ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

А ще мені здається, що в цьому романі багато пронизливості — настільки багато, що сам він уже просто роман-пронизливість. суцільна пронизливість. Його героїня називає це відповідальністю за всіпройоби світу — сформульовано і справді класно, а розуміти слід як співпричетність і співучасть. Вона, ця відповідальність цілком делікатно не афішується, тобто переважно прихована, іноді нам залишається тільки сліпа віра в те. що в Катакани Клей таки водиться серце.

Але іноді вона стає явною. Скажімо тоді, коли Катакана формулює геніальне у своїй простоті пояснення причин революції: Кожен уже змучився встидатися за свою батьківщину. Або дає цілком особливе свідчення очевидиці та співучасниці, підписатися під яким зможе кожен із тих, котрі в листопаді-грудні 2004-го відморожували свої задниці на Майдані й майданах за те. аби більше ніколи не встидатися з приводу власної батьківщини: Ненавиджу цю революцію за одну річ — ту, що треба колготи під штани вдягати і в них запихати футболку.

«Браво!!!» — це знову я пишу на її рукописних берегах, бо мене пре від її святої ненависті: Боже мій. як я ненавиджу цих тлустих клеркинь за віконцями, цих гівняних адміністраторок, охоронців, консьєржок, вахтерок, продавщиць у бутіках, ментів, касирок у банках, приймачів документів у посольствах, секретарок, даїшників та інших нещасних, яким, за перепрошенням, так сильно ні-па-вєз-лооооо, що вони хочуть запхати якомога більше цього невезіння в дупу САМЕ ВАМ. якщо вам пощастить трапитися на їхньому «важливому» шляху. Та вони ж просто мають владу над вашою долею!

Так їх, мудаків, так їх! — тішуся я всією своєю незлостивою душею.

Проте серед найулюбленішої для мене пронизливості — пасаж про пінгвінів. Ці нікому нічого не винні й нелітаючі птахи, що стоять непорушне на засніженій поверхні нашого зимного світу, а потім завалюються, втративши рівновагу від, скажімо, необачного задирання голови вслід за літаком. При цьому самі вони вже ніколи не зможуть попідводитися. Тобто їм необхідний рятівник — такий собі Перевертач Пінгвінів, котрий, наче Бог і Сторож, з'являється звідкись іззовні.

Це відлунює. Мені ввижається досить далеке тло з дітьми, що гасають у житі над самісінькою прірвою.

Я м'якну, розчиняюсь у співпричетності до всіх пройобів світу і думаю: а може саме вона. Катакана Клей, його і врятує? Тобто (в який це пафос мене занесло?) — підгребе його під дупу лопатою і сяк-так поставить на непевні пінгквінячі ноги.

4. Я просто собі пірну. Там тепло і купа риб

Окі— докі, світ вона порятує, але хто порятує її саму? Таку незрілу і пронизливу, таку проникливу, нерівну й нервову, до всього причетну і за все відповідальну?

А ніхто її не порятує, крім неї самої. Це. звісно, жахливо нелегко, але на те вона й написала цей роман-становлення, за великим рахунком роман-виховання-почуттів.

Її незрілість уже достатньо зріла для прямого, без відведення вбік очей, споглядання смерті (може, тому, що смагляві люди не бліднуть?). Або для того, щоби прострелити в саму серцевину всіх людських таємниць, коли до тебе раптово доходить, що найтяжчим із проклять може стати вічний напівсон — не сон і не ява, не життя і не смерть, вічне «напів» і «поміж».

І. звісно, її незрілість уже визріла до того, щоби правильно оцінити чистилище і блаженство самотності. Тобто її самотність уже готова потрапити у правильні руки.

Щиро кажучи, я не зовсім розумію, навіщо їй. Катакані, здалася її. Катакани. смерть. Попри всю нелюбов до гепі-ендів я все одно не певен, чи так уже й варто розганяти автомобіль у напрямку прірви та ще й на останній сторінці.

Проте як хтось, хто й сам полюбляє вбивати своїх героїв у воді, я розумію всю красу цього передчуття. Там справді тепло, там справді повно риб.

Катакана Клей вчергове помирає для нового народження — якого ще гепі-енду вам від неї хотілося?

