ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Ми лежимо на ліжку в суцільній темряві зимового Києва. Я лежу зверху на Аскольді, він поливає мене брудом. Той бруд трохи світліший за ніч, гівно завжди різниться відтінком від чогось іншого. Тим паче, від такої благородної й таємничої сутності, як ніч.

У нас із Аскольдом ще зовсім недавно все було просто чудово. Тобто, просто і чудово. Нам сказано забратися із помешкання, що ми винаймаємо, бо тепер його здаватимуть іноземцям за півштуки баксів, а ми й самі раді, бо ж у нас є власне помешкання. Тобто, в Аскольда є власне помешкання, в мене тільки намет є. Але я щаслива. Ми з ним понапривозили з Цейлону купу антикваріату, батіків, З розписані шкіряні крісла і три табуретки (ха-ха!!! В нас така табуретка коштує 80 баксів, а ми там купували по 8!!! Репетую з переможною радістю в київському магазині), ебонітову скульптуру Будди і прапор 3 на 6 футів, щоби захламити безмежне подільське помешкання. Там іще, звісно, ні коня, ні воза в тому помешканні — треба, щонайперше, поставити луш, газову плитку, матрац і унітаз — зате з вікон видно Свято-Миколаївську церкву і горби. Сьогодні якраз Святого Миколая, ми з Аскольдом подарували одне одному найнеобхідніше в житті — золотий запас трусів і шкарпеток.

Відтак ходили до будівельного супермаркету, приміряли дурнуваті ванни і в уяві перемішували фарбу для стін. В результаті купили жовту свічку за 6,99 і були невимовне задоволені. Та задоволення — летка сполука. Ну і зашибісь.

— Я звалюю, все. — каже пошепки Аскольд.

(Попри те, що «звалює» він досить часто, і в мене вже встиг виробитися до цього імунітет, нутрощі все одно плаксиво стискаються).

— Але ж чому? — ріторікал куесчен [58].

— Я більше так не можу. Ти ніколи не змінишся.

— Та що ж я знову зробила не так? — сценарно питаю далі, а сама думаю, що, дяка Богові, він сам змінився за рік нашого спільного життя. Із фактично «чіста пацана», що тягав мене дорогими крамницями і примушував «добре виглядати», іти на компроміс із поганим смаком натовпу, комерціалізуючи мою творчість, ненавидів моїх друзів, хотів подорожувати Європою, розказував про свої «правильні» і «неправильні» життєві розклади, читав Стівена Кінга чи, в кращому випадку, підручники з режисури в пам'ять про своє театральне дитинство, АСКОЛЬД ПЕРЕТВОРИВСЯ НА ОХУЄННОГО ЧУВАКА.

— Я завжди таким був, — час від часу каже він.

— По суті своїй, так. Ми просто зробили косметичний ремонт.

І справді, він уже навіть не виглядає так кондово по-російськи, що його може ідентифікувати кожна сита європейська собака чи турецький барига. Він схуд. У нього вимальовуються звабливі м'язи живота. Він читає Берна і Букшу. Написав із біса добре оповідання на гомосексуальну (!!!) тему (щоправда, «правильний» життєвий розклад поки не дає його закінчити). Він закохався в Азію. Він слухає Торі Еймос, МАSSIVЕ АТТАСК, ІLLА і СКРЯБІНа. Він читає й пише українською, час від часу поривається нею говорити. Він їсть мої азійсько-африканські кулінарні збочення, зовсім не подібні на те пюре з котлетою, що йому готувала колишня дружина. Він дуже круто трахається. Він сприймає світ адекватно й іронічно. З ним комфортно і впевнено в подорожі. Він не комплексує у спілкуванні з іноземцями. Він уміє розрулювати нестандартні ситуації. Він іще багато чого вміє.

— Я просто живу тобою… — провадить пошепки Аскольд. — я повністю втратив себе. Я не такий…

(Чим йому не подобається портрет супермена, поданий вгорі?!)

— Нічого ти не втратив, — злощуся я.

— Втратив, втратив… Я ще жодній дівчині не казав такого. Я просто дико тобою зафанатів, захворів. У мене не залишається на себе сил. Я віддаю тобі геть усе, — (АААААА!!! Мамааааа! — проноситься у мене в голові) -а взамін хочу зовсім-зовсім мало. Хочу бути в тобі впевненим. Я не довіряю тобі ні на секунду… — (Мені вже стає скучно дихати) — Все-все в тобі охуєнне, все це те, чого мені завжди хотілося, але це все бореться з тим ОДНИМ.

