ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

І тут ситуація рятує себе сама – в залі звучить постріл, і мені, здається, відриває руку. Десь від плеча. А може, й голову заодно відриває.

«Первая пуля папапа в руку, больна, сука,
Вторая в щьоку уладіла, касой муділа…»

Бозна-чого пронеслося у мене в голові. Значить, ще не відірвало, раз із неї щось доноситься. М-да… От уже чого ніколи не б подумала, так, що останнім меседжем моєї, з понтом мистецької, свідомості буде шматок лірики групи КРОВОСТОК. А як же «La Crimosa»?!

А поміж тим, мені явно було не до стьобу – хоч тями я не втратила, але впала на сцені, мов мішок із тирсою, та й усе. Навряд чи я вміла красиво падати, як годиться красивим супергеройкам. Але ліпше би свідомість бодай на деякий час звалила – не довелося б чути бридке верещання дамочок, котрі ломилися стадом овець до виходу, ламаючи свої височенні шпильки й деручи вечірні сукенки. Еліта, блядь.

Мене схопили і теж кудись поволокли. Ну лана, пацани… Па-мру маладой просто-таки в зеніті слави. Якщо помру, канєшна.

…Цікаво: коли настане день воскресіння мертвих, чи знайдуться всі ті труси й шкарпетки, що колись безслідно позникали з наших гардеробів?…

00:00:02:06

– Доброго ранку, пані Торнберґ, як ви почуваєтеся? Лікар каже, нічого серйозного. Комариний укус… чого було так театрально падати? Жартую-жартую, не хвилюйтеся, вам ліпше лежати…

Емм… Наводжу різкість. Бачу штріха, який, «па законам жанра», мав би бути в цивільному, аби типу ніхто не здогадався, що він коп. Але штріх собі спокійно стоїть в уніформі і навіть чухає собі дупу вільною від демонстрації «піф-паф» жесту рукою.

– До того ж, – провадить він, – підозрюваного відразу ж упіймали. Кажуть, за вами тут весь час волочився цей маніяк? Тобто, ще звідти, з вашої Росії…

– України.

– Ну, з України, ОК. Скажіть, він намагався вас зґвалтувати? Я не відповідаю. Я вже ненавиджу цього недоробленого Катані більше за мого вбивцю-невдаху.

– Що ж, я гадаю, вже завтра ми зможемо вам його показати.

– Якось не дуже хочеться, – я чомусь помацала плече, відтак збагнула, що мій жест цей сракодірник може сприйняти як спробу викликати в нього жаль… – OK, без проблем. А тепер я хотіла би посцяти.

– Перепрошую?

– Посцяти, розумієте? Таку жовту рідину з тіла випустити?

– Гм, OK, без проблем, – тепер уже він це сказав. Підарас. Але таки пішов.

Вибачте, звичайно, але я чомусь на генетичному рівні не терплю поліцейських. Жодного віку й жодної країни. За винятком хіба що одного поліцейського-ґея в Туреччині, котрий із такою мрійливою ніжністю в голосі казав: «Так, отут – чудове місце для купання в Егейському морі… А тут, просто навпроти – острів. Там вже Греція. І острів цей, ви знаєте, що це за острів? Це-е-е… ЛЕСБОС!!!»

Так чи інакше, наступного дня мені таки довелося волочитися в поліцейський відділок. Слово CARABINERI чомусь увесь час читалося мені як «Carbonari». Може, я просто жерти хотіла? Значить, рана загоюється… Типу маладой растущій арганізм.

Мій комісар зустрічає мене просто біля входу і веде кудись довгим коридором. Відразу чомусь згадується якесь сльозливе кіно «Хевен», чи щось таке, де дуже гарний і чемний карабінер закохався у дуже гарну й нечемну терористку і допомагав їй утекти, а відтак втік із нею разом. Ех, рамантіка…

Заходимо у якусь приймальню. Мені дико впадло говорити з цим комісаром, хай собі чеше сам до себе. Секретарки у них теж у формі, теж карабінерки, значить. Цікаво, чи готують вони равіолі. Мабуть, просто готові купують, як я вареники з картоплею й грибами.

Далі ще йдуть якісь коридори, ґрати, двері, знову ґрати і купа замків. Я позіхаю. Поправляю пов'язку.

– Калічіта! – мені голосно так заспівалося.

Комісар навіть не прореагував. Тю, а я думала, «Фелічіта» – італійська народна пісня.