Перламутрове порно

(Супермаркет самотності).

… dadme la muerte qbe me fatla

Росаріо Кастелланос

Який понт придумувати героїв, якщо навколо стільки ублюдків?

Марла Фріксен

Я став літератором тому, що автор рідко зустрічається зі своїми клієнтами і не повинен пристойно вдягатися.

Джордж Бернард Шоу

Велетенський рожевий мерседес, блискучий і потужний, щоранку забирав сміття з-під нашого дому. Темно-зелені сміттєві контейнери пандори відригували свій вміст прямісінько до вантажного черева красеня-мерса. Великого й рожевого. Такого кольору мусив би бути член у Кена, друга Барбі, якби дизайнери не змоделювали його кастратом. Пахучий сміттяний шлейф пливе вкупі з ранковим туманом із нашого двору до сусіднього, а потім все далі й далі. Цей запах, як і запах пристарілої марлевої шмати для миття посуду, неможливо не ідентифікувати.

Інколи здавалося, що то пахне дорогий французький сир. Якийсь по-особливому смердючий — значить, вишуканий. Безнадійно-оптимістичний погляд на речі. Паті під час чуми. Чума під час холери. Поцілунки під час гаймориту.

Порпання у смітті — то шлях ініціації. Про це вам запросто розповість кожен казкар. І кожен бездомний. Знаєте, скільки всього він витягує щодня з потаємних хтонічних глибин смітника на світло свідомості? Жрець Зеленого Баку робиться в курсі справ кожної родини — хто з них чим живе і чим дихає, що намагається сховати і чого позбутися. Так Жрець пізнає Інших. Бо на себе йому давно вже наплювати.

А потім приїздить Рожевий Мерседес і відвозить все кудись у перламутрове небуття…

Перламутрове порно - pic_1.jpg

Взагалі— то, ми просто каталися. Що ще я вам можу сказати? їздили собі туди-сюди Європою і залишали всім грубезні чайові. Ми ненавиділи цю бадяжну Європу. Нас нудило від неї. Fuck kapitilism, fuck imperialism [1]. Ми могли запросто покинути своє осяйне авто де-небудь на вуличці Кракова і піти спати на лавку в парк. Чим, зрештою, поганий парк Старого Міста для парочки вишуканих панків? «Я українка, а він зі мною» -любила повторювати я. Здається, митники тремтіли.

Коли нам ставав на заваді дощ чи вітер, ми І мусили йти ночувати до дорогого готелю. Дешевих ми принципово не визнавали, бо за принцип мали цуплення дорогих речей із дорогих готелів, а також просте партачення готельного майна загалом. Обливати гівном шпалери милих скромних готеликів, де номер коштує п'ятнадцять баксів, а господар зичить вам на ніч свої вовняні шкарпетки, — річ занадто збоченська навіть як на нас. Хоча в дитинстві мій вихователь і казав, що найвіртуознішою потворою є та, котра підставляє вірного друга і прокидує того, хто витягнув її з найглибшої халепи, я так і не спромоглася жити згідно з його моральними настановами.

Ми жили, як собі хотіли і де хотіли. «Абсолютно вільним може бути або той, у кого дуже багато грошей, або той, хто їх зовсім не має» — казав колись мій тато. Ми були абсолютно вільними. Певний час у нас було дуже багато грошей.

Перламутрове порно - pic_2.jpg

Траса Е 65. Здається, це була вона. Траса на під'їзді до Праги у найрозпеченіший туристичний сезон, наприкінці травня, коли всі готелі вщент забиті. Е 65. Так, саме ці цифри — мої нещасливі цифри невротика. Тоді всю дорогу головно траплялися вони.

— Дороги тут кращі, ніж у Польщі. -сказав він.

— А жінки гірші. — сказала я.

— Тут дороги ширші. — він.

— Як і жінки. — я.

Тоді він натиснув на газ сильніше і, бавлячись зі мною в смерть, відпустив руки з руля. Гонщик професіонал. З такими завжди страшніше, ніж із водіями маршрутних таксі. Руль на такій швидкості треба хоча би притримувати. Не як у картінгу — не тримати, а так, трохи притримувати…

вернуться

[1]

Невже вам потрібен переклад?!

2
{"b":"13252","o":1}