ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

«Привіт Катакано!

Дякую за текст.

Дійсно, шкода, що ти не отримала мій мейл із додатковою інфою. це б допомогло.

Щодо тексту: як для виводу нового бренду, що позиціонується у дорогому сегменті, забагато стьобу.

Нажаль. в нас немає часу на переробки.

Думаю, для тебе набагато природніше було б писати для Шейка. Як будемо щось нове розробляти для нього обов'язково запросимо тебе до тендера копірайтерів. Натхнення тобі і гарного тижня.

Віка»

Такий от був лист від хорошої дєвучки.

— ААААА!!!! Бу-га-га!!!! От воно — моє істинне покликання! Моя суть! Мій шлях у житті, фінал страдницьких пошуків самоідентичності! ПИСАТИ ДЛЯ ШЕЙКА [48]!!!!!! Да, природно. Нічо не скажеш. От хоча би з огляду на його склад.

— Їх напій схожий на генетично змінене лайно, — каже Кася. Вона й сама копірайтер. Вигадуючи рекламу «кока-колі», погано спала через усвідомлення того, що її роботодавець роз'їдає печінку наївним споживачам фосфорною кислотою.

— Не знаю, не знаю… По-моєму, ми їм не-фіговий комплімент зробили тоді на зустрічі. Ну, коли з Майнесом прийшли. Віка-бренд-менеджер іще нам дала продеґустувати чутарік того. Ну, щоби не втруїти…

— І?

— Ну, а я сказала, що ця шняга схожа на сперму Сатани. І що так Майнес раніше називав згущонку. Він просто солодкого не любить.

А цей їх «Кірмель» — він ще й рожевий був… Сперма Сатани після ядерної зими.

— М-да, — протягує Кася. Вона ще так дуже прикольно одну брову при цьому підіймає, -а взагалі, споживачі самі себе труять.

— Атож! Тільки наштовхують їх на це рекламісти. Беруть за руку, як дітей-олігофренів, і підводять під біґ-борд: нате от, споживайте, мазафакери! Тож я подумала, що якщо вже когось і мушу втруїти, то ліпше цих дєвучок-пиздось напудрених (вони ж таргет-груп [49]), що їздять на міні-карах і мріють про всьо зразу: «Кар'єра — багатий чоловік — розумні діти -погашені кредити — старість у подорожах — гарний надгробок».

— Я би ні за що не пила коктейль з таким дизайном пляшки…

— Ну ти ж і не пудришся…

— Ги.

— Ги-ги.

Перламутрове порно - pic_15.jpg

Не встиг тоді Майнес полетіти в свої теплі краї, як зі своїх холодних (звідти, де ведмеді на ланцюгах ходять, шапки-ушанки і замети по самі яйця — коротше, з Москви (bingo!) повернувся Аскольд. Втім, повернувся не до мене, а в якусь там мрачну зйомну квартиру поблизу вокзалу. Бррр. Бо ми ж із ним у сварці офіційній і все таке. В мене своє життя, у нього своє. (Чи як там кажуть?) В мене свої революційні справи, у нього свої. Я дійсно дуже шкодувала, що він пропускає тут помаранчеве паті — його машина з російськими номерами, замотана у помаранчеві стрічки, лякала би лякливого лоха-кон'юнктурника і додавала би ентузіазму сміливцеві. Але вже було, так як було.

Ми навіть з Аскольдом зустрілися, чемно прогулялися по набережній, чемно одне одному розповіли анекдоти і чемно розцілувалися у щічки. Я спитала його, якого біса він знімає помешкання, а він сказав:

— Аби тобі не заважати. У тебе ж там друзі, тусовки і все таке. А я, там що буду?

Гм. Друзі-тусовки. Аскольд у цьому плані раніше був святим чоловіком — дуже навіть героїчно зносив моїх друзів-чоловіків і терпляче слухав баляндраси моїх коліжанок-жінок, коли вони витончено поливали гівном чоловіків і вводили мене в курс своїх нових любовних афер і останніх косметичних придбань.

— Моїх друзів уже нема, — довірливо кажу я. — Були і загули. Приїздили на два дні. Та й то на революцію.

Аскольд однаково не хоче йти додому. Щось тут не так. Після довгих шпигунських пристрастей, я таки витягаю з нього зізнання:

— Бо до мене тут приїдуть…

— Хто? — питаю я.

— Друзі! — він ніяково сміється.

— Угумсь. Вікуся?

— Так…

О, як мило! Ії величність екс-вайф ступлять граційною ніжкою на хохляцькі землі! Бравіссімо!

— Слухай, так це ж класно! То хай і вона до нас приїздить. Наша ж квартирка куди нормальніша за те, що ти описуєш. А вона у тебе дєвушка зманіжена, звикла до порядних умов. Я навіть ванну для неї помию і шкарпетки з трусами поскладаю.

