ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Марла зачинилася у ванній і стала обличчям до стіни, а спиною до дзеркала. Набравши в легені чвертку повітря, вона почала співати. Спершу спів її був тихим і переривчастим, потім схожим на сіро-жовтий пісок, а під кінець уже виповзав змією через ніс і підлітав до стелі. Те, що жило в дзеркалі, ще могло стерпіти ті Марлині пісні, що вона поскладала сама, але, коли Марла почала співати про русалок, воно почало злитися. Або просто заздрити, що не розуміє всього до кінця і не знає на ім'я тих духів, що виходили з Марлиної пісні. Так чи інакше, а Марлі раптом стало сильно зле і до нестерпу захотілося вийти з ванної. Вона припинила співати і відірвалася від стіни. Позаду щось неначе безголосо хлипало блідими водянистими вустами.

Трохи згодом, лежачи на велетенському ліжку під жахливою люстрою з позолоченим пропелером, Марла зосереджено спостерігала за летом русалок довкола москітної сітки, їх було приблизно 8-9. Літали всі за годинниковою стрілкою, їли шматок за шматком Марлин головний біль. Марла стала пласкою і зрівнялася з площиною ліжка. А потім знову стала набувати опуклос-тей і, доспівавши останню зі сватальних пісень, поволі піднялася і намацала босою ногою підлогу. Х'ялмар чекав унизу.

10. Sex tourists are not welсоте.

(напис при вході готелю «Атланта» в Бангкоку)
Тайланд

«Сьогодні нам дали дозвіл на те, щоби бути разом іще один місяць. Нам поставили візи. Тридцятиденну мені і на шістдесят днів йому. Прокидання обличчям у нього в волоссі, короткометражний секс зранку, два еспресо, два зворотні квитки на літак економ-класу, одне меню вегетаріанське, інше звичайне, побільше білого вина нам і коньяку на кінець — чом не напитися в літаку? — таксі і реєстраційні картки готелю, швидкісна консультація путівника Ьопеїу Ріапеї, кімната на три місця з вентилятором і виглядом на сусідні готелі, розлите пиво на постелі, обережно розташований вечірній секс, засинання обличчям у нього в волоссі. Така дика любов, що аж віск зливати треба — страшно…

Р.S. А скажеш, ні?»

Марла дописала листівку і хвилини зо три вагалася, котрій із подруг її відіслати. Оскільки подруг залишилося обмаль, вона вписала у відповідні рядки адресу дівчини, яку зустрічала колись раз чи два на якійсь прес-конференції із приводу кіно, і заспокоїлась. Відтак вона спустилася до бару, де на неї чекав (принаймні так їй було сказано) Х'ялмар.

— Ну все, — обійняв він Марлу, — нарешті все відіслалося. А то через цю зливу зв'язок просто ніякий… Ну що — вирішила, яке вино питимемо?

— Мені однаково, — промимрила Марла, — давай червоне.

— Ага, і потім дехто буде — пф-ф! — Х'ялмар поялозив рукою у себе над головою, ніби показував, як зав'язувати тюрбан.

— Ну та й пес із ним, — сказала Марла, — мені однаково. Тобто, однаково буде марудно.

— Ну тоді давай візьмемо біле. Воно тут на сотню дешевше.

— Ну тоді біле…

Поки Х'ялмар розпитував офіціантку, з якого кінця Тайланду привезене те вино, Марла, окрім копирсання у барному холодильнику в пошуках морозива, завзято копирсалася у власних мізках. Сьогодні зранку вона з'ясувала, що її ноутбук накрився повністю, що тепер навіть хард-диск йому не джерготить і жодних ознак життя не подає. У тих змертвілих мікросхемах старенького комп'ютера на віки вічні було поховано добрячий шмат Марлиної роботи: нотатки до статей, шматки різноманітних текстів, початок одного роману й кінець іншого.

— То не таке воно вже, значить, і важливе було, — підсумувала Марла, — бо ж рукописи не горять. А як горять — то, значить, гівняні. Ну та й добре… Все одно глобальне зло скоро здохне, а з ним і вся потворність гідравлічна, офіційним представництвом якої я є. А чого гідравлічна — бо сцяла я у душі зранку! В мене все.

Однак її водні процедури на тому не скінчилися. Як тільки вони з Х'ялмаром сіли за металевого столика на краю найстарішого в цьому місті басейну, з неба полило.

— Ну от, — зітхнув Х'ялмар, — а казали, сезон дощів в Тайланді вже закінчується.

