ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

На цьому закриваємо розказану історію. Я кохаю його. Тільки не кажіть про це Дафлішу.

Коли я побачила Стоґнєвіч уперше, вона саме сиділа на підлозі перед екраном під час мого харківського показу й дивилася на мене. Я подумала: «Який красивий хлопчик».

Я побачила її вдруге, коли вона була однією з моїх компаньонок у горах. Вона повсякчас стежила за мною очима й подавала Руку в складних ситуаціях. Стоґнєвіч мала довге пряме волосся і якісь аж надмір довгі міцні ноги, що закінчувалися агресивними оранжевими черевиками.

– Вона лесбійка. Тут і думати нічого! – просичала тодішня моя подруга, пишна білявка, закохана у «космополітан» і рожевий колір. Я подумала: «Ну, й нічого так…»

Коли ми зустрілися втретє, руку в горах вона подавала не мені, а тлустому рибоподібному створінню на ім'я Яся. Воно повсякчас рюмсало і принагідно лупило Стоґнєвіч, звинувачуючи її в усіх колодах і камінцях на гірських стежках, у слизькості, холодному дощі, відсутності нормальної їжі і в бадьорому настрої інших «членів екіпажу». На мене Стоґнєвіч майже не дивилася. А от моя мама, до котрої ми на день заїхали, дуже навіть фахово всіх випасала.

– Оті що, лесбіянки? – притисла мене в коридорі до стінки вона. Я знизала плечима.

– Ясно. – Все для себе прояснила мама.

Я знову знизала плечима і про все забула. Яка мені різниця? Тоді Стоґнєвіч важила для мене не більше й не менше, ніж інші двоногі. А в мене табу на влізання в їх особисте життя. Табу і мото «Хай їбуться конями». Люди як кентаври. Сам як додік [20].

Стоґнєвіч тоді дуже добре стусувалася з Дафлішем. Вони так завзято дурогонили, що це мене інколи аж дратувало. Я не люблю бути вихователькою важких підлітків, але коли настає час розкладати намети й розпалювати багаття, а троє красенів (тоді ще ж була Яся) просто лежать горілиць на каріматах і верещать дурними голосами в небо, хоч-не-хоч, я автоматично перетворююся на американського сержанта. Принаймні для загону «Дафліш», бо на інших – чужих і жіночої статі – мені наплювати. Дафліш же мав у моїх очах бути чоловіком, а не пупсиком із вмонтованою в спину пищалкою.

Коротше, я взагалі не знаю, як могло статися, що Яся приревнувала Стоґнєвіч до мене. Так, Стоґнєвіч мені подобалася явно більше за Ясю, бо була сильною і витривалою. Натомість я турбувалася про Ясю, нагадувала їй тепліше кутатися і першій давала їжу на стоянках. А Дафліш, мудак такий, під час переходів раз по раз зупиняв мене (ми з двома старими друзями тупотіли ледь попереду – без фанатизму, звісно, бо в горах головне не темп, а атмосфера, але якщо остаточно проїбати темп, атмосфера холодної глупої ночі без місця для стоянки порадує мало) і влаштовував мікроістерику.

– Чого вони йдуть коло тебе?! Чого ошиваються спереду і подають тобі руку через кожну коряжку? Там он Ясі треба помагати! На неї всім плювати, да?!

Я здивовано підіймаю брови, і Дафліш розуміє: він воістину охуїв.

– А ти там для чого, соколе мій? – коли лівий куток мого рота лізе вгору, нічого хорошого вже не буде по дефолту. – Ти-то чого тут скачеш коло мене й голосиш? А Стоґнєвіч що там робить – хіба вона ще не посадила Ясю собі на шию, хіба рюкзачок її в кишеню не поклала?

– Яка ти зла, Трішо!

– Нормальна, Дафлішу. Просто коли я кажу, що людині не треба пертися в гори, бо в неї для цього ні навичок, ні характеру, треба мене слухати. До речі… Дивися, Дафлішу, сам не розчаруй мене.

Він лякається і перестає нити. Але вже за якихось півгодини, підслизнувшись на колоді, він падає у воду (бідося – вода таки холодна, всадитися на камінці таки боляче) і вибухає такою кількістю матюків на високих тонах, що мене пробиває на недоречну ржачку. Фу, Трішо, встидно! Десь уже ця історія була… уже якийсь хлопчик верещав: «Еті йобаниє гори! Ми все здесь здохнем!» Завалив тест горами. А потім мене круто підставив. Треба було й тут наперед думати, але ідіоти ніколи нічого не вчаться, мда.