— Та ні… Дуже дякую. Ти люб'язна дуже.

— Та йди до сраки! Як ти зі мною говориш?! Я тобі що — тьотя-катя?!

— Нє, ти тьотя Ката.

— Ну, я не знаю. Якось так незручно… Пішли хоч погодую тебе чим-небудь нормальним.

Ні, це я не на те натякаю, що Вікуся не вміє готувати — вона чудово варить картопляне пюре! — це я про те, що Аскольд, за своєї відсутності в Києві, жер, певно, хіба що чіпси, снікерси і кока-колу. Бррр.

Він погоджується. Я годую його дуже смачним салом. Так-так. Салом. Український кіч — найздоровіший кіч на світі. Аскольд із цим погоджується. А потім їде на летовище.

Наступного дня ми домовляємося зустрітися у тому ж «Барабані». Я, моя сестриця Нона, мій друг-фотограф Паша і моя подруга-рекла-містка Кася сидимо й чекаємо Аскольда з Вікою. Я трохи нервую, я ж тьотька, як не як.

І от — нарешті — вніманіє — марш!!! ВОНИ ЗАХОДЯТЬ. Аскольд попереду, вона за ним. Гарна така, чорнява. Але ж тьотька в мені бере своє:

Не така вона вже й гарна, — думаю я, одночасно заковтуючи пиво й кивком голови вітаючись із Аскольдом та його ексою.

Якась шаленість цього року — стільки моїх добрих друзів розвелися. — це я кажу швидко і тихо до своєї сестри. Була би стервою, сказала би голосно і томно як-небудь. А так — я це ж я, і на фіг травмувати психіку і так уже травмованій дєвучці.

— Прівєт, — каже дєвучка російською. Я, знаючи, як вона ненавидить «хохлушок», кажу:

— Привіт. Я — (кажу своє ім'я). Приємно. Доєднуйся. — (Ловлю дивну тінь задоволення від того, що два останніх слова вона точно не второпала).

Вона, здається, посміхається своїми білими зубами й вищипаними бровами. Я свої ніколи не щипаю, це гидко і боляче, та й не заростають у мене очі. І ноги не заростають. А от вона — брууунетка. Хоч і фарбована. У брюнеток на ногах ростуть густі і теплі кущі. Цікаво, фарбовані брюнетки фарбують ці кущі, перш ніж зголити їх?

Вона шушукається з Аскольдом, а я з неприємністю чую, що мій голос звучить занадто гучно і збуджено. Заїдаю його кульками смаженого сиру, запиваю пивом.

У неї трохи довгий ніс, думаю я. І волосся блищить доволі штучно, і в очах порожняк. Хоча ні, про цей порожняк — точніше, про відсутність родзинки — я подумаю вже десь пізніше. Поки я думаю про те, що вона — красива дівчина (жінка? В неї дитині 4 роки), зростом ще менша за мене (що мене аж навіть ображає), і одягнута у придбані Аскольдом шмотки. Все дуже спортивне і дуже дороге. Я, як завжди — Міс Берлінський Секонд Хенд.

Говоримо про вибори, ясна річ. Говорити про будь-що інше — ознака політичної несвідомості чи, як мінімум, не українського громадянства і резиденства. 5 хвилин ввічливості і російської мови для новоприбулої. Кася, як моя добра подруга, рятує ситуацію політ-анекдотами і повільним поясненням дєвушці якихось усім нам відомих фактів. Дєвушка виховано слухає, киває, сміється в належних місцях. Аскольд сидить дуже тихо. Здуру пишу йому якийсь телячо-ніжний SМS, екса хапається за його телефон, читає моє повідомлення, змовницьки посміхається мені, відтак Аскольдові, й аж потім передає йому телефон. Аскольд кидає погляд на екранчик і запихає телефон куди подалі. В мені у цю мить вмирає від проносу остання еманація романтичної особистості. Як же я вас всіх ненавиджу.

Віка— екса (фак, постійно забуваю її ім'я чомусь -ніби ж і не Наташа вона, а я схиляюся до евфемізмів) поводиться так, як годиться поводитися красивій дєвушці. Така підкреслено розкута, білозубо усміхнена, все їй тут так подобається — просто страх. Я починаю згасати. Я часто згасаю в компанії красивих дєвушок, коли не маю бажання виблискувати красномовністю чи екстравагантністю. В мене не нафарбована мармиза, велетенські 2 зелені ока, 2 тоненькі руді хвостики, один природно червоний великий рот, якому трохи бракує окресленості…

вернуться

[48]

Слабоалкогольний сильнохімічний напій для дєвучок.

вернуться

[49]

Цільова група (з англ.)

17
{"b":"13252","o":1}