ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Підарски. То самиці тільки гризуться.

— А.

— Ти дуже мило собі вимазала вночі пику звьоздочкою, — (цей кретин має на увазі наш супер-пуперний трав'яний аюрведичний бальзам), — мені ледь усі очі не повипікало.

— Хе-хе…То не треба було на мене витріщатися!!! — я з переможним вуркотом засмоктую рештки бананового соку через соломинку.

В цьому готелику — першому, в якому ми залишаємося на ніч на південному узбережжі -є двері до океану. На ніч їх закривають на важкий засув і дуже важко упроситися вийти. Головно через те, що працівники ніяк не годні второпати, що ж ти робитимеш у такій глупій темноті коло води. Твоя трагічна англійська і живописні жести допомагають слабо. Ти починаєш скаженіти, тебе викидає з себе через те, що хтось зазіхає на твою свободу і закриває тобі якісь двері до виходу. Зрештою приходить їх головний дяпчик і каже:

— Добре. Гаразд. Може завтра зранку. Хочете зараз. Добре. Гаразд. Але потім самі їх закриєте.

Ти з прискоком дефілюєш за Знавцем Секрету Дверей. Він елементарно знімає балку з гачків і ти усвідомлюєш всю свою розумову відсталість. Утім, відчуття нереальності цих вибудованих дверей до океану не зникає. Все, що обабіч них — це сітка, вона тут як мало видима стіна. Час від часу на ній проступають фальшиві дірки — то тіні дерев намагаються своєю чорнотою пробити хід до океану.

. Ти обережно ступаєш за межі території готелику й опиняєшся в цілком неочікуваному просторі. Під ногами в тебе пісок і розмаїття

мотлоху, принесеного щедрим припливом. Ти не бачиш, на що саме ступаєш, це страхає і радує тебе. Час від часу якась біда розбігається з-під твоїх босих ніг.

— Напевно, краби, — каже Аскольд. Тобі ж уявляються невеличкі тварюки, щось середнє між пацюком і рибним скелетом, і ти якнайвище задираєш ноги. Десь там вдалині праворуч нагромаджуються чорні привиди скель, що зранку стануть картинним місцем для медитації якого-небудь західного європейця, що з'їбався на Шрі-Ланку від затяжної кризи середини життя. Ліворуч від тебе просто якась довга й шумна чорнота — вочевидь, дерева. Ясно — пальмові.

Попереду тебе лише океан, і ти боїшся ступати в нього, бо він дуже темний і незнайомий, і єдине, що ти про нього знаєш, це те, що он трохи прямо і ліворуч — Індонезія.

— Біфштекс — це корова, піддана маніпуляціям людського Еґо. — каже Аскольд і я з ним погоджуюся. А тої живої хуйні, що бігає у мене під ногами, боюся настільки, що майже вирішую стати вегетаріанкою.

А через два дні з'ясовується, що на принцесячій сітці нами забуто дві мої найгоноровіші пари чистих шкарпеток. Ганьба принцесам. Хай живе республіка.

Перламутрове порно - pic_21.jpg

Ми вже два дні живемо в серферському раю — містечку Хіккадува. Два дні для нас із Аскольдом — вічність. Зранку до вечора зграйка серферів купчиться в одному й тому ж місці в воді, щоби потім зловити чи проїбати хвилю. Відповідно, потім прокататися на ній чи залишитися втикати й далі. Серфери усі «равни, как на підбор» — маленькі дупки, широкі плечі, біляве вигоріле волоссячко, білозубі посмішки і канонічні «кубіки животі — предмет заздрості шістнадцяти них хлопчиків і мокріння шістнадцятиріч дівчаток. Інколи на ці куби примудряю поласитися і 50-річні тітки — тоді вже зо сумно все виходить.

— Знаєш, я хочу сказати тобі дві неприємні речі, — ні з того, ні з сього оголошує Асколц заходячи знадвору в нашу гест-хаузну кімнатку. Стає при цьому прямо під вентилятором для максимальної урочистості.

— Ну і які ж? — трохи навіть лякаюся я.

— По-перше, якщо сюди приїде Філіп Кіркоров, його ніхто не впізнає.

— Ги.

— А по-друге, це те, що все те гівно, котре ми купили, не влізе в наш рюкзак.

Аскольд має на увазі купу безплатного, а то й шалено дорогого місцевого мотлоху, що ми захланно нагребли з собою.

