ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Якщо набрати в миску чистої води й, обертаючи миску за годинниковою стрілкою, писати по тій воді послання самим мізинцем, а потім виплюснути те послання в річку, за якийсь час воно вже буде в океані. і якщо Х'ялмару не пощастить виловити його глибокою мискою коло того берега, де він зараз сидить, то вже точно пощастить побачити із літака. А що — вода ж випаровується? Те саме і з водяними листами. А Х'ялмар в мене не дурний — із хмар читати вміє…

Пізніше, попереносивши свої речі в іншу готельну кімнату — аж у самому кінці темного коридору, поряд із мушолою, мусульманською молільною кімнатою, — Марла запалила паличку лотоса і почала думати про білу стіну з квадратними дірками. Ароматична паличка спопелялася на кінці й дивилася вниз засмученою змією. Лампа-сова, між ніг якої запихалася та паличка, ображено позирала рожевими очима в бік Марли. Такі ж самі очі, тільки вже червоні, мала й лялька вуду, а порцеляновий слоник і весела корова взагалі повідвертали голови.

— Щось тут не те, — сказала Марла в одну з дірок білої стіни, — не те щось, присягаюся Кастанедою і Павичем, і батьком їх Саксоном Граматиком… Хоча данські хроністи в цій стіні не ходять. Саксон тільки раз мені показувався — у Ваті Фо, в Бангкоку. Там, де Будда найдовший у світі лежить. Хотіла подивитись я на химерну скульптуру стража храмового крізь віконце, аж раптом поверх неї — так само, як письмена по воді — проступили обриси середньовічного старця. Не знаю звідки, але в голові десь взялося, шо то — Саксон Граматик. А чого саме він — то взнаю, як сміття повикидаю…

Щоби створити білу стіну, треба спочатку якось змайструвати білу тишу. Для цього Марла понапихала собі в вуха білої вати — не допомагало. Щоправда, гуркіт мотоциклів за вікном уже не був таким нестерпним, і від музики вже доходило тільки те, що має знайти собі місце в білій тиші, але сама тиша однаково залишалась якоюсь темно-червоною, із частим морганням по ній Марлиних кольорових шаликів. Марла ні сіло ні впало подумала, що має собі розмалювати живіт. Якими-небудь перманентними фарбами.

— Хоча ні. Почекаю ще до Індії. Там це зроблять хною — швидко і безболісно. Та й стану я собі священною індійською коровою…

І Марла почала співати. Співати з позатиканими вухами — найрозумніша річ у світі. Спів тоді нікуди не дівається, залишається в голові, поміж вухами, починає відбиватися від однієї стінки тіла до іншої, збуджує органи, примушує кров шурхотіти у правильному напрямку і, врешті-решт, просто зігріває того, хто співає. По тому, натхненна ідеєю перетворитися на священну корову, Марла заходилася танцювати, перестрибуючи з ліжка на ліжко готельної кімнатки з далеко не білими стінами. Відтак роздяглася і облила себе з голови до ніг холодною водою. Підлога зробилася мокрою, а Марла — спокійною.

День без Х'ялмара минав на диво швидко, подекуди болісно, але загалом той день Марлу втомлював саме безглуздістю всього того, що пропонував. Найпотворнішим видавалося онлайнове спілкування з зіркою російського шоу-бізнесу, котра хотіла, щоби Марла знялася в її наступному відео. Переліт оплачувався, місце зйомок — Київ, роля Марли — головна, естетика запланованого відео — щось поміж французьким «Леоном-кілером» і французьким же «Доберманом», уявне місце дії — звичайно ж, Франція. Марла мала б зіграти дівчинку-кілера, що ходила на високих підборах, мала великі борги перед «босом» і не меншу рушницю у валізці. Зірка, перелякана, видно, Марлиною блискавичною згодою щодо участі у зйомках, відразу ж попросила її надіслати свої знимки «как ти виглядіш тєпєрь». Марла це зробила, і вже за кілька хвилин зірка цікавилася, чи має Марла чоловіка.

— А я, бабисько дурне, сказала, що не маю… Фе, яка стидоба. Ну, так, не одружені ми з Х'ялмаром, то й що? Що за слабкодухість незайманої селючки? Якого рожна завжди залишати при собі зайвий простір для зайвих чиїхось уявлень?

Марла почувалася жахливо гидко, її навіть почало піднуджу-вати, як після непровареного чаю із немитої склянки. Вона почувалася так, ніби вже в якомусь вимірі зрадила Х'ялмара, чого ще зовсім недавно пообіцяла собі ніколи не робити. А тут — ще й так дешево, із зіркою російського шоу-бізнесу!

