ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Зйомки проводилися в одному із клубів, хоч як дивно, із доволі не гидкими, як на київський клуб, бебехами. Вони ж дизайн. Часу було мало: під вечір відкривалося казино, тож на той момент треба вже було забратися.

Пригнали сто чоловік масовки. Все кричало, не встигало, нервувалося. В усьому клубі спокійними були лише дві особи — Ілля і Марла. Та ще охоронці, в яких, за відсутності необхідних механізмів, усі психічні реакції, за винятком запрограмованого «Дєвушка, тут сідєть нєльзя», є просто неможливими.

Game over. Gameouver?

Маленький хлопчик бреде глибочезними сніговими заметами, вгрузаючи в них ледве не по пояс. Час від часу він озирається на похмурі будівлі спального району — йому треба відійти від них якомога далі. Подолавши достатньо велику відстань, хлопчик на мить завмирає і, востаннє озирнувшись на свій район, щосили волає у снігову пустку: «Хуй! Хуй! Ху-у-уй!» Там, у тих мертвотно-сірих коробках залишилися сидіти у затишку їх міщанської кухні батьки хлопчика — люди, що забороняли йому матюкатися…

— М-да, витіснені бажання — страшна річ. Але ще страшніші бажання, які ніяким дивом не витісниш, не викорениш і не викорчуєш. і страшні ті люди, що не здатні бажанням опиратися. Такі, як я. і прекрасні ті люди, що можуть ще в зародку катастрофи сказати всім параноїдальним потягам і отруйним стосункам «Ні, мать вашу!» Такі, як Ілля. Він, звісно, не матюкався, як тоді, в дитинстві, коли йшов тим зимовим пустирем. (До речі, епізодом із тим Сніговим одкровенням варто почати кінострічку. Якщо, звісно, до неї дійде). Але добре, що хоч я зобразила пасивність і скореність долі, дякувати Богу.— Бо одним якимось моїм «потрібним» поглядом чи жестом я могла запросто поруйнувати життя Х'ялмара, Іллі, його дружини й сина. Але не своє. Бо моє життя вже або зруйноване і так, або складається з самих лише руйнувань. За дивною, потворною, кровожерною іронією я можу створювати, лише руйнуючи. Чому ж воно так? Я як монітор природи.

Десь за півдня до їхньої пофарбованої в чутливо-трагічні кольори вечері в темному ресторані з якоюсь моторошною психоделічною музикою Марла отримала повідомлення від Іллі:

«Ot menya nichego ne ostsnetsya? Krome pustoty? Ya ne smogu bez tebya? A ty kak veter^) Ostalos’sovsem nemnogo do bezumiya. »

Марла тоді настрочила йому відповідь, що на зразок:

«Так, я знаю, що таке грані і що значить стояти на них. На жаль, за іронією саме цей стан утримує мене живою. Якщо треба із грані зійти, все відбувається саме по собі. Радикальність, як правило, не знадобляється».

На лінії були проблеми. Повідомлення не відіслалося. Марла вирішила не наполягати на своїй спробі.

А потім була та вечеря.

Таке собі коло. Півшоста ранку, я ніяк не вляжуся спати, витріщаюся на себе в дзеркало і говорю зі своїми очима. Ілля щойно сказав, що ми більше ніколи не побачимося, але продовжує писати, що кохає і здихає. Здихає і кохає. А він таки і справді найсильніший. Вчасно все зупинив. Вирвав із м'ясом. Провів стрімкий аборт і сказав був:

— Можеш поставити собі чергову галочку.

А на біса їй та галочка? Часи математичної юності, коли кількість бойфрендів ділилася на кількість днів тижня і множилася на частоту Марлиних оргазмів, здавалося, минули. Здавалося, з'явилося Постійне.

— А хто такий Х'ялмар? — задав риторичне питання Ілля.

— Ну, от він і є той самий «науковий співробітник», про якого я тобі писала…

— Угу… Знаєш, Марло, ти дуже талановита дівчинка. Ти саме така, як я тебе уявляв із тієї першої миті, коли в Артана з кейсу випала твоя фотка. У мене є вагон грошей, які б я міг запросто класти у тебе. Але я тебе дещо спитав тоді. і ти мені збрехала.

?

