ЛитМир - Электронная Библиотека
ЛитМир: бестселлеры месяца
Классическая камасутра. Полный текст легендарного трактата о любви
Корейские секреты красоты
Первое лицо
Замуж за дракона. Отбор невест (СИ)
Экспедиция Оюнсу
Изучаем Python. 4-е издание
Успокой меня
SuperTelo. Идеальная фигура навсегда. П4:#ПростыеПринципыПравильногоПитания
На самом деле я умная, но живу как дура!
Содержание  
A
A

— Дуже часто ці два поняття синонімічні, — помітив Х'ялмар.

— Ну то чо' би їх просто не відстрілювати? і наволочі менше на світі стає, і нещастя людські обриваються. Я проти мораторіїв на смертну кару, — Марла запхала до рота ложку з джемом і трохи її там потримала. Х'ялмар кашлянув і винувато подивився на Франка. Той посміхався.

— Тоді Надя поназичала грошей. Багато-пребагато…

— Три тисячі євро?

— Точно. Тільки от квартиру нелеґалові винайняти не так уже й просто. Та ще й якогось дідька їм забаглося те винай-мання провадити через агенцію. Чиясь знайома там працювала, чи що. і таке щось почало мутитися з тією агенцією, що вже з місяць квартира була винайнята, а наші нещасні потерпілі все ще проживали в Наді, ходячи вже з місяць в одних і тих самих еластичних трусах (їх не пралося, бо були дорогі і фірмові — ще з хороших часів). Цілісінькими днями ті розжирілі сколіозники лантухами вилежувалися на ліжку, тупо втикаючи в телевізор. (Варто зазначити, що французької вони не розуміли). «Сігарєти є?» — цією фразою щодня зустрічалося Надю з роботи. Потім додавалося. «Ми ше сьодні ні хуя не хавали!» і блискавично знищувався перелік куплених Надею продуктів Втім, інколи хлопці впроваджували собі й аутдор актівітіс. Для цього вони купили (сім євро п'ятдесят була ціна, здається… пам'ятаю, бо гроші на неї також вимагалися в Наді) чорну сумку, яку не пробирали датчики в магазинах, і, одягнувши найпристойніший (вибачте, дорогий і фірмовий) одяг, ішли «погуляти». Поки один, пускаючи слину, валанцався магазином, відволікаючи увагу продавців, інший нагрібав у свій ящик пандори все, що погано лежало. Особливо добре лізли в чорну сумку окуляри марки «Тrussardi», «Аrmani» і «Guссі». Хоча ні, «Оиссі», здається, не було. Відтак, той крам із магазинною ціною 200 євро сплавлявся за сорок-п'ятдесят На ті гроші хлопчики купували собі шоколад і наркотики.

— Який милий вибір!

— А хлопчики які милі! Один собі купляв гашишику й сякого-такого кокаїну, а інший уже плотніше сидів на системі… у вас кажуть «сидіти на системі»?

— Не думаю.

— Ну, менше з тим. іншому, коротше, скоро тапки. Він сидів на якихось потужних колесах і, здається, ширявся. На додачу до всіх життєвих невдач тих двох поців, у них іще й були жінки та діти в Україні. Одна в Черкасах спускала останні копійки на дешеві наркотики (та бо що ще робити в Черкасах сиротині?), а друга працювала в якійсь задрипаній школі міста Надвірна задрипаною вчителькою задрипаної англійської.

— Так чого ж вони не їхали до своїх дружин, так тупо просиджуючи без діла? — логічне запитав Франк

— Ех, — зітхнула Марла, — я й сама про це питала. Знаєш, що сказав той, у котрого вчителька англійської? Сказав: «Поперше, ми не якісь василі із Західної України, щоби тут рабатягами бути, а по-друге, моя жінка привикла жити з шиком. Мені треба як мінімум двадцять штук баксов, шоби до неї чіста нормальна вернутися…» Отакі вони — захланні вчительки англійської, — сумно резюмувала Марла.

— Ну і що ж потім?

— А потім вони таки звалили. Придумали якось прив'язатися ковдрами до дна фур, що ідуть через Ла-Манш. Спершу їх попалили прикордонники — шкода, що не встрелили — то та погань іще разок до Наді повернулася (я, дурепа, сама їм двері відчинила, думала, що вікна повибивають), посушила джинси феном, загадила квартиру і, вкравши ще трохи грошей, відійшла з миром, ледь мене на останок не вбивши за те, що я спитала, чи не були б ви такі люб'язні to give me money back. А поміж тим, поки їх прикордонники шмонали, ми таку вечірищу бехнули в Надьки — гашишем хоч шпари у вікнах затикай, якби, звичайно, холодно було…

3. Сніданок над Андамановим морем.

