ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Не виїбе. Таксистів зара взагалі нема. Пішли хоч якусь тачку ловити.

Втім, ідея з тачкою зовсім швидко їм перестала подобатися. Гальмувала кожна машинерія — Марлочка в білій спідничці і білих кросівочках — чим не лярвочка? Ілля — в джинсах і мотоциклетній шкірянці — ну чим не сутенер? Доводилося відшивати люб'язних бажаючих.

— Все, хрін із ним, — змирився Ілля. — Хай всі приїздять і все бачать. Я однаково так жити більше не можу… Я не люблю її, але мені шкода… І немає нічого гіршого за це — жаліти когось. Я щось придумаю, якось би все обіграти, щоби обійшлося без порізаних вен.

— А що — вона психічно неврівноважена?

— Врівноважена. Але було чотири спроби самогубства.

— І що — жодного разу не пощастило? Значить, такі були ті спроби. Якщо людина хоче заподіяти собі смерть — вона тихо йде і робить це, а не пиляє собі жили в ванній, подзвонивши перед тим т.зв. винуватцеві чи вже, тим паче, не ковтає в нього на очах пігулки. Фе, мене зара вирве. Ненавиджу самогубців. Хоча, зрештою, що я можу про них знати…

— Угу, — задумливо кивнув Ілля. Тієї ж миті якимось незбагненним дивом під'їхала таксівка. Ілля був порятований в останню секунду, бо тут же назустріч Марлиному таксі виринули фари джипів-рятівників.

— So you see, it’s like a movie [86]… — знизала Марла плечима, звертаючись до водія. їй згадалася перед від'їздова розмова з Анджеєм, де вони вирішували, яких би режисерів запросили знімати про них фільми. Анджей забаг собі Бертолуччі і стрічку в стилі «Останнього танґо в Парижі», а попсова Марла запросила би Кітано чи й узагалі Лінча. Власне, шматок сьогоднішньої ночі вийшов якось навіть дуже лінчівським. Спершу вони блукали, змиливши виїздом із автостради, не надто обережно просувалися поміж скель, ловлячи примарні придорожні світла, подібні до кривавих паті-мейкерів, що вишикувалися, показуючи вам дорогу туди, куди ви навряд чи захотіли би потрапити. Час від часу авто вихоплювало фарами із темряви загороджені розкопки, купи повалених знаків і таблички. Потрібне місце ніяк не знаходилося, лише мінялися кольори примарних ліхтарів на скелях. Червоні, білі, жовті. Сіре засліплене фарами каміння, нескінченні повороти, нестерпне сексуальне збудження, бажання смерті по сусідству. Ігриська двох дітей, п'ятнадцятирічних підлітків, що втекли з дому, поцупивши батьківську машину, і тепер носяться на ній, не знаючи, з чого мусить починатися зайняття коханням. Імовірно, вони так і проганяють туди-сюди, поки не скінчиться пальне у баку, а потім, не знаючи вже, що робити, засоромлено подзвонять додому і тоненькими голосочками кликатимуть породильників на допомогу. Потім тупо сидітимуть на відстані одне від одного, чекаючи прибуття каральної експедиції. Варіант 2: на межі спустошення бензобаку шугонуть із прірви вниз, судомно зціпивши вуста у поцілунку. Варіант 3: заздалегідь прорахують запаси пального, напакують повні рюкзаки життєвонеобхідного лайна і вкрадуть у батьків усі гроші з секретної тумбочки, а потім розгорнуть мапу, тут же зібгають її, викинуть у море і газуватимуть на захід сонця. Тільки краще це робити не на острові, якщо не хочеш передчасно дістатися на край землі…

Еbdon VS McCulloch

Машину Іллі витягли десь близько четвертої ранку. Марла прокинулася о дев'ятій, потягнулася і задала собі звичне питання:

— Чи все в поряді в нашій хаті? Цікаво, чи живий Ілля. Страх за життя хлопця був настільки перманентним (Марла дуже добре знала, що таке жіночі істерики, кислота в лице, верески й вимахування ножами), що вже став невід'ємною складовою будівництва Марлиних ритуальчиків. Кожну ніч укупі з молитвою і щоранку з усвідомленням нової сходинки свого континууму — запит про благополуччя Того, хто в неї вірить. Звісно, вона ні за що б не зізналася Іллі, як дивно вона за нього боїться і як пульсують її нутрощі щоразу, коли він хоч на трохи десь затримує ознаки свого для неї існування.

По ТБ транслювали чемпіонат світу зі снукеру. Ебдон мочив МакКалоха. Артур із Михасем виходили в готельний коридор і щосили волали:

— Dоре, dо-оре!!!

