ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Через це ми дуріємо і прихильно ставимося одне до одного. Через це я порушую правило самотності Номер Один і називаю цих мало знайомих мені людей «друзі», свідомо отак легковажачи. Не щодня ж-бо група з семи чуваків і одної дівчинки (трансвестита?) виявляється НЕ БИКАМИ. Навіть не справджується історійка з двадцятьма професорами і двадцятьма сантехніками… [90]

Тепер же ми фіґачимо з Артимом найдурнішими місцями в час пік, і сніг летить нам у скло, і вода закінчилася, щоб те скло, як слід, протерти. Інтуїція — мій найкращий порадник. Час від часу Артим каже мені, що значив той чи інший знак. Як правило, запізно. Але ж я, на щастя, жінка, тому інтуїція мене поки рятує. А ще, напевно, рятує нас цілий рій ян-голів-хоронителів, і Боженька скрушно хитає головою, записуючи мій номер машини для чергового крилатого рятівника. Дякую тобі, Боженька, що помагаєш мені, ідіотці, бо розумні і хороші самі собі здатні зарадити.

— А вчора я, той-во, дяді пальці поламала… І два дзеркала своїм дзеркалом правим розхєрачила…

— Як?

— Ну, не влізла між двома рядами. Що вони там стоять?

— Ну да, і машина в тебе, як автобус.

— Як кораблик.

— Ага. А як пальці поламала?

— Та він дзеркальце витирав…

— А тіло через капот не летіло, коли ти ламала йому пальці?

— Нє. Хіба через багажник… Але я не давала в зад. О, тут можна паркуватися?

Заїжджаю просто під знак, але цього, ясен пень, не бачу. Наївно. Супер.

За десять хвилин, коли ми вже повертаємося з Будинку Залізничних Кас, довкола авто намотує круги червонопикий кругленький ДАЇшник. Ти ба, такий молодий, а так уже не хіло роздобрів. На маминих вареничках і на 20-тигривневих папірчиках таких, як я. Чи то пак, таких, як Аскольд — бо я не збираюся шати цьому засранцю ані копієчки з мого щойно отриманого гонорару.

— Такіє варіанти, як казали древні, їбав я в рот і в носа…

Артим цілком погоджується і ми злагоджено виконуємо з ним маневр «і я не я, і лошадь не моя»: проходимо собі далі, не подаючи вигляду, що нам знайома ця зелена кругло фара машинерія.

Ментасик знай собі мотає круги. Аж руки чешуться в нього і слинка тече — хе-хе, от, думає, здеру собі з кацапа по повній! (А в мене, вибачте, бурятські номери на машині. Так, чисто по приколу, щоби відповідати Сашку Положинському на його питання: «Що робила в Бурятії?» — «Була на бураках! Бу-га-га!!!» Тупо, але що ж поробиш).

Стоїмо, виглядаємо його з-за машин. От гад — причепився саме до нашої. А попри неї ще штук зо десять таких самих «порушників» — зелений колір йому любий, курва, чи ж-бо що?

— Як би добре, — мрійливо й замерзло каже Артим, — було, якщо б він зараз до когось приколупався. Ми би тоді рєзко в машину — і ходу!

— Ти думаєш? — недовірливо питаю я, повільно роздягаючи очима мєнта — а що, хай і він померзне в своїй портупеї. Сержант Петренко чи як ще їх там, доблесних, називають, і не думає собі ні до кого чіплятися. Наша машина для нього — цілий Всесвіт, сповнений див і пригод. Ну, добре, зара матимеш пригоду, голубе мій сизоносий.

— Сизокрилий, — виправляє Артим, — і червононосий.

— Ой, ну й холодно ж, правда? — довірливо звертаюся до служивого Бальшой Дарогі.

Він здивовано глипає, але погоджується.

— Я вже скоро тут коні двину! — продовжую я і потім швидко метикую, що дєвушка в отакумо-во пальтечку і з таким офіґєнним макіяжем (ну, що поробиш, потрафить мене раз в пятілєтку!) НЕ МОЖЕ говорити таким паскудним сленгом. Навіть із паскудним мєнтом, котрого хоч' зробити панібратом.

Я запитально й тривожно вдивляюся в потік машин.

— Чекаєте кого? — цікавиться дай.

— Ой, та вже ж скільки можна! — гнів мій непідробний.

— Ніяк не приїде, га?

— Угу. Ніяк… не поїде. — (Ех, знав би ти, хто мій об'єкт чекання…)

Поміж тим, у мене вже до нього симпатія, бо він говорить українською. Дивне таке упередження. Майже шкода вже, що зажимаю йому двадцятку.

— Курва. — зовсім тихо кажу я.