— Бачиш, Марло, над Тибетом сходить сонце? — показував Х'ялмар на слабкі просвітки в ілюмінаторі.

— Гм, як символічно й гарно… — сонно тулилася до коханого Марла, — а це точно Тибет?

— Думаю, точно… Зараз треба карту глянути. — Х'ялмар заходився перемикати канали борт-передавача літака Сінгапурських авіаліній, аж поки на моніторчику не з'явилося рухоме зображення літачка на фізичній карті місцевості.

— Упс, це не сонце було, а місяць, — засміявся Х'ялмар, ще раз глипнувши у віконце.

— Ну, знову ж символічно — летимо ж бо ми до мусульманської країни. М-да, там уже не помастурбуєш подрузі в салоні літака.

— І міньєтом друга не розважиш, — підтримав Х'ялмар, — і не спитає тебе стюард, коректно відвертаючи погляд від живої ковдри у тебе на колінах: «Може, вам іще один гамбургер, сер?»

Марла сміялася, їй було добре, цікаво і страшнувато. З низького старту вона вирушала на довгий (як сподівалася) забіг принципово нового життя. В іншій півкулі, з іншими людьми, з одним чоловіком. Життя, що починалося з перфектного азійського сніданку, поданого найгарнішою на світі стюардесою в небі над Андамановим морем, щонайменше обіцяло бути несхожим на все, що відбувалося доти.

— Жодних тобі більше гетто — паризьких чи київських, жодних ненависних запонтованих пик псевдо-шоу-бізнесу, жодних істеричних мальчиків і закомплексованих дєвочок… Все.

— Все?

— Все. Хоча хто зна напевно…

4. Коли ж прийде Мусім Ґуґур [2]?

«Якщо не допомагає грип, треба спати, — думалося Марлі, — тобто, якщо не допомагає сон, треба писати. Може, випишеться увесь грип. Випишеться з мого організму, як із лікарні…» і вона заходилася писати всі абетки, які знала, у прямому та зворотньому порядку, а відтак лише кожен четвертий знак кожної з них, потім кожен третій і т.д. Ніякої особливої системи вона в цьому не шукала, ніяких повідомлень не очікувала, їй було достатньо вже того незавершеного, що прийшло було з трьох останніх снів:

рrо соіnumratem

за гріхи наші

in everywhere the crowds of people,

щоб зробитися Пошуковувачкою, але Марла сильно лінувалася. Все було настільки впадлу, що вона навіть не полізла в інтернет з'ясувати значення слова соіnum, якщо таке в латині й існувало. Відмазки були різнотипні: «В мене грип. Чи малярія. Хто зна. Вмираю я, карочє», «Я не можу спати. Тому, закономірно, не можу бачити снів. А як я можу з них читати, якщо я їх не бачу? А бачити я ніц не можу, бо забагато чую. А те, що я чую — звичайнісіньке собі тупотіння щурів на горищі. Бігають, як коні. Та ще й ці ящірки верещать незгірше канарейок…»

І справді мало яка істота на острові Ява могла жити, не продукуючи постійного шуму. До прикладу, коли український півень в українському селі кукурікає, розганяючи нечисту силу, десь аж перед світанням, то півень-тубілець лементує всеньку ніч, з інтервалом довжиною в 40 секунд, сходячи на неприємний занижений фальш в кінці кожного вереску. З іншого кінця блоку (так у Джокджакарті позначаються будинки: «205, блок С») фід-беком відгукується інший півень, а потім все це ставиться на луп. Тривалість лупу — 24 години.

Марла вже двадцятий раз уявляла Собі, як вона повільно виходить на вулицю, повільно наближається до голосистого дива і повільно повертає йому голову на повний оберт за годинниковою стрілкою.

— Як ти думаєш, — питала вона в сонного й спітнілого Х'ял-мара, — скільки сусіди захочуть грошей, щоби зварити мені півня?

— Не знаю, — мляво відповідав Х'ялмар, — певно, багато. Кури, що тут готуються в їжу — бройлерні, два тижні пожили — і в зупу, а ті, що гуляють на вулиці — довгожителі. і коштуватимуть вони більше, і худі вони, як…

— Як ровери.

— Що?

— Ну, ми так в Україні кажемо.

— А, ну хай буде, як ровери. Давай закриємо вікно — тихіше буде.

— Ага, точно. Особливо, коли здохнемо від задухи. Тихо буде, як в могилі. Тільки без «як».

8—

— Я от думаю, — відірвався наступного дня від свого недописаного СV Х'ялмар, — чи не написати мені статтю про Дубаї для «Кореспондента»?

— Ну, напиши… — знизала плечима Марла, — а як не маєш доста часу, я можу за тебе написати.

вернуться

[2]

Musim gugur (індонез.) — осінь.

4
{"b":"13251","o":1}