ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Я її втішаю і кажу, що обов'язково поїду з нею на Північний Полюс чи куди там робитися ПЕРЕВЕРТАЧЕМ ПІНГВІНІВ.

Майнесів китайський гороскоп на наступ-ний рік був просто безнадійним.

— Мені нічого було робити в Сінгапурі… От я й пішов у Чайна-Таун. Подивився, собі наголову…

— А що там? — питаю я з несподіваною тривогою. Майнес-атеїст-матеріаліст-гуманіст і гороскопи… М-да.

— Та якось безнадійно все. Suсks сосk [95], я би так сказав. Пога-а-ана карма. Робота буде турбулентною через якісь там події, не контрольовані мною, здоров'я ще гірше. Кохання зависло десь поміж позначкою «відстій» і позначкою «nоn-ехіstencе» [96], інвестування бабла — навіть не пробуй, виродок — прогориш, як стара газета.

— М-да. Не весело.

— Думаю, мені ліпше залишатися в ліжку

до кінця року…

— Ну, ідейка непогана. В мене теж така час від часу випливає. Можливо, й занадто якось часто… Давай поставимо ліжка якось поряд і будемо там зоставатися? До кінця року, декади, життя? Га?

— Читати книжки і їсти бутерброди.

— Фе, ну чого відразу «бутерброди»?! Ти будеш у нас відповідальний за вкусную і здаровую піщу. То шо — га?

— Ага. А ти за що відповідатимеш?

— Я? За спасіння наших безсмертних душ. І ще — трішечки — за секс. Для покращення метаболізму. Ги-ги.

— Ну, тоді все в поряді. Я згоден. Бо скидається просто на ідеальне життя.

— Істино.

Майнес же знав, що мій гороскоп на наступний рік був майже ідеальним. За винятком того, що відданість роботі могла занапастити кохання. Тільки навряд чи то мені реально загрожувало — робота в порівнянні з особистим життям займала в мене такий мізерний сегмент, що, аби його розгледіти, потрібен був, як мінімум, оптичний приціл.

— Головне, щоби цей мізерний сегмент не виявився твоєю ахіллесовою п'ятою.

Перламутрове порно - pic_39.jpg
«Я так сильно тебе хочу, що, певно, трахну себе телефоном, коли в нього прийде твій S М S …»

Прекрасні слова. Глибокі і красиві. Як вуль-ва і дисплей. Як бабка-знахарка і танцівниця-метелик. Як Дунай і Бистриця.

До Катки Клей таке повідомлення прилізло від закоханої дурнуватої дівчинки. Очевидно, ті слова були її бенефісом.

Ката зітхнула й подумала, що знову доведеться міняти номер. П'ятнадцятирічні німфоманки останнім часом особливо поактивнішали — видко, наближалася весна. Останнє Кату тішило, а перше — ну ніяк.

— Дєвучко, рідна моя… — відповідала Ката черговій журнальній фанатці, — ти ж розумієш, що мені за тебе стаття світить?

Не допомагало.

— Ну й де ж вони видряпують мій номер? Може, його тепер на пакетах із молоком друкують? От холєра…

Найсумнішим було те, що юні особи жіночої статі останнім часом Кату ну ніяк не збуджували — вже й не знати, чому.

— Якими би пачками не лізли до мене юні тільця 87-го (максимум) року народження, вперто якось тягне до тридцятирічних. Та ще й чоловіків. Ну кому ти зізнаєшся в такій позірній нормальності?

Ката взагалі страшенно парилася своєю нормальністю, їй інколи хотілося почути голоси в голові чи захворіти манією переслідування, та дзуськи: вона навіть в істериці билася так, щоби сльози падали з лиця перпендикулярно до його площини — щоби не спаплюжити мейк-ап, що його вряди-годи хтось їй робив на спеціальну оказію.

— Я не митець, у мене з головою все в по-ряді. В мене не заплющене одне око, як у Тома Йорка, в мене немає такого розкішного носу, як у Шіннед О'Коннор, я не страждаю, чи то пак, не насолоджуюся ні алкоголізмом, ні наркотою. А-а-а! Я безнадійно здорова і лінива. Ага. Трудоголізму в мене теж катма.

— Ну, не знаю, — каже їй Нона, — насправді, всі придурки зазвичай вважають себе вкрай нормальними. На то вони й придурки. Он піди до будь-якої божевільні — думаєш, хтось тобі скаже: «я — параноїк», чи «я — шизофренік», чи перелічить усі свої видимі симптоми маніакально-депресивного психозу? Вони всі хором запевнятимуть, що нормальніші від лікаря, а потім намалюють тобі портрет Джорджа Буша в ванній і запхають тишком-нишком тобі до кишені рюкзака. І тоді вже ти, знайшовши те мальовидло, вирішиш, що з головою в тебе шота не в парядє…

Нона знає, вона в медакадаемії вчиться. І ще десь — вона в них наймудріша. І наймолодша. Тому повсякчас дуже активно світить і проявляє свій розум, знання і безкомпромісну позицію, що часами не хіло дратує Кату.