Із сусіднього номеру 310 випихалася європеоїдна голова і тріщила очі коридором. Артур із Михасем дурнувато гиготіли і втікали до кімнати.

Марла позіхала й засмагала. їздила з Артаном на моторбайку і робила вправи для дупи. Спостерігала за тим, як британські пенсіонерки сушать коросту по шезлонгах, і купалася топлес у них під носом. Реготала з того, що виробляли Артур із Михасем в басейні і намагалася писати статті про секс. Дочікувалася нарешті Іллі, відводила його на хвилеріз, ховала від вітру в каміння і зовсім тихо на вухо йому читала свого улюбленого Гійома Аполлінера. Хлопець зітхав, зовсім не виглядав на своїх тридцять один, обіймав її і казав, що:

— Певно, буде все хуйово.

— Це ж бо чого? — цікавилася Марла.

— Не знаю… Якщо ти зникнеш зараз, я не знаю, що буде. Я про це не думаю. Я згоден втратити все — однаково життя вже безповоротно змінилося. Я не зможу…

— Не бійся, малий. Я з тобою. А втім, боятися втратити — здорово. Це не дає розвинутися звичці і рутині. Ми так за кожен день повинні би боятися, бо щомиті можемо втратити наступну мить. От тоді ми тільки й зможемо по-справжньому жити. Боятися отак — це по-справжньому кохати. Фе, вибач за попсу. Повторююся вже не вперше і не вдруге, певно.

— Нічого, говори. Ти все правильно кажеш… Не знаю, як воно потім буде.

— Потім буде добре. По-іншому думати немає сенсу. Ну все, ходімо, в тебе ж день народження — сімейне свято. Біжи додому їсти торти.

— Не знущайтеся, будь ласка.

— Хто? Я? Та ні — я стовідсоткова серйозність. Обережно, любий, не зашпортайся за камінь середземноморський.

Ілля хворів на жахливий екзистенціалізм, сам цього не підозрюючи. Він не втомлювався наголошувати на минущості цього періоду його життя, запитував себе, чи можна зберегти бодай пам'ять про ті відчуття, які відловлюються тепер, а згодом підуть на спад. Марла ж була свідомою фаталісткою, що не завдавала собі болю думками про локальну минущість, затуляючись минущістю більш-менш глобальною:

— Не парся, малий, ми ж усе одно здехнемо. Нас не буде. А от море це шумітиме, як і шуміло. І каміння стоятиме. Але також невідомо, як довго їм це вдаватиметься.

Вечорами, попрощавшись із Іллею, Марла ходила співати «Киріє, елейсон» [87] і читати вірші свого дитинства — французьких символістів — тому самому морю з камінням.

She says she’s mine I know she lies

Ілля був одружений із дуже красивою чорнявою жінкою, що зачісувала волосся гладко назад, збираючи його в хвоста. Вдягаючи великі півпрозорі сонячні окуляри і яскраву пластикову біжутерію, модну відрижку вісімдесятих, вона перфектно газувала на хорошому Іллєвому авті, дуже круто гальмувала, заїжджаючи на подвір'я, слухала в салоні абсолютно відстійне лайно в стилі «русскоє тєхно», читала 5-8 том Кастанеди і діяла так, що жоден літературознавець чи психіатр на світі ніколи не зміг би звинуватити її в цьому читанні. Марлі уже траплялися дєвучки, що з захопленням читали «сурйозні книжки», а потім ні на півтону не змінювали дзеленькотіння своїх пустих і гарних банячків. Красуням все прощається. Дружина Іллі була красунею. Порівняно з нею, Марла у своїх сандалях, на велосипеді, в білій (хай і брен-довій, але фіг здогадаєшся) майці, з мідними бляшками на шиї і з пелехатим рудо-червоним волоссям скидалася, в кращому випадку, на вкрай оптимістичного продавця марихуани в середній школі. Хоча ні, для середньої школи торговці підбирають солідніше шмаття. Втім, пофігістична Марла у своїх уже не білих, запацьканих об роверовий ланц, штанцях, могла би запросто виявитися донькою Онассіса — мультимільярдери так і виглядають. Могла б. Але не виявилася.

Ще вона не виявилася зіркою спортивного рок-н-ролу, дитячою письменницею, дизайнеркою капелюшків, топ-моделькою, сестрою-жалібницею, матір'ю-годувальницею, лапочкою-дочкою і відданою дружиною. Щодо останнього Марла казала:

вернуться

[86]

От бачите, це як кіно… (Англ.).

вернуться

[87]

Господи, помилуй (гр.).

46
{"b":"13251","o":1}