— Я спитав тебе, яким чином ти опинилася в Індонезії. Ти ще щось городила про якісь офіси ОБСЄ чи щось таке…

— Нічого я тобі не брехала! Що хотів собі, те й чув. Тим більше, ту версію з ОБСЄ ти сам мені й підсунув. Залишалося тільки угукнути… — Попри своє «праведне» обурення, Марла таки встигала зметикувати, що ОБСЄ, хоч ти трісни, а до Південно-Східної Азії жодного стосунку не має. Відтак Марла десь мить із сумом думала, що провтикала свій черговий Великий Шанс, але одразу втішила себе думкою, що, по-перше, цього разу ставки були більшими, ніж коли-небудь раніше, і це вже добрий знак арифметичної прогресії, а по-друге, в Іллі її приваблювали далеко не гроші і не казкові можливості, які він міг би дати.

— Пес його знає, що це було. Чи що це є.

Марлі навіть не хотілося його трахнути. (Іллі також. інакше до такої пишної екзальтації справа б не дійшла). Це було якесь тягуче каламутне почуття, що не спускалося тілом нижче грудини, що росло мацаками із центру грудної клітки і, можливо, допомагало Марлі контролювати її польоти уві сні. їдучи в таксі й усвідомлюючи, що до їхньої кінцевої, вирішальної, катарсичної розлуки залишається якихось десять-дванадцять хвилин, Марла сказала, повернувшись у темряві до Іллі:

— Це як смерть.

І вона взяла його за руку. Заходилася гладити його пальці, і в тих пестощах було більше від утішання одного важкопораненого іншим, аніж від останніх любощів двох нездійснених коханців.

— Таке відчуття, що я роблю це в тисяча сто двадцять перший раз… — сказала Марла. Ілля наблизив своє обличчя до Марлиного волосся і ледь чутно до нього торкнувся. Марла поцілувала хлопця у скроню. Потім він знову втупився в дорогу, не звертаючи на Марлу жодної уваги, не відповідаючи на її запитання, а лише час від часу витираючи з очей щось, що зблискувало жовтим у світлі вуличних ліхтарів.

— Виходить, що не буде в нас попсової сцени в аеропорту зі слізьми і дрижанням у голосі на слові «Прощай…»? — (Марла потай, та й не зовсім потай і так уже розтирала по писку сльози).

— Ні, не буде…

Він просто боявся. і це був найвиправданіший і найрозумніший страх з усіх, що Марлі доводилося бачити. Вона знала, як невідворотно люди потрапляли від неї в залежність (власне, потрапляли в залежність від частин самих себе, спроектованих на Марлу) і не зовсім охоче тому протистояла. Точніше, не протистояла тому ніколи. Бо попервах вона й сама здатна була трохи заражатися їх обсесією, і використовувала цю хворобу вельми продуктивно, клепаючи пісні й тексти незгірш цілого цеху заповзятих ковалів. Згодом все уповільнювалося, набувало реальних (таких, що доступні сприйняттю більшості) кольорів, перетравлювалося, набридало, починало дратувати і з огидою та розкаянням викида-86 лося на смітник «колишніх стосунків». По-іншому все було тільки із Х'ялмаром. Він не набридав. По-іншому все було і з Іллею -через усю контроверсійність ситуації (національність, соціальний, фінансовий і сімейний статус ЯВНО не Марлиної референції)

5 вона навіть не могла її жодним чином охарактеризувати, ч

Тому воно й на краще, що все залишилося в зародку. і не вмерло воно, а тільки заморозилося для подальших досліджень. Коли сама наука підросте і просунеться… — Марла згадувала, як насилу їй вдалося поцілувати Іллю в праве око, коли вони вже прощалися біля під'їзду. Зрештою, вони обоє нагадували великих і незграбних ганчір'яних ляльок, поролонових ведмедів. Обіймалися, як діти, цілували один одного в кутики ротів і міцно притискалися головами.

— Марло, ти найкраща… Я кохаю тебе.

Марла мовчала. А відтак прошепотіла:

— Я теж. Тебе люблю, Ілля. — (І як все-таки добре, що нічого між нами не було…)

— Так можна зберегти мрію… — він сумно посміхнувся, прочитавши її думки. Марла розвернулася і стрімко пішла до під'їзду. Двері таксі гучно гримнули, і машина рвонула геть.

Як добре, — думала Марла, чекаючи на ліфт, — що я таки не нагадала йому за ті гроші мені за квиток. Бо зовсім все було би зле. А ще в нього мій ключ… Ну, то таке, залишить хлопцям.

На вулиці верескнули гальма.

— Зачекай! — крикнув, забігаючи, Ілля. Він дістав із кишені Марлину зв'язку ключів і пачку банкнот. Марла тупо дивилася у стіну, поки він їх відраховував.

17
{"b":"13251","o":1}