— То гаразд, — Ката підводиться з канапи, — піду тоді спитаю в Бога, чи реально кохатися з Олегом Скрипкою.

Бог за посередністю книжки заспокоїв її, що реально. А чом би й ні — Скрипка, одна з небагатьох вітчизняних паблік персонів, котру нічим було не обділено і на котру би в Кати всьо стояло, виглядав доволі життєствердно. А питання, що його Ката поставила через книжку (власне, то був Камю на 89-ій сторінці, що сказав «так воно і було насправді») мучило її ще з 15-річного віку, коли вона вперше трапила на концерт ВВ. То якось збило її життя з попсової колії «я нєформалка, що носить водночас пацифік, значок анархістів і бандану, а слухає однаково ВВ й Сашка Пономарьова, бо його мама любить і каже, що пісні у нього з сенсом» на більш-менш свідому. А згодом той вибір закостенів, ніжний інфантильний вік «боротьби з жорстоким світом і смерті в ньому» подерся і зліз, і прийшла ота сама нормальність, якою час від часу нудилася Ката. Хоча інші би нею пишалися.

— Пінґвінам-ґеям дозволили жити разом! — кидає радісно Нона.

— О, і ти про пінгвінів. Це якийсь знак, — зітхає Ката.

— Тут про німецький зоопарк, — Нона заповзято копирсається в Інтернеті.

— Угу, мені Катруся казала… Там привезли шістьох пінгвінів, п'ять самців і одну самицю. Так?

— Угу. І самці, яким не дісталася мадмуазель — що ж робити пацанам? — почали жити разом. Бідні. Камінчики собі находили і їх висиджували замість яєць.

— Це ж чого бідні? — не розуміє Ката. А раптом вони не бачать там різниці — пінгвін він чи пінгвінка? Що, як вони всі на одне лице?

— Урроди! — вставляє Нона.

— Не, не уроди. Просто їм все одно. Унісекс вони. Мені теж, практично, все одно, хоча, в кінці кінців, стрілка орієнтації хилиться в бік мучачіків. Може, тому, що вони…

— Що вони? Поліфункціональні?

— Ай… — Каті раптом набридає розвивати свою думку. Вона якось так лізла-лізла і злізла на ніц. А Нона поміж тим продовжує переповідати пінґвінячу новину:

— Тоді адміністрація зоопарку перелякалася, що пінгвіни не будуть розмножуватися…

— От ідіоти — вони що, не бачили, кого купляли? Чи думали, що з каміння пінгвіни вилуплюються?

— …і завезли їм іще чотирьох самиць. А пінґвіни-гоміки їх тупо проігнорували.

— Мачо-мени недороблені…

— Та навпаки. А тоді ще й ґей— і лесбійські ком'юніті Німеччини почали розводити хай навколо того інциденту: адміністрація, мовляв, здійснює сексуальні репресії щодо пінгвінів!

— Бу-га-га! — Ката уявляє собі, як зо два десятки тьотьок і дядьок бігають навколо пінґвінської клітки з прапорами Rainbow [97] і верещать яке-небудь дурнувате гасло. Чомусь спадає на думку «Libertе, еgalitе, fraternite!!!!!» [98] Ну, просто Катка не любить французів.

— I тоді директорка зоопарку махнула рукою і сказала: «А! Хай живуть, як собі хочуть!» Так би наша мама про нас сказала, правда, Кат?

— Дурний тебе піп хрестив! Чого би вона про нас таке казала?! Ми що — живемо подружнім життям?

— Фу, сама ти дура!

— Хоча, напевно, живемо. Хто би мене ще так пиляв систематично?

Нона ображається і надувається. Відвертається від монітора. Либонь, згадує, що працює вона за клятим Windows-ом, а Місrsoft — це зло, а зло — це глобалізація. Чи навпаки. Ката зітхає і думає, що про зло брендів і монополій з їх надприбутками заговорювати взагалі не варто — Нона образиться кревно. Тим паче, Ката-опозиціоністка завше хоче наголосити на протилежному. В даному випадку, на позитивних сторонах глобалізації — типу, на всесвітньому володінні англійською мовою. Це ж вам не хухри-мухри. І не цацкі-пєцкі вже й подавно.

вернуться

[95]

Смокче патичок (англ.)

вернуться

[96]

Не-існування (англ, фр. і взагалі всіхне).

вернуться

[97]

Різнокольоровий прапор. Знак миру і свободи секс-меншин.

вернуться

[98]

Свобода, рівність, братерство (фр.)

36
{"b":"13252","o":1}