротке темне каре, велетенські очі, мініатюрна, симпатичні грудки, вся така пропорційна. Найбанальніша асоціація – подружка-німфетка Леона-Кілера. Добре поводилася в горах, не нила, що для мене не менш важливо. Говорила дуже тихим голосом, за що її щемили суки-викладачки, ставлячи оцінку на бал нижчу, ніж вона заслуговувала, бо ж «гм… ви… кхе… хррр… так тихо говорите… Майбутній вчительці це не личить!» Соня продовжувала тихо говорити, і так само тихо всіх ненавидіти. Ну, може, всіх, окрім мене. І крім Нікіти, але я про це тоді не знала, як не знала і про їх незалежне від мене знайомство і проведену разом ніч, коли «нічого такого» не було. Ніби мене коли-небудь цікавило «щось таке» про інших людей.

Пам'ятаю, зовсім трохи, лише на мить я здивувалася, чого це Нікіта так носиться з Сонею і париться про те, де їй на цьому фестивалі спати і куди гуляти. Бо зазвичай він тупо ненавидів усіх моїх друзів, називаючи їх прищавими дрочерами-тінейджерами. Найбільше, ясна річ, ненавидів він Дафліша, що теж ошивався на цьому фесті, приїхавши, до речі, разом із Сонею на останні два дні. Малого я бачила не дуже часто, бо була зайнята, та ще й цербер Нікіта повсякчас охороняв державний кордон, тож із Дафлі-шем ми зустрічалися хіба що за їжею чи випивкою, на котру я просаджувала залишки своїх грошей. Але що вдієш, без коньяку в цих кам'яних декораціях ніяк – холодно ж, як у вагіні старої діви. Якось ми сиділи всі разом: я, Соня, Дафліш і ще там хтось… Ви ж теж часом не можете згадати лиць та імен людей, що набиваються вам у друзі? Сиділи собі за столиком у кав'ярні, аж тут прийшов Нікіта у якійсь геть дурнуватій шапці з вухами, що скидалася на розтягнуті жіночі панталони… Його темні очки-намистинки ледь визирали з-під цього трусяного безумства, зате великий рот розкішно кривився в гримасі «Село! Що ви розумієте в стилі?…»

вернуться

10

Іди дрочи і трахай свого молодшого братика (англ.).

вернуться

11

Відлижи мені (англ.).

вернуться

12

Відсмокчи в мене (фр.).

вернуться

13

Що за курвомамче гівно (англ.).

вернуться

14

Віддай мені моє бабло (англ.).

вернуться

15

До наступного разу, бубочка моя (фр.).

5
{"b":"13250","o":1}