ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Дивися, які в них гарні жінки! — Марла захоплено розглядала крізь вікно жінок різного віку, що, сидячи край дороги, розчісували коси. Фігурки жінок чергуватися з фігурками чоловіків, що тут же, край дороги, справляли малу потребу.

— Цікаво, яка тут символічність.

Марлині очі страшенно тішилися від споглядання пурпуру й фіолету жіночого вбрання. Геть усі кольори Непалу виглядали насиченими й довершеними. Глибокий червоний, глибокий зелений…

— Оп-па, знову солдати.

Зелений увірвався до салону автобуса. Вдивлявся в обличчя місцевим. Усіх, окрім вже зовсім шанованого віку старих, та ще Марли з Х'ялмаром, попросили вийти на паспортний контроль.

— Чого вони?

— Бояться маоїстів.

— Ага. і думають, що бєлий чєловєк тут ні при чім… От, треба здати фішку маоїстам, аби знали, кого вербувати.

Пасажири повернулися до автобусу. Всі усміхнені, всі без напрягу. Як потім з'ясувати для себе Марла з Х'ялмаром, урядове полювання на маоїстів стато для непальців чимось на кшталт щоденного прогнозу погоди. Ніхто не сахався табунів солдат, що залягали по придорожніх криївках з автоматами, ніхто особливо не непокоївся, чого вони там бігають по полю. Вікна автобуса, з яких видно всі ці перегони й маніпуляції — екрани барного телевізора з нецікавою програмою від «Еvrosport».

Солдати спокійно посміхалися на вулицях, мирні жителі спокійно посміхалися на вулицях, маоїсти спокійно посміхалися в кушах, мріючи про державний переворот. Король із королевою офіційно посміхалися під час візитів, і, можливо, парилися всенародною не-любов'ю.

— Розкажи мені ще раз про те, що там трапилося н королівському палаці, — позіхнула Марла. День уже був при смерті, як вони в'їздили в передгір'я Гімалаїв.

— Ну, там відома лише ця романтична офіційна версія, що є у кожному путівнику.

— Яка-а-а…? — нила Марла, охоча до вечірньої казочки.

— Така, шо молодий і красивий коронний принц поїхав вчитися до Лондона. Там закохався у прекрасну чи не дуже…

— У прекрасну!

— Ну добре, у прекрасну дівчинку, котру привіз на канікулах знайомити зі своєю августійшою родиною.

— Що, сказав: «Нє хачу учіцца, а хачу женіцца»?

— Типу того.

— і що старі?

— А король із королевою йому сказали: «Нє-а, любий, кров у ній червона, нам така не лізе!»

— Що, так і сказали?

— Марло!

— Що?

— Це б ти так сказала!

— Я?! Я за змішані шлюби.

— Ну й добре. Все, казочці кінець.

— Нє, не кінець! і що далі?

— То be continued.

— Х'ялмар, свиня!!!

— Хрю.

— Ну Х'ялмар…

— Ок, востаннє вибачаю. Тоді, значить, коронний принц вийшов за двері й повернувся до їдальні з автоматом. Відтак досить успішно розрядив його в усю сімейку, не забувши про кохану й про останню кулю для себе.

— От жалко пацана. Не міг собі жити в громадянському шлюбі, га? Чи відмовитися нафіг від корони — кому воно треба. Став би таксистом у Лондоні…

— Так, Марло, дуже романтично. Зрештою, а чом би й ні.

— Дурний, скажи?

— Я слабо вірю в істинність легенди.

— А в що ж тоді?

— На престол сів братик короля-небіжчика. Народ тепер його не зовсім любить. Подейкують, то він усе й підлаштував.

— Ага, тільки це вже не так красиво… Турброшурки не візьмуть.

— Зате взяли би маоїсти, хе-хе.

— Чшшш, не згадуй всує. Що вони — республіки хочуть?

— Та тут увесь народ не проти. Маоїстів же таємних — до чорта просто.

— Монархія — комунізм. із одної каки в іншу.

— Марло, заткнися, ти ж нічого в цьому не петраєш… -остання Х'ялмарова фраза вже, здається, їй просто наснилася. В автобус наповзло масних сутінків, все тарахкотіло й підстрибувало, заколисуючи Марлу все глибше і глибше.