— Ну, і не кажіть — понаїхали тут! О. Це вже він про мою машину.

— От уроди, — підтримую я. — Думає, як воно на мерседесі приїхало з Росії, то тут гаїшники — лохи, і їх можна собі просто так… (упс, ледь не сказала «через хуй кидати». Згадала про пальто і неперевершений мейк-ап на пиці. Хай трохи побитий снігом і дощем, але від того ніц не гірший — навіть іще сексуальніший. Слава Аліні-візажисту, постаралася наді мною, зробила з гівна лялю…)

— Та нічо, він щас у мене пограється! Думає, я не знаю, скільки вони в Росії ментам платять? — мій дай починає розпалятися. Не думала, що в нього відсутня професійна солідарність. Хоча, скоріше, це — вияв її присутності.

— А ви тут що — отак стоїте цілий день? — підлизуюся я, — на морозі, на снігу мокрому? -(тут же до мене доходить, що два останні — поняття несумісні, але дай у цьому лажі не вбачає).

— Може, кави би десь випити зайшли, поки той мій гад паршивий з місця рушиться?

Він торопіє, але йому приємно.

— Та ні, — каже, я би з радістю, но не на службі.

— Розумію, — зітхаю я, — шкода.

— Але може… — раптом стрепенувся він, — десь вечерком? Ми з друзями в такий бар один тут ходимо, на Троєщині правда, но уютно. — йому ніяково, він тупить очі. Мамо, я зара заплачу.

— Хм, а можна! — радісно відповідаю я. — Тільки мені ще додому заїхати, перевдягтися там, все таке…

— Ну давайте. Я через час уже свобідний. То де?

— Давайте я сюди за вами, га?

— Ну… давайте! — дай реально не усвідомлює реальності того, що відбувається, чим я хутенько користаюся:

— То ви відпускаєте мене, да? Не надовго!

— Канєшно-канєшно, буду ждать!

Мені чутно вже лише його «буду», бо «ждать» перепискує пищалка моєї сигналізації. Я швидко, як циган на коня, заскакую на сидіння авто (Артим уже давно чекав коло дверей, ніким не помічений) і зовсім так акуратно, без будь-яких блок-бастерських шпарів по газам чи ревіння двигуна, виїжджаю на проспект. В дзеркальце заднього вигляду на мене сумно й ошелешено кругляться наївні очі мого безіменного героя…

— Може, таки заїхати за ним? — питаюся жалісливо в Артима.

— Ага. В барчик з ним сходити на Троєщині, водочки культурно попити…

Якийсь він злий. Іронізує. А мені от жалко пацана. На 20 гривень скільки водочки можна було купити, га?…

Перламутрове порно - pic_36.jpg
АВТОминет
Для любителей минета в кресле автомобиля.
Компактная помпа для небольших пенисов.
Питается от «прикуривателя».

— А якщо взагалі немає пєніса, то це так, ніби він — ну ду-уже маленький? — питаюся в дзеркала. — Бо я би собі таке купила. А можна і так купити, в якості цяці. Можна ж?

Про помпу — це така рекламка у квадратику. А взагалі, сайт, з якого я тирила матеріал для чергової безтолкової статті про сексуальне здоров'я (чи то пак, нездоров'я, бо ж писала про ненормальних ексгібіціоністів… а що — бувають і нормальні. Естети, бляха!) — дуже такий собі пристойний сайт. Я навіть багато чого нового собі прочухала.

— Като, будь пацаном, перешли, — просить мій дружбан Ґеник.

— Хуй тобі, — кажу я, — не дам, не перешлю. Ти про мої попередні глибинно-філософські роздуми сказав, що то — затаскана фігня нудотна, так?!

— Ну…

— Піздєц Ко…ну [91]! Зась тобі тепер про мій сєкс читати! Сиди в своєму офісі, сублімуй в кулачок, зануда!

Але все ж таки я Ґеника люблю і відсилаю йому той свій опус во славу невідомому Ексгібіціоністу. Хай хоч якось та й розважиться старенький — потрафило ж його на роботку в Управління Маркетингу. Він іще там із такою перепусткою заходить-виходить через турнікети, з електронною. І обід у Ґеня з півпершої до півдругої, так що ми з ним навіть не встигаємо як слід нажлуктатися пива. Клята система!

вернуться

[90]

Двадцять професорів разом являтимуть собою таке ж тупувате стадо, як і двадцять зібраних докупи сантехніків. Психологічний приклад втрати індивідуальності в колективі.

вернуться

[91]

Один із треків експліцитного альбому FS «Кurvа Сum Васk!» (2004)

33
{"b":"13252","o":1}