ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Ілля вдоволено замружився.

Don’t make my fuckihg bright! Оnlу уои…

Марла уникала вечерь з потенційними видавцями й імпотентними редакторами, сварилася з цілком порядними журналістами і через силу посміхалася відвертим покидькам — псевдокультовим діячам молодіжної культури, обламувала недоумкуватих телеведучих і плакала, коли Ілля справедливо звинувачував її в усіх цих смертних гріхах.

— Не нависай на мене, ну не нависай на мене! — це все, що крутилося у Марли в голові, коли він намагався втовкмачувати їй про якусь необхідність відповідальності.

— Розумієш, вам потрібно добре прозвучати! — (Це було стосовно: живого виступу в прямому ефірі, фонограмного виступу в прямому ефірі, концерту на корпоративній вечірці інтернет-маг-натів в Еквадорі, якихось підліткових фестиваликів і просто студійних записів).

— Ааааа… ну чого ти? Ще ж і час той не настав… — Марлу все відверто гнітило. Як людина стовідсотково безвідповідальна, вона і так щодня спромагалася на героїчні вчинки, не провтику-ючи свої інтерв'ю і зустрічі, запам'ятовуючи, де яку річ залишила і де запхав Ілля свій телефон. Робила все це, не влізаючи в коряві понти і жирну лінь. Вимагати щось від Марли було як мінімум завдаванням каліцтва. Вона злостилася, на небі сіріли відповідні ділянки, з них просто в очі дико валив пісок, потім той же піщаний вітер голками засипав її шкіру й транспортував і так уже не вельми чистою подільською вулицею все нові й нові партії сміття.

— Напевно, я злюся, — Марла зупинилася. — Ага, я злюся, вибач. Я усвідомлюю свою злість. І ти тут ні до чого.

— Та ні, це ти вибач. Я надто різкий. А ти… завжди така. Навіть не вмієш нормально відчувати. Оцього я в тобі й боюся. Ти геть усе аналізуєш. Щонайменшу емоційку пропускаєш через голову.

— Вибач, я не хочу кидатися посудом яко порядна істеричка. Досить. В ранній юності я вже відпрацювала своє — причому по-крупному — вибивала ногами двері, тамуючи лють від того, наприклад, що не могла знайти у шафці відповідного джинсам светрика… Чи від того, що якась пизда напудрена ін'язівська, однокурсниця моднява, побачивши мене в одному й тому ж одязі два дні поспіль, тонко під'їбнула: «Ти що — вдома не ночувала?»

Треба розбиратися у внутрішніх причинах виникнення свого гніву — зовні ж бо лишень їхнє відображення…

— Така ти вся. Страшно з тобою, — знову повторив Ілля.

— Не бійся, маленький. Салдат рєбьонка нє абідіт.

О, так, Марла намагалася не образити нікого, першою чергою, себе саму. Виховувала в собі анти-ревнощі, анти-дратівливість, анти-зазіхання на будь-що, анти-ототожнення зі своїм же ім'ям («Марла Фріксен — це бренд, а не дівчинка з печінкою і лімфатичними вузлами!»), зі своїми квазіпрофесіями чи квазібіографією (піарною її частиною). Це було не просто. Марла Мусила організовувати не тупе протистояння, що було б тією ж перемогою ворогів її душі, а хитромудрі стратегії їхнього заганяння в пастку й обеззброєння. Каструвати їх не можна було в жодному разі — відродилися би, як озіріси, надавали би по голові стократ сильніше.

Ілля казав, що навряд чи зможе спати з якоюсь іншою жінкою, навіть зі своєю дружиною, до якої невдовзі збирався летіти на її Мальту. Марла сама штовхала його до неї в ліжко:

— Ти що, здурів? Це жорстоко. Жінка стільки чекала. Що ти їй скажеш, потворо?!

— Мені пофіг. Скажу, що захворів, що не хочу…

— Ні, любий, ти просто зробиш це. Я авторизую… — Марла тихо засміялася.

— Ну, раз ти сама мене на це штовхаєш…

Марла цілувала коханого в блакитні очі, він примружував їх і гладив Марлину гнучку спину:

— От у цьому і є найбільша еротика.