Читванський Королівський Національний Парк був дуже вдалим місцем для не-вбивчого полювання. Такого собі сафарі, де ти сам втікаєш від носорога, біжучи зигзагами (в носорога слабкі очі, але дуже гострий нюх — тільки так його можна надурити… а ще — скидаючи із себе по одній речі й шпурляючи йому під ноги; рай-но зупиняється їх обнюхувати… стриптиз як спосіб порятунку), залізаючи на старі дровеняки й намагаючись із них не гепнутись. Англійські «протектори» минулих часів не поділяли цієї візії полювання — вони просто, від нєфіг робити, стріляли в усіх тварин без розбору. Ліпше б уже яйця собі чухали. До першої крові.

— Це там що за гора, — питала Марла в гіда, — Анапурна, чи що?

— Ото? Так, в хорошу погоду її видно…

— Гора-вбивця, — Х'ялмар притулив долоню дашком до очей, — п'ятдесят відсотків альпіністів, що хочуть вибратися на неї, гинуть.

— Ого, нічо собі… Це, якби ми з тобою вдвох туди полізли -ти би вмер?

— Я теж тебе люблю, Марлочко.

— Нє, ну скажи — страшно? А це ж тільки третя вершина. Ще ж перед нею йдуть К 2 і та, як її, в Сіккімі — Каньчінь… Каньчун…

— Каньчіньчонга.

— Ну все, таку дурнувату назву я запам'ятаю. Це ще крутіше від Уагадугу в Буркіна-Фасо.

— Яка ж ти неполіткоректна…

— Я знаю. Цікаво, скільки альпіків видряпується на Еверест?

— Відсотків під вісімдесят… Слухай, я що тобі — міністерство статистики?

— Типу того. Ти ж усе знаєш, Містер інтеллідженс.

— Спасибі.

— Прикинь, і всі ці гори називають «Ріск of Terror» [37] — чому?

— Бо всім там страшно дуже.

— А давай поліземо на Еверест?

— Двадцять тисяч доларів [38] ліцензія коштує. Щоби кожен дурень туди не пхався.

— Типу мене.

— Угу, типу нас. Зате можна до базового табору запросто дійти — три тижні ходу.

— А на якій він висоті?

— Більше семи тисяч.

— Ага… ну давай якось…

— Це коли ти вже на Лаву бігом будеш забігати по три рази на день! — підколов Х'ялмар.

— Ой-ой, Містер Альпіністер! Та нєфіг срать!

— Вибач?

— Таке не перекладається. Надбання сленґо-суржика.

— Зараз буду говорити шведською.

— Давай-давай. Люди під старість часто самі до себе белькотять. Прикинь, потворо, тобі ж тридцятка наступного року! А мізків у тебе на' кілько?

— Ну от, сама тільки що називала мене Містером інтеллідженс.

— Я передумала.

Не надто цікавий шлях прямою дорогою часто заповнюється ще й куди пустішими розмовами, ніж ця. Прохолода джунглів і присмеркове сонце, купа знимків слонів різних розмірів і різного віку в пам'яті твоєї камери, крокодил й-квіти, що гріються на річкових відмілинах, лапаючи останні промені дня й переварюючи рибу (для людини їх пащеки замаленькі). молоді люди з приємними посмішками, чудовим знанням англійської мови й політичної географії (не спитати в Марли, ДЕ знаходиться Україна!), що за маленькі гроші (не сезон) ведуть тебе в джунглі, переправляють таємниче тихою річкою на каное, стелять тобі постіль у маленькому готелику, де кожна кімната названа іменем птаха, готують для тебе непальську традиційну їжу; відблиски далекого багаття й відгомін барабанів, що творять незвичні для твого східноєвропейського вуха ритми — такий найповерхові-ший відбиток Читваню на пам'яті твого сприйняття.

— Я так люблю цю країну… — зітхнула Марла зі слізьми на очах, — навіть більше за Тайланд.

Х'ялмар тихо посміхався і тільки шкодував, що в них на все, як завжди, надто мало часу.

— Надто мало часу на все у вас, — казали місцеві жителі, хитаючи головами.

— Надто мало часу, — нависало щось на Марлу зсередини, вганяючи її в паніку від невстигання.

— Надто мало часу, надто грандіозні плани, — казала вона собі, а поміж тим, здаватися не збиралася. — Однаково всі здохнемо — тож можна зробити собі вибір НЕ-здавання. Треба йти

і йти, поки не зникнеш фізично. А там — дивися, й пощастить не зникнути стовідсотково…

Х'ялмар ставив собі конкретніші завдання. Він усвідомлено побив спроби покращити цей світ. Казав про це канонічними кен-кізівськими словами:

— Принаймні я спробував.

вернуться

[37]

Пік Жаху (англ.).

вернуться

[38]

Долар — грошова одиниця США. (Ги-ги…)

27
{"b":"13251","o":1}