Зате Стоґнєвіч пройшла мій тест, хоч я його і не для неї планувала. Яся рюмсала, подруга несла її рюкзак і підставляла плече, бо нещастя підвернуло ногу. Її направду було шкода. Ще й моя мала сестра кудись зникла, упіздувавши на бічний хребет. Її не було ні пізньої ночі, ані наступного ранку. Я вголос готувала промову для батьків із цього приводу:

– Привіт. Ельза пропала, але у вас ще є я…

На щастя, Ельза знайшлася – ночувала, падлюка, в чужому наметі, важкий перехід закінчився, мама поставила дівчатам безапеляційний діаґноз, а ми з Дафлішем уперше тоді поцілувалися. Він так довго цього хотів, а віскі вкупі з відблисками багаття на його юному обличчі так щасливо вигравало, що я махнула рукою і забула про дружбу, жорсткі рамки якої я з цим хлопчиком переступати не збиралася. Він мені тоді недостатньо подобався, щоб отак просто взяти й трахнути його. Чи навпаки, надто сильно мені подобався, і я навіть знайшла в собі силу пояснити йому, що справжня дружба зі мною триватиме значно довше за прозаїчний романчик. Що краще бути мені близькою людиною і залишатися надовго, ніж жити коротке життя метелика-коханця.

Але тоді все сталося, як сталося. А момент зриву чеки нових стосунків завжди заводить.

– Знаєте що, – сказав якось Дафліш нам зі Стоґнєвіч, коли вона вже остаточно покинула свою рибу-сонце заради компанії «двох київських падонків».

– Ну і шо?

– Якби була тоді зима і ми би в горах заблудилися, можна було б захавати Ясю. Її надовго б стало.

– Ага, ги-ги-ги, – Стоґнєвіч гигоче, нараз спохоплюється: – Фу, які ви…

– Нє, стопудово стало б надовго, – розмірковую я, – а те, що не доїли, продали б у Яремчі на базарі. Прикинь – заходять люди у м'ясний павільйон, а там на блясі, гігієнічно прикриті марлею від мух, лежать дві пухлі Ясині литки…

Думаю, з того базікання й почалася справжня дружба між нами.

00:00:00:06

…Подаруй мені
Щось на прощання
Або ні
Не даруй
Не даруй
Люблю тебе
Відвикаю
Люблю тебе
Відвисаю… [21]

У стосунків є харктерна властивість – ставати звичкою. Звички бувають шкідливими чи корисними, як от обливання крижаною водою. Але поганих зажди більше. І тримаються вони міцніше. Маскуються під невід'ємну частину особистості. Виводяться психотерапевтом: 25 баксів за годину (по дружбі).

Тим часом справи з моїм малим дедалі більш ускладнювалися. Мені ця конструкція «Кройб – я – Дафліш» здавалася цілком природною: черпати юність із одного чоловіка і живити нею іншого. І навпаки: черпати харизму і потужність, а іншого годувати своїм досвідом. Але таке переставляння саморобної клепсидри малому Дафлішеві явно не подобалося.

Моє життя перевернулося на 180 градусів – це був вибух, темрява скінчилася, цикл чергової ініціації пройдено. Ініціацій у житті ще буде безліч, але кожна з них мусить завершуватися, відкривати тебе зовнішньому й внутрішньому світові. Я жива і наповнена. Я, здається, знаю, кого я чекала двадцять років. І хто чекав двадцять років мене.

Але малий, він страждає. І я страждаю через це. Не так страждаю, як дратуюся. Йому стає страшно, і він хоче піти геть. Відчиняє двері і наштовхується на стіну.

– Замурувала…

– Сам себе замурував.

Так ніби це я змушую його ходити, сидіти, залишатися. Він боїться мене. Страшенно боїться.

Інколи мені здається, що він кардинально відрізняється від інших підлітків. Коли нам добре, я не відчуваю між нами ні інтелектуальної, ні вікової різниці. Хіба що різницю в об'єктивному досвіді. Він розумний, творчий, пробивний, самостійний. (Звучить, як шлюбне оголошення?) Гаразд, ось мінуси: неорганізований, безвідповідальний, інфантильний. Істеричний.

вернуться

20

Вочевидь, тут чергова алюзія на бідолашного Рікера з його «Сам як інший».

вернуться

21

З пісні «Хоп» альбому «Болєзні Пєвчіх Птіц» ФАКТИЧНО САМІ.

9
{"b":"13250","o":1}