Нарешті ми, здається, прийшли. Відкривають двері, типу, люб'язно запрошують досередини, я заходжу. Ну, там ніякого такого скла, як в американських фільмах, що від'єднувало б підозрюваних від свідків, ніякого там потайного дзеркала чи ще якоїсь лабуди або приблуди. Підозрюваний, чи то пак уже впійманий на гарячому, лише один. Он він сидить, руки в наручниках за спиною. Незручно йому, мабуть, думаю я. Синяки, мабуть, на зап'ястях будуть. Тим часом мої власні зап'ястя починають тремтіти.

Ось він, цей мерзотний хворий маніяк, мій переслідувач і де-стабілізатор особистого спокою. Сидить, курва, як на тарілочці. Хоч бери виделку й ніж і їж його просто тут. Але я зазвичай їм руками чи паличками, тому не буду його різати. Не буду, бо пе-реді мною сидить МІЙ ЛЮБИЙ ДАФЛІШ власною персоною… Сидить і дивиться так жалісно-прежалісно на мою поранену руку. Не дивиться мені в очі чомусь.

Зате я дивлюся прямо на нього.

– Ну що? – з видимою цікавістю питає комісар. – Ви впізнаєте його?

– Так… – після довгої паузи, так само не відриваючи очей від обличчя злочинця, кажу я. – Це мій хлопець. Відпустіть його. Він виконував свою роль в запланованому мною перформансі.

00:00:02:07

Сонце сьогодні заходило якось незвично повільно. Наш будинок, пісок, одяг, волосся мого чоловіка з білих поставали рожевими і ніяк не хотіли набирати кольору сутінків. Океан і сам був несподівано тихим, аби не привертати зайвої уваги. Слуги, чи то пак кер-тейкери [82], як ми їх політкоректно називаємо, сьогодні мають вихідний. Не приходила навіть Естер, котра тут насправді нами всіма опікується і все тримає в порядку, а я її вчу української та англійської. Я спостерігаю свої стопи в гамаку на тлі виднокраю.

– Не знаю, що тут красивіше: твої стопи чи захід сонця? – посміхається *** і кладе лід у склянки з кампарі. Чутно тільки тихе дзеленчання. Відтак він приносить напій мені й по-дитячому перехиляється через перила веранди, дослухаючись до звуків олд-скульного танґо вдалині.

Ми. одружилися так, як завжди й хотіли – за трьома обрядами. За православним у крихітній гірській церкві в Кападокії. За буддійським у Паро Дзоні в Бутані. За протестантським на крижаному сліпуче-білому острові Скай.

Я королева снігу і каміння
Я знаю острів де нас повінчають
На півночі Шотландії
Ти вийдеш
До мене із туману
Ти єдиний

– написала я колись давним-давно. І ніде ніхто про це не знав. Листівки родичам, запрошення якось у нас погостювати кілька тижнів.

Я люблю кожну мить свого минулого, кожен його мікрокадр – воно ж колись було інтенсивно прожитим теперішнім, так? Люблю, але не прив'язуюсь. Так само, як ніколи не прив'язуюся й до людей.

На даний момент теперішнього все спокійно, і на диво при цьому красиво. Добра їжа, вишукані контрабандні напої, приємний на дотик до голого тіла одяг, наймудріший і найвродливіший чоловік планети, котрого я кохаю ось уже, здається, безліч років, із того найпершого моменту, коли побачила і зненавиділа за те, що він такий із себе весь мудрий і гарний. Ну, а попереду світова прем'єра мого останнього фільму – рівно за два тижні. Хех.

– Bitches get everything, – вперше у житті кажу я щось повчальне своїй доньці…

Навряд чи Кім розуміє мене у свої один місяць і вісімнадцять днів.

І keep the wolf from the door… [83]

Харків – Київ – Берлін – Варшава – Київ – Баґдад – Сінгапур – Джакарта – Джокджакарта (о. Ява) – о. Бунакен (на північ від о. Сулавесі) – Кута (о. Балі) – Сентані, Вамена (о. Папуа – Нова Гвінея) – Київ – Тернопіль (о. Україна) – Київ – Лондон – Единбург – Київ – Срака (п-в Крим) – Київ.

вернуться

82

Ті, що дбають – дослівно з англ. Наймані працівники, котрі доглядають (тут) за будинком і садом, займаються господарськими справами.

вернуться

83

Із пісні «A Wolf at The Door» RADIOHEAD. Ви знаєте, що там далі за текстом?…

51
{"b":"13250","o":1}