«ОДНЕ» включає в себе купу всього, я так думаю:

— непостійність;

— схильність оточувати себе закоханими людьми;

— схильність зустрічатися з тими закоханими людьми;

— схильність час від часу писати їм листи;

— наявність таким чином запасних рятувальних ходів — ха-ха, Аскольдик не один, я в будь-яку мить піду собі до іншого хлопця.

Боже, який ідіот, думаю я. Невже не можна уявити собі того, що мені ПРОСТО НЕ ПОТРІБНО КОНЧЕ МАТИ МУЖИКА. На крайняк, чим гірша жінка? Заведу собі яку-небудь 15-річну гьорл і буду її вчити малювати.

— Ти ж розумієш, мені нічого не варто зробити так, щоби вони самі від тебе бігли! Просто дати раз у пику й будуть сцятися до пенсії.

(Я сміюся в подушку, уявляючи такий колективний енурез).

— Але ж біда в тому, що то ти, а не вони, все ініціюєш! Ти сама провокуєш їх, показуєш свою готовність на все.

(Ги, схоже на промову адвоката ґвалтівника).

— …Ой, щось у мене депресія, щось у мене душевний перелам, новий етап, відчуття дикої самотності і відсутності внутрішнього друга» та інший булшит…

(Я беззвучно стогну — не зовсім приємно, коли намагаєшся відкрити близькій людині піддони своїх дахозривів, а вона потім хєрачить тебе тими піддонами по голові).

— А вони тоді тобі: ой, давай я то організую, давай сьо. Ти толі: ну добре, можна попробувати, прікольна фішка, а я за це піду з тобою погуляю.

Та чо' тільки погуляю — потрахаюся вже! — я хочу дати йому в пику, але стає впадло.

— Ну або гак.

Мене вже реально закопала така дешева оцінка мого м'яса-сала-мозку. І як можна жити з такою наволоччю, га, Аскольде?

— Якщо в тебе немає зараз мальчіків, то з'являться потім, і гак буде завжди! — трагічно шепоче Аскольд. Я, поміж тим, говорю з максимальним волюмом. — І я не можу гак, треба все це зупинити. Ти будеш вільна, я буду вільний… А то ще, чого доброго, проснемося в ліжку вчотирьох.

Я прикидаю собі такий варіант. Ні, гаки забагато буде рук і ніг. Щось кудись по-любому буде тиснути і заважати ранковому валянню. А не, скажу я вам, моє улюблене заняття.

— Я хочу бути потрібним. Таке просте примітивне бажання.

— Ти потрібний!

— Неправда. Я знаю, що таке бути потрібним. А тут ще й Віка все підігріває постійно.

— Сука. — його екса з вищипаними бровами і фарбованим під «ракавую женщіну» чорним волоссям навіть на відстані «прєкрасноє дальоко X» починає мене дратувати.

— Пише постійно, що кохає мене, що жити без мене не може, що піде зі мною на край світу…

— ВО-О-ОRING [59]! — дуже голосно позіхаю я.

— Ні, ти таки нічого не розумієш! — бідкається Аскольд. У нас із тобою якесь дуже глибинне нерозуміння. Я все заради тебе покинув, всіх залишив, всіх зрадив… — (Наша пісня гарна й нова…) — я, як ідіот, мріяв зустріти побою цей йобаний Новий Рік, а ти тепер звалюєш у Берлін!

Упс, забула сказати, що власне ця оказія і стала причиною всього цього нашого нічного душу із гівна. Майнес, мій любий друг і колишній хлопець, збирався приїхати до Києва на третій тур виборів, аби відсвяткувати з українцями їх очікувану перемогу (в ній він не сумнівався). Відтак мене запрошувалося до Берліну, коли вже там вийде. Якийсь гівняний Новий Рік для мене взагалі не свято — мені реально пофіг, коли там їхати, 28-го чи 1-го з Києва, такі дрібниці геть не принципові. Для Аскольда все по-іншому. То чого мені не сказати про це?! Ні, натомість ми кажемо:

— ОК, давай я 28-го поїду туди, — (мається на увазі райський острів, де живе його «свята». Втім, там іще живе інша, абсолютно фантастична істота — його син. Новий Рік — то взагалі дитяче свято. Поїхати до сина видається мені правильним. Вони з Аскольдом творили дуже кумедний дует, особливо коли малому робили таку ж зачіску, як і таткові. Проте татко ще й сам не виріс, і хотів дитяче свято відсвяткувати по повній програмі…) — а ти поїдеш у свій Берлін, а потім розберемося.

Тепер він уже взагалі не хоче розбиратися і дає мені мій карт бланш, бо ж він потрібний «комусь іншому, а не мені».

вернуться

[58]

Від Rhetorikal Question — риторичне запитання (англ.)

вернуться

[59]

Скучно (англ.)

23
{"b":"13252","o":1}