ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Політ мав би тривати шість годин.

— Всього-на-всього! За шість годин я дивитимуся в світлі Х'ялмарові очі, проставивши собі опцію автозаміни… М-да.

…А я собі схильна до авто замін.
Для мене життя це тупий кокаїн.

Але літак ніяк не міг зайти на посадку в Делі. Абсолютно негодні умови (важко їх назвати просто несприятливими погодніми).

— Don’t worry? We have enough fuel [29]! — оголосив капітан пасажирам.

— Сподіваюся, це не будуть його останні слова, — позіхнула Марла, — зазвичай останні слова пілота це: «Ну всьо. Піздєц».

Марлі вже вистачило часу на розсилку телепатичних повідомлень всім, кого вона любила і кого зовсім навпаки («А ви більше не будьте такими уйобками!»), а літак усе кружляв і кружляв над Нью-Делі.

— Цікаво, чи можлива аварійна посадка на священні води Гангу?

Чомусь першою річчю, яку би Марла ухопила, вистрибуючи з літака, була літрова пляшка яскраво-червоної випивки. Хоча, певно, розумніше випити її просто тут. У салоні починався істеричний чоловічий сміх. Сміялися жлоби-стюарди. Певно, вже знайшли в аптечці необхідні речовини. Марлі, дивлячись на них, хотілося срати і було дуже сумно. Чи то пак, просто нудно.

— Хоч би вже ЩОСЬ сталося. Де екшн?! Вистачить палива-вистачить палива… То піздяч до Лас-Вегасу, мудак в пілоточці! Хоча й бабла у мене — не сильно розгуляєшся…

Турбулентність. Такі парфуми були в Марлиної мами, такий бестселер видав конвеєр Кінга і такого явища страх як боявся Чікін із мультика «Cow and Chiken» [30], що його Марла часто називала «Cow and Kitchen» [31]. А ще в абсолютно всіх мовах вона плутала «рис» і «сир».

— Ну й про що я думаю, коли же вшистко поєбане?! — Марлі було нудно через край.

— Кастрат-політ. Жоднісінького натяку вам на кінець… Ой дарі-дарі-дарі-де, ой дарі-дарі-Дерріда! — вже ледь не на повну гучність співала Марла на своєму Еmergency Ехit [32] місці. — Атаки символічно було би склеїти ласти в епіцентрі сансари, ги… В небі, поміж чужої паніки і своїх двох чоловіків, коли один із них спровадив тебе в це саме небо, а другий стоїть десь там унизу і прислухається, можливо, до гуркоту турбін. Не приймає мене свята земля, ну що ти зробиш…

І відразу оголосили про те, що літак прямує на запасний аеродром до Мумбаю. Бідолашний Х'ялмар саме звідти і припхався до Нью-Делі зустрічати свою Марлу.

Довгочасове неспання розмиває контури реальності, додає речам несподіваних присмаків і неочікуваних назв. Люди видаються малознайомими і пронизливо красивими. Рідні люди. Нерідні постають аморфним фоном.

Митний контроль, сценарні запитання, сценарне завмирання серця, все більше й більше людей у формах, просто якісь орди індійських напівсонних солдатів, а попереду всіх — сяючий білявим волоссям і невиспаними синіми очима Х'ялмар. Посміхаючись і розмахуючи руками.

— Якийсь ти нереально сьодні гарний! — замість привітання виголосила Марла. — Я вже й забула, який ти. і англійською Щелепи ще не шамкають… Спати, певно, хочеш?

Певно, хотів. Чекав же її 12 годин в аеропорту Індіри Ганді.

— Ух ти, відразу індійське кіно! — невиховано запищала Марла, уздрівши двох сікхів у помаранчевих чалмах. — Так значить, це все чиста правда?

Х'ялмар втомлено, проте багатообіцяюче посміхався.

— Східна Азія. — Для чогось констатувала Марла. Вийшли з аеропорту, сіли до таксівки марки «Амбассадор». Смішної чорної лакованої машини в дусі Гічкока, причому 2000-го року випуску.

— Косять під антикваріат навіть тут… — пізніше скаже Марла. Зараз вона просто балушила широчезно розплющені очі на все, що траплялося дорогою: бездомні сірі святі корови, їхні бики з дивовижними, як на думку мешканця середніх широт, ґулями на карку, дітлахи, що навіжено грали в крокет на витоптаних галявках, картонно-целофанові житлові споруди тих, хто мав нагоду вродитися під знаком найнижчої касти, зустрічні моторикші зелено-жовтих кольорів із гумовими шторками і боллівудською музикою на всю горлянку пукалок-динаміків.

— Тобі би до Мумбаю спершу… — зітхнув Х'ялмар, зауваживши Марлиний миклухо-маклаївський вираз обличчя, — там усе куди реальніше.

— Реальніше за це?!

— Ну так, там — справжня Індія. З усіма її запахами, звуками і кольорами.

Отже, тутешні запахи людських придорожніх екскрементів і сечовини, що розкладалася на сонці, ще не відбивали достатнього колориту країни. До них, місцевих запахів, ще треба було принюхуватися, щоб їх ідентифікувати.

— Знаєш, тут воно тхне куди менше, ніж в Індонезії… -з доброю посмішкою констатувала Марла.

— Ти не була в Мумбаї, — ще раз скрушно повторив Х'ялмар. Марлина зростаюча ненависть до країни мрій, у якій належало віджити два роки, гірко його засмучувала. Але Марла моментально забувала про неї і вже на повну силу відловлювалася від Індії.

