ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Я… я не буду… — пробує протестувати хлопчик.

— Будеш. — лагідно кажу я. Тома кудись зникла. Хоч би не втекла взагалі, холєра мала.

— Це той, що ти з Праги привезла? — Івонка заносить нам келішки. Вона бадяжить цю отруту з зимною водою.

— Він. Мав би бути справжній.

Я беру собі і даю хлопчикові. Він вагається. Я відставляю своє питво набік і розстібую кілька ґудзиків його сорочки. Гм, таки перфектна шкірка. Розстібаю всі ґудзики. Зовсім легко проводжу нігтем від його кадика до низу живота. Він тремтить і майже не дихає. Треба би з ним обережно — хлопчик уже впізнав свою омріяну атмосферу. Принаймні, відображення її в моєму сприйнятті і рикошет мого сприйняття від об'єктивних можливостей столичного ринку помешкань.

— Катакано, невже?…

— Вже, вже! — я різко ступаю крок назад, перед тим штовхнувши його на ліжко й підхопивши свій зеленавий напій. Ступаю той крок у коридор, гучно захряснувши двері. Там на мене ошелешено дивиться Тома, зі своїм келішком у руці.

— Знаєш, що… — якось хрипко кажу я. — Ану дай свою склянку.

Вона дає.

— Перед тим, як ти підеш туди і зробиш те, що зробиш, зауваж одне: я помилилася. Очі в нього зовсім не собачі і не темні. Очі в нього — як оці наші два келішка з абсентом. Небезпечні і зелені.

Решту ночі я, здається, плачу. Моє ліжко прогіркло, мої дії — туйон [103].

Перламутрове порно - pic_42.jpg

Коли до нас прийшла Неділя Прощення, остання неділя перед Великим Постом, Аскольд сказав, що за все мене вибачив.

— А по-справжньому?

— А по-справжньому не вибачив.

Тож тепер, якщо я нагло помру, доведеться валанцатися по землі безпомічним привидом. Що ж, буду художньо скреготати зубами.

Але вибачення в Аскольда я просила щиро. Я насправді дуже погана подруга, дівчина я нікудишня, я тиран і ходяча заразна депресія. Але зараз я щира. Щиріша за ці жовті й голубуваті лампочки в метро. Щиріша за гілки дерев, що, як скріпки, скріплюють докупи білий напівмертвий сніг і золото-кавове напівмертве небо. Чи скоро вечір?

— Не скоро, — каже мій друг. — якраз встигнемо зайти кудись випити коньяку.

Я не хочу коньяку, і він це знає. Я хочу йти цим снігом і не дивитися під ноги. Або дивитися під ноги, але дуже пильно. Аж до болю сприйняття. Дивно. Добре. Я не безнадійна. До мене повернулися колишні відчуття світу. Мокрі трамваї, останні погляди бруківки тобі в слід, посмішка безокого темношкірого янгола на щойно купленій брошці. А може, це значок. Я не знаю різниці.

Болюча краса події у відсутності цієї події. Немає загальновинюханої інтриги, зав'язки-кульмінації-розв'язки, а є лише купа мікросюжетів. 1 Життя, як і хорошу книжку, треба жити так, аби могти відкрити його на будь-якій сторінці і не почувати жодної втрати. Щоби не треба було вертатися назад. 1 щоби, навіть якщо й хочеться забігти наперед, знайти в собі силу, а в моменті вартість, аби залишитися там, де ти є, і просунутися тоді, коли воно треба. Не стриміти на місці і не скакати туди-сюди, як водяна блоха.

Чорний ангелик на площині, що мала би бути прямокутником, такий зворушливий. Але далеко не безпомічний. Пам'ятаю, такого ж — дуже схожого, принаймні, бо янголи не бувають серійного виробництва, навіть ті янголи, що на значках — я подарувала Віці. В останній день її перебування в нашому місті.

— Знає, що дарувати… — посміхнулася тоді вона до Аскольда. Трохи кривувато, може, але задоволене. їй припав до душі той ангелик-афроамериканець. А може, посміхнулася вона тоді зовсім і не криво. Просто вона сама себе вважала «чорною», писала інфернальні віршики і відловлювала галюцинації. Ех, я й сама часами заздрю людям, що застрягли у вісімнадцятирічному віці. Так радісно інколи дістати з глибокого наплічника яку-небудь із переломних модельок світосприйняття. Втім, скільки їх там у нас іще буде до смерті? Багато. 1 щоразу інші. Ну, тим і краще. Бог же не дурний — робив нас по поняттям.