— Ну то й дощ, певно, скоро скінчиться, — Марла спокійнісінько налила жовтаво-прозорої рідини у келихи, — будьмо!

Х'ялмар покуштував вино, розмащуючи його язиком по піднебінню:

— Мм… Не найкраще.

Марла з тихою посмішкою спостерігала за колами, що їх ліпили краплі дощу на поверхні вина. Раптом вона згадала, що сьогодні День народження її колишнього коханого (котрому вона так і не наважилася повідомити про те, що він колишній). На ту згадку вино згіркло їй у роті і навіть у склянці — вона знала це — воно вже мало зовсім інший смак.

— Сьогодні День народження мого колишнього хлопця…

— Якого з них? — Х'ялмар питав цілком серйозно, без жодної іронії.

— Ну… того… що в книжці моїй…

— Того, що колись мав бути на морі, а потім ми зустріли його серед вулиці?

— Угу… Дивно. Хіба ж ви не знайомі? Я була певна, що ми того літа в Карпатах пили пиво в інтернет-кафе, а потім про щось довго базікали французькою у мене на кухні…

— Таке щось було, але я не пам'ятаю особи, з якою те все відбувалося…

— Ага. Він теж тебе не пам'ятає. Дивно все це… Цікаво, як він там зараз. Осінь же, мабуть, у Франківську.

— То напиши йому листівку, — бадьоро порадив Х'ялмар, — тільки ліпше роби це в сухому місці.

— Та ні, навіщо? Краще тут. — Вона дістала зі сховку під столом пакет зі щойнопридбаними тайськими листівками й намацала в кишені ручку. Дощ тим часом перейшов у зливу й весело розхлюпував вино прямісінько на Марлину писанину. Х'ялмар почувався не надто комфортно, але терпляче чекав, поки Марла виконає свою чергову забаганку.

— Хіба тобі не здається, що це — красиво? Отак сидіти під дощем, неначе ми два пенсіонери в літньому парку? Можна ще уявити, ніби п'єш кефір, а не вино…

— Дивні в тебе, Марлочко, уявлення про красу.

— Нічого дивного. Пенсіонерам просто нічого вдома робити, от вони й сидять під дощем, щоб не бути схожими на інших пенсіонерів — тих, що повтікали додому при перших краплинах із неба. А ці сидять, п'ють свій кефір і, може, навіть уявляють, що це вино, а самі вони в Бангкоку біля найстарішого в місті басейну. О! — видихнула Марла.

— По-моєму, дехто вже п'яний.

— Ага, я! — і Марла стрімголов шубовснула у воду. В штанах і сандалях, як була.

— Ну і як ти там? — спокійно поцікавився Х'ялмар.

— Ух ти! Кльо-о-ово!!! — Марла ганяла басейном туди і сюди, пірнаючи і ловлячи ротом краплини дощу. — Стрибай, Нудото!

— Та ні, я… іншим разом. — і Х'ялмар пішов під навіс, прихопивши, однак, із собою пляшку «квасного й поганого» тайського вина.

А Марла, вилізши з басейну, заскочила в гамак і щосили заходилася у ньому гойдатися.

— А тепер усе, що я бачу — сині хмари вкупі з підсвіченими пальмами, вершечки осяяних хмарочосів і клапті води з басейну — є втіленням мрії жлоба-наркомана, що стримить десь у підвалі спального району Хмельницького чи Донецька… Жлоби однакові за визначенням. А чо' наркомана — бо просто жлоб не намарить собі того басейна в мозаїці антикварній. Не, мій жлоб ще й з інтелігентної родини. Може, в нього навіть мама — вчителька…

Марлині п'яні роздуми припинила доволі твереза думка про те, що її вестибулярний апарат скоро здасть позиції, і радісне розхитування в гамаку вибухне барвистим фонтаном спожитої недавно вечері. Вона обережно вишпорталася з сітки і навшпиньки, ніби боячись привернути увагу богів нудоти, підкралася туди, де зник був Х'ялмар.

— Та бо хто його зна, які тута ще духи живуть, якщо їм люди жертвують пляшки із «фантою» в їхні домашні храми…

Бангкок. Нічний клуб із якоюсь смішною назвою. Тепер уже немає різниці, бо тієї ж ночі він вибухнув. Десь зо двадцять хвилин по тому, як Марла з Х'ялмаром вийшли на вулицю і відмовилися взяти таксі, що чекало просто під клубом.

— Скільки? 80 бат? Ні, дякуємо, ми ліпше пройдемося… Правда, чукча?

7
{"b":"13251","o":1}