— Тут таки зовсім не тхне! — ніяк не полишало її щастя чуттєвого естета, — навіть вихлопними газами. Тут дихати можна на дорозі!

(В Джокджакарті після десятихвилинного перебування на проїжджій частині без карбонової маски Марла вже скаржилася на прогресуючий рак легенів).

— Ага, тепер можна. Після того, як літаки не могли вже сідати в аеропорту Делі, а люди не бачили світанку через постійний смог, вирішили перейти на природній газ.

Тим часом дорожній трафік залишався скаженим, а руки з сигналів тут ніхто не прибирав і на мить — певно, вважалося би за лохівство. Кількома днями пізніше Марла відловить усі форми і змісти цієї катавасії, спізнюючись на потяг до непальського кордону (назву міста, куди слідував той потяг, вона так і не запам'ятала), сидячи в моторикші й спокійнісінько покурюючи неоковирну цигарку купленого в Агрі гашишу. Купленого в такого ж водія рикші, тільки трохи молодшого і схожого на українського письменника Любка Дереша.

Будинки в Індії будувати не вміли. Певно, вчилися тій майстерності у британських колонізаторів.

— Замість того, щоби збудувати нормальні стіни і повкладати подвійні вікна, британці придумали підлоги й ковдри з електропідігрівом… — Х'ялмар навшпиньки крався з холодної ванни до холодної спальні. Цій бетонній підлозі підігрів і не снився. Спати мусили в теплих шкарпетках, штанях, светрах і шапках. Марла на такій немилосердній холодризі не вірила навіть у захисну дію протименінґітного щеплення.

— Якої сраки, питається, Марлочка брала з собою купальник і всі ці грьобані футболочки? — залізати доводилося під дві ковдри і ще бажано було закидатися зверху всіма шматами, які були в господарці.

— Ото тобі й теплі краї… — цокотіла зубами Марла, щосили притискаючись до Х'ялмара. Про жоден секс в такому температурному режимі не могло бути й мови.

— Цікаво, як вони вмудряються розмножуватися до таких масштабів, живучи у слам-картонних коробках?

— Гм, здається, надворі тепліше, ніж у нас… Хоча зазвичай мало хто тут доживає до тридцяти…

— Live slums, die youhg [33].

Самі ті легендарні нетрища, вони ж трущоби, вони ж сламзи Марла спостерігала із безпечної відстані. Не те, щоби вона боялася куріпкових історій білошкірих співробітниць дипломатичних корпусів, у яких їх мацали за дупу й цицьки всі без винятку індуси. Ні. Марлі такого петінгу відгребти не довелося — видно, замало якось плоті росло у неї на кістках. Або засильно вона скидалася на хлопчика і волосся її не було достатньо світлим. Вона ніколи б не підійшла надто близько до злидарської оселі тому, що боялася взагалі ходити без запрошення, і справа тут навіть не у ввічливості. Справа у Марлиній дратівливості. Якщо якийсь один «колоритний персонаж» — байдуже, в Берліні чи в Чанмаї — відмовлявся бути нею сфотографованим, Марла зарікалася фоткати будь-кого із «цих уродів, які себе уявляють не-в'їбенними звьоздами чи хуй зна ким, і, певно, думають, що завтра я наштампую постерів і продаватиму їхні фізіономії за шалені бабки!» Марла була страшенно неполіткоректною. Показувала факи вуличному перукареві, що проявив власну гідність і хитанням голови відхилив Х'ялмарову пропозицію зйомки. Х'ял-мар заспокійливо гладив Марлу по руці, і це її ще більше бісило. Марла завжди вживала слово «нігери», виправдовуючись латинським словом «пі§ег», що значить «чорний» і не більше. Х'ялмар від того взагалі страшенно злився, і з кожним новим «нігером» його лють зростала. Марла, не встилаючись, показувала, що їй бридко, коли їй було бридко їхати в липкому й обдертому індійському поїзді, пліч-о-пліч з шістьма смердючими мужиками, що длубалися в вухах. Х'ялмар обіймав її за плечі. Тоді Марла намагалася віднайти внутрішню рівновагу, підключити український імунітет до загальних вагонів найстрашнішого поїзда «Київ — Івано-Франківськ» часів її першого курсу і, ввійшовши в ритм місцевого біосу, зашпилитися у спальному мішку й заснути. Зрештою, біос є біос. Життя потворне в будь-яких своїх проявах. А в будь-якій потворності живе краса і сила. Так любила повторювати Марла. Якщо особисто вона вважала повних жінок красивішими за тендітних, довгі носи сексуальнішими від коротких, короткі ноги звабливішими від довших, а змішану породу вартіснішою за чисту, то якого, питається, рожна, повинна була вона вичісувати свої сприйняття згідно з чиїмись окремими — байдуже, рафінованими чи панківськими — канонами? Марла щиросердно кайфувала від Агри.

вернуться

[29]

Не хвилюйтеся, у нас достатньо палива (англ.).

вернуться

[30]

Корова і Курча (англ.).

вернуться

[31]

Корова і Кухня (англ.) — тупувата гра слів, обмовка за Фройдом, ги-ги…

вернуться

[32]

аварійний вихід (англ.) — не ображайтеся, бо раптом таки хтось не знав?

вернуться

[33]

Живи нетрищами, помри молодим (англ.) співз. з «live fast die youhg».

25
{"b":"13251","o":1}