Як би там не було, а з приходом до її власності чорного ангелика на помаранчево-зеленій брошці, Віка назавжди покинула думку про моє вбивство.

Перламутрове порно - pic_43.jpg
Одного дня моя свідомість згасне
Одного дня моя свідомість згасне
Одного дня моя свідомість згасне
Одного дня моя свідомість згасне
І тоді… нічо так.

Катакана Клей, особа 23 років, їхала собі кудись прямо. На своєму потворно-синьому ягуарі. Якщо вона кудись і повертала, то вибирала праві повороти. Таким чином у неї мало вийти замкнуте коло. Таке ж саме, до речі, вийшло би й у випадку з лівими поворотами. Але зараз вона вибирала найпростіший шлях. Пасивний і фаталістичний — не пригальмовувала, не включала двірників, не намагалася відрізнити вогні світлофорів від сіті-лайтів.

Катакана Клей, поміж тим, мала цілком визначений пункт призначення. Якийсь там супермаркет.

— Холєра. Як же там по-японськи «буття одним»? Чогось це згадується тільки на пустій дорозі.

Перламутрове порно - pic_44.jpg

Самотність — це дар. Але, як і будь-яка коштовність, вона має потрапляти у правильні руки. Тому, хто здатен її витримати, пройти через її випробування і витягти з її серця камінь-самоцвіт. Потрапивши до слабака, самотність розтлумлює його, як комашку. Потрапивши до людини середньої сили, вона тріпає її туди-сюди, вона їй як чистилище, вона ще довго не може вирішити, скинути середнячка в купу роздушених чи винести на твердиню до кількох героїв. Вона душить людину зсередини. Повільно і довго. Схоже на проклятий секс, чи що. А потім таки роздушує, перетворює тебе на здутий гумовий матрац. Імпотентну людську оболонку. Що, можливо, сталося зі мною. А може, це тільки стадія?… По-іншому з сильними, їм усе й одразу. Проте… вони так нічого й не встигають помітити: «Той, хто виграв, одного дня програє все і залишиться без нічого. А той, хто програв, завжди матиме біля себе свій програш».

Тому, хто сказав останнє, сама я колись скажу таку банальщину:

— Мені самотньо. Тупо самотньо [105].

— Та тобі просто трахатись хочеться, -

почую я у відповідь.

— Всі люди, що намагаються пробитися поближче, просто мене дратують.

— Вибач… гигиги.

— Дратують ті, хто хоче зжерти мою увагу і час, надсилаючи купи непотрібних листів змісту «Як справи-чому так мало пишеш-ну ясно-в тебе на мене часу нема?!»… Дратує хлопець, що вважає мене квінтесенцією всіх можливих потворностей, а сам «великодушно» зі мною залишається. Дратує навіть єдина сестра час від часу… Хочу загорнутися у теплу ковдру і спати в дуплі.

Він мовчить.

— Звечора дуже хочеться трахатися, ти правий, а зранку дуже від цього хріново… Все лібідо тупо йде на якісь навязливі фантазії. Реального сексу нема.

Мовчить.

— І не буде.

— Мда… Не заздрю я тобі.

— І, здається тепер мені, не було ніколи. Я сама собі не заздрю.

— І не буде.

І не буде.

І не буде.

І не було ніколи.

Я не знаю, чому тобі одиноко. Мені це дуже неприємно чути.

Я мовчу.

— Тому що сьогодні я думав про самотність.

— Супермаркет самотності… — дивлюся кудись убік я. Він продовжує:

— І вирішив, що (називає моє ім'я [106]) не вірить у самотність. Тому що всі навколо, як заведені, вірять у самотність. А я не вірю і не хочу вірити, поки фізично не залишусь одиноким. Це ж взагалі — сенс життя кудись пропадає, якщо у самотність вірити.

вернуться

[103]

Отрута, психоактивна речовина, що входить до складу абсенту.

вернуться

[104]

Переклад зі шведської. Фрагмент вірша Марли Фріксен.

вернуться

[105]

Тут і деколи до цього використовуються реальні людські діалоги — яко шаровий метраж Карпиних текстів. Видавця прохання звернути на це увагу. Це просто непорядно

вернуться

[106]

Настільки, врешті решт, немилозвучне, що ще одне наведення його тут викличе нервові розлади іскуствоведов.

40
{"b":"13252","o":1}