— Хе! Насправді ти просто не знаєш моїх пакувальних можливостей…

Згадую казочку про Алі-Ьабу, печеру зі скарбами і жадного брата-ублюдка Касима. Виконую роль останнього, жаднічаю, як можу. Виходить непогано. Все влізає. Трохи доведеться доплатити за перебільшення ваги, щоправда. А потім ще й посклеювати черепки, на які перетворилися наші керамічні мисочки. Ех, не люблять у московських аеропортах пасажирів. Півсвіту пролетіло цілісіньким, а тут — хряць! — і до побачення. Хуй вам, а не тарілочки.

Господар нашого гест-хаузу зветься Ноель. Він дуже сильно схожий на буддійського демона. Можливо, навіть якийсь із прямих нащадків. Ні, ну дійсно копія із фрески, скажімо, Дамбулли. Там, де битва богів і демонів. У Но-еля (таке дивне дуже християнське ім'ячко…) бачить тільки одне око. Інше закрите чи то більмом, чи просто воно із якогось мутнуватого скла з намальованою зіницею — я так і не наважилася пильно вдивитися в те око. Ніс його займає теж страшенно багато місця на обличчі. Волосся сиве і кудлате. Зуби довгі й різносторонньо розвинуті. Ну, дивляться вони в різні боки. Гострі такі зуби. Як шматки олівців. У людей не буває таких зубів.

А ще в людей не буває таких молодих і гарних дружин, як у Ноеля. Може, він в полоні її тримає? І вона така добра, що не пробує втекти, бо полюбила його, як Красуня Чудовисько? Ще один доказ того, що Ноель — демон, це те, що він собі дуже вподобав спілкуватися зі мною. Ну, з усіх гостей його готелику чомусь вибрав мене. Не дозволяв дружині приносити мені їдло чи питати, може, нам щось треба. Все сам.

— Як вам спалося, міс? На котру вам годину сніданок? Який вам сік? Як вам Шрі-Ланка? Що ви читаєте? Вам не треба велосипед?

Дуже, дуже не в'язалася така його поведінка з його хтонічною зовнішністю. Ноель-демон спостерігав за нами із Аскольдом, як за дурнуватими дітлахами. Дав нам у прокат серферські дошки. Я поняття не мала, що це таке і як ним себе гробити. Причепила її с переляку не на ногу, а на руку. Втім, дошка по концовкє ще й виявилася дитячою, тож шнурочок так чи так не дістав би мені до ноги.

Отож ми з Аскольдом борсалися проти хвиль — про те, щоби стати на те пластмасове прокляття ногами, і мови не було — а Ноель із красунею дружиною за нами спостерігали з берега. Я сумно прикидувала, на скільки сотень метрів нас уже віднесло від того місця, де ми поскидали шльопанці, а Ноель із дружиною, здається, реготали і показували на нас пальцями. Пізніше якийсь добрий серфер-професіонал сказав нам (довго перед тим махаючі руками й прикликаючи до берега):

— Будь ласка, будь ласка, не купайтеся там. Там дуже небезпечно для життя. Вас же відносить на рифи. Ви там поб'єтеся. Будь ласка, перейдіть на безпечне місце. Он там — пляж для початківців.

Але було вже трохи запізно. Я вже встигла покоцатися, де тільки могла. Так боляче фігачитися білим тілом об гострючі, як ножі м'ясорубки, підводні рифи. Дуже сумно усвідомлювати свою абсолютну безпомічність перед хвилею заввишки тобі по коліно. Вона просто збиває тебе, і все. Борсайся-не борсайся. Тоді ми ще не знали, що за кілька днів прийде цунамі… Але силу його я навіть не беруся уявити. Тоді ж головним нашим парівом була втрата моїх кульчиків і каблучки з вказівного пальця ноги. А ще наші множинні рани на руках, ногах і ребрах. Коротше, не зрослося в нас із серфінгом. Ну то й пес із ним. У шах-мати пограємо.

А Ноель навіть чемно запитав, як нам там велося на глибині. Ми так само чемно промовчали у відповідь. Наступні кілька днів він був іще уважнішим і гостиннішим. Я зовсім перестала боятися його ока і вже навіть не помічала зубів. А ще він носив окуляри, той Ноель.

Дивно. Чому я не відважилася зробити його знимку? Звідки я, беручи його візитку й обіцяючи направляти «всіх своїх друзів просто сюди, у найближчий до моря ґест-хауз», знала, що насправді вже ніколи його не побачу?

Страшно. Фоткати людину, котра так скоро безслідно зникне. І просто страшно. Хоча… насправді ж нічого нікуди не зникає, правда?

Перламутрове порно - pic_22.jpg
22
{"b":"13252","o":1}