— Але, кажись, я вже не буду в тому кліпі. Бо зажирно для мене на шару в Україну літати. Та й звєзда під кінець розмови образилась, як я їй повідомила, що йду додому спати… Ну та й добре. Та й срав пес.

Тепер, лежачи на ліжку й задумливо пожовуючи краєчок книжки Салмана Рушді, Марла уявляла, як вона вже пише друзям листи-спростування свого приїзду. Світлини знереальненого кліпу одна за одною підлітали в повітря і падали діряві, прострілені кулями з неіснуючої Марлиної гвинтівки. Місце дії — Джокджакарта…

Alchemical Mc Donald’s

А потім Марла почала катастрофічне втрачати волосся.

— Може, я стаю Йоною? Хоча навряд…

Волосся випадало чималими шматками, залишаючи за Мар-лою невблаганний темно-русявий слід. Марла почувала дикий, ледь не містичний жах. Попри те, що, крім ролі гомункула, їй — уже жодної іншої зіграти не доведеться, Марлу більше турбувало питання «Чому це відбувається?». Тим паче, що з її текстів також почали стрімко випадати окремі літери, морфеми, а то й цілі словосполучення.

— Боже! — ледь не плакала Марла, запихаючи чергове пасмо змертвілого волосся до кишені, — ви це бачили?

— Оу, іт'с фанні! — Джесіка-Волтдісней з очима Бембі подарувала Марлі сяючу макдональдсівську посмішку.

— Ноу, іт'с нот факін фанні! — Марла подумки назвала її целюлітним комбінатом і подумала, що не варто американця записувати в ряди хороших людей тільки через те, що він, на загальний подив, одного разу заплатив за вечерю, на яку тебе запросив. Дивно, але чомусь їх білозубі посмішки фасону «іт'с олл райт!» навіть близько не лежали біля філософсько-пофігістичного усміху древньокитайського старця. Хоча би порцелянового китайського старця.

А. коли та ж сама Джесіка захопила місце коло Х'ялмарового комп'ютера, відрізавши таким штибом Марлі доступ до IСQ, засобами котрого вирішувалася кінцева доля її поїздки в Україну, Марла не витримала і заревіла. Дарма, що з цією метою вона вийшла з офісу — за якісь три хвилини про її сльози і шмарки знали геть усі. Щоправда, втішати її прийшли лише дві дівчинки-індонезійки. Що ж, не спрацювала «біла солідарність» цього разу…

Марлі було страшенно себе шкода, хоча вона це уявляла іншими словами. В її неправильної форми голові верзлися найрізноманітніші думки про те, яка вона самотня, мала і безсила, і як сильно їй хочеться подалі з цієї країни додому, але дому в неї немає. Марла вже уявляла, як Х'ялмару з серйозним виглядом і канадським акцентом докладуть, що «у неї стався нервовий брейк-даун», а потім всі будуть на неї дивитись, як на жертву зґвалтування, і підкреслено підбадьорливо посміхатися.

— Буеееее… — сказала Марла. Хуй вам всім, а не брейк-даун. У воїнів брейк-даунів не буває. Навіть у таких шолудивих воїнів, як я.

Відтак Джесика таки звільнила місце під сонцем поблизу комп'ютера, і Марла занурилась у беззмістовне листування з усіма, хто був хоч трохи тому радий. Втім, інколи траплялися й досить корисні моменти. Наприклад: «Варто вживати більше вітаміну В і С. А також кальцію. В рибі він є, в паприці і в хлібі зерновому…» Або: «Не переживай, мала. Головне — то пройти цей період. Мене, коли дружина з хати виганяла за черговий запій, теж ті відчуття бездомності переслідували. Ночував тоді кожної ночі в іншому готелі, бо ввечері встигав нажертися і по п'яні обсцикав матраци, а тоді вже було соромно туди вертатися…»

Потроху Марлу й справді починало попускати. Вона тихцем, без зайвого шоу і картинної трагічності, пообрізала кінчики своїх штучних червоних кісок, де-не-де вплетених у справжнє волосся. Відтак обережно ті кіски порозплітала, мріючи якнайменше пошкодити залишки рослинності у себе на голові. Біля коріння з того волосся, що було сплетене з синтетикою, утворилося щось на кшталт природних дредів.

— От тобі, бляха, і Ямайка. Два місяці не розчеши його — економиш сто баксів на салоні…

10
{"b":"13251","o":1}