Марла продовжувала його повільні петінґ-тортури, розмірковуючи тим часом про те, на що ж вона його штовхає. «Гм, зрештою, секс у нас вже більше, ніж на висоті. Я вже не комплексую від того, що інша жінка знає його краще. Тепер вже я знаю його краще. Знаю, в сенсі відчуваю. А він — мене. Такі скажені площі кайфу — його шкіра. Знаю всі місця, де вона гаряча, і всі, де прохолодна. Знаю, куди цілувати до заходу сонця, куди опівночі і куди рано-вранці. Можу будити його, коли спить на животі, вилизуючи йому міжніжжя. Можу відсмоктати в нього в ванній під водою. Тільки це не головне. Не через цей сексуальний софтвер він не потребує іншої жінки. Зрештою, не знаю, через що… Мозок, спільна справа, драйв, неоднозначність, адреналін від цієї неоднозначності, неможливість стовідсоткової гарантії моєї наявності як збудник? Все те і все не те. Пес його зна. От тільки майже певна я — (Марла завжди залишала за собою право на «майже», щоб у разі повної лажі не потерпати від дурної безапеляційності) — співіснувати з іншою жінкою він зможе ще не скоро. І це попри мої постійні срачі й рейвахи в квартирі (програма «Убий в собі невротика!»), звичку жерти в ліжку чи посилати на хуй всіх гіпотетичних жителів планети в прямому ефірі…»

Кілька днів по тому Марлина подруга Квітка, переглядаючи їх з Іллею відеозаписи, скрикнула:

— Але ж ви схожі! Мусите одружитися — то так завжди… Марла ніколи не була гуманною дівчинкою, й одразу ж поспішила прибити Квітчин ентузіазм:

— Нє-а, не мусимо. Він уже це встиг зробити і без мене. І не сказала би, що це мене якось там не влаштовує.

Vіеnnе lа nuit sonne l’heure les jous s’eb vont je demeure

Невисокі передгір'я Карпат (зрештою, місцеві вже й ці недокілометрові горбики називають горами) куталися імлистим туманом. Дощу не було видно у процесі, коли він пролітав крізь прохолодне повітря повз Марлине вікно, зате вже добре було помітно його результати на плащі Марлиної мами, що прийшла зранку з церкви із посвяченою паскою, яйцями, шинкою, сиром, маслом, ковбасою в кошику. Чи на новій курточці Марлиного друга Во, що прийшов увечері з непосвяченою травою в кишені. Десь усередині дня Марлина сестра зупинилася посеред кімнати, щоби сказати таке:

— Сьогодні вранці священик дозволив усім їсти. І пити. Сказав, певно: «Пийте люди, робіть усе те, що не можна було робити протягом Великого Посту. їжте м'ясо, судіть ближніх своїх, заздріть, кленіть, бажайте жони ближнього свого, крадіть, убивайте… І робіть усе, і веселіться, аж поки не застане вас наступний піст».

— Ги-ги-ги!!! — Марлі це сподобалося, — Прости нас, Боженьку. Така ніби порядна греко-католицька родина. Розговійтеся люди, та не оговійте спереляку!

Тієї ж миті Марлина й Секлетина мама завела тоненьким голоском поп-церковне «Хри-ги-стос во-го-скрес!» Марлі завжди було якось по-особливому незручно в таких ситуаціях обов'язкового маминого ентузіазму. Вона щоразу намагалася якось відволікти маму від виконання цих не зовсім автентичних ритуалів. У мами ж ціла купа речей виходила просто геніально — випікація пляцків та інших марципанів, засинання перед телевізором, розв'язування фізико-математичних задач (реальних катастроф для Марли і Секлети) — а тут якісь церковно-приходські жахіття.

— Мама, Джізес лавз ю! — переконливо заявила Марла. — Тільки більше не співай, ОК?

В день духовного свята люди на Західній Україні нажираються шинками, холодцями, крабовими патичками в салатах і нескінченним солодким із масляними й сметанковими кремами. П'ють горшку, пиво, мерло, мартіні, абсент — непотрібне виблювати. Ввечері головно продовжують робити те ж саме. Неголовно — вдаватися до споживання марихуани та слабких психотропних речовин. Марла надавала перевагу «трішечку трави».

— З роси і з води вам! — побажала вона всім потенційним перехожим під вікном, із якого вона випхалася, щоби покурити просто у кімнаті свого дитинства, серед пухнастих ведмедиків і м'якотілих динозавриків з універсальними писочками м'яко-іграшкових зайчиків-цуциків-котиків. А потім танцювала під Бритні Спірс. Відтак сиділа сиднем під Маззіуе Аиаск. Отакі попсові вечори на Пасху у Карпатах.

А потім Марлочка писала віршики:

я не поет нє
зато я їбу поетесу
так просто мелодійно й ніжно
я їбу її
поетесу
so
по сто тридцять вісім грамів
кожен день
такий у нас ритм
а що
а то
а хто би сказав мені
що це є несмаком
їбати поетес
у рот у вухо горло ніс
поезія прагне правдивості
реальні уроди поезії
чуттєвості
fucking чуттєвості
44
{"b":"13251","o":1}