ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Ну добре, пішли… — беру його за рукав зеленої (сірої? Гірчичної? Я плутаю ці кольори… а ще синій теж) куртки і тягну до великої блокової будівлі. Потворної, на перший погляд, серед цих наших жовто-гарячих депутатських будиночків типу-престижного району столиці, де я винаймаю середньостатистичне жлобське помешкання.

— Що це? — питає він.

— Це? Гм… Те, про що ти вже, здається, питав. Це СУПЕРМАРКЕТ САМОТНОСТІ.

— Що? — недовірливо коситься він.

То. — переконливо заявляю я. — Наш місцевий Су-Са. Має відношення до всіх, хоч усі демонстративно й відкидають його існування через його видиму сіру потворність. А йому ади — стоїть собі і стоїть…

Такий от магазин. Супермаркет, курва.

Кожен час від часу ходить сюди і купляє собі тої самотності, скільки йому треба. Можна потроху, а можна наперед затаритися. Можна і на все життя… Тоді тобі дають 3— або 5 % дисконтну картку, яку ти зможеш позичити комусь іще, хто, познайомившись (чи то пак, якось перетнувшись із тобою) забажає сам піти до Супермаркету Самотності.

— Ну от. Про карточки тобі сказала. Радість капіталізму номер один. Один — якесь нав'язливе сьогодні число, тобі не здається?

— Коли ти один, тебе не дратують. Точніше, коли ти одна.

— Ти мене не дратуєш. Тебе просто НЕМА. І все… Тебе тут нема.

(Він дійсно ДУЖЕ мовчить, поки я це кажу).

— Ти як гарна картинка з минулого… Така охуєнна картинка, що в її реальності я сумніваюся.

— Дуже кльово. — пересохлими красивими губами шепоче він.

— Та нічого кльового. Скоро кінець.

— А він там буде оптимістичний?

— Невизначений буде. Як все і завжди.

— Знаєш… Нехай цей супермаркет на хуй розориться к усім бісам, тому що одного дня всі навколо почнуть позбуватися від самотності за демпінговими цінами, і ніякі карточки нікому вже не будуть потрібні. Настане Всесвітнє Щастя і Оргазм Єднання Всіх Самотніх Душ.

Він нарешті видихнув.

— Не все і не завжди невизначено. Це залежить від.

Але від чого все залежить, я так і не дізнаюся. Я надавала перевагу простій Не-залежності. Ніде подовгу не залежувалася і ні до чого не належала. Чи був це особливий бонус Супермаркета Самотності? Хто зна.

Перламутрове порно - pic_45.jpg

…Немає нічого страшнішого за Хеппі Енд. Так думала собі Катакана Клей. Нічого безнадійнішого за те, коли в тебе нібито всьо супер-пупер виходить і клеїться. І що суспільство тебе хаває «от і до», і що в тебе купа бабла, і що тебе люблять близькі і ненавидять псевдо-близькі («Немає в тебе, курво, подруги, а є самі друззя. А ще брати і сестри. Часто також віртуальні. Солодких снів!» — ось були останні слова Катиної т.зв. кращої подруги, що, за її словами, «самоусунулася з цієї посади». Каті було просто сумно. Ніякого зла чи отрути — та дівчинка колись робила для неї купу всього доброго. Поїла гарячим чаєм взимку у фаст-фудах, витирала їй шмарки в період суспільного фачення. А от мінімальних Катиних успіхів стерпіти не змогла. Здебільшого, люди люблять дивитися на нас тільки згори вниз. Так їм легше. Бідна, бідна дівчинка. Так боляче здушила себе власною нереалізованістю. І до чого тут Ката? Проекції, проекції…)

Так от. Немає. Нічого. Гіршого. Коли в тебе все показушно зашибісь, і ти навіть сам у це потроху віриш. І коли ти зранку до вечора тусуєшся з супервеселими друзями, але при сумній нагоді розумієш, що тобі навіть ні в кого переночувати. Коли тобі просто нікому заспівати пісню над кістками, щоби ти ожив, нарешті, щоби твоя кольорова оболонка знову наповнилася твоїм вмістом, а не лише вакуумом, який ти ковтав-ковтав і наковтався.

Мене ненавидять тисячі, люблять сотні, думала собі Катакана Клей. Мене нудить від себе самої. Я ніяк не можу зібрати сили і закричати своїй душі: «Альо!!! Ти де?!! Повернися, я тут!!! Мені насрати на всіх і все, крім тебе!!!» Душа вимагає самотності. Супермаркет відкриють тільки зранку. Ех, а обіцяли ж зробити його цілодобовим.

Катакана Клей, взувши червоні кеди, вийшла з дому. Аскольд і Нона якраз пропадали в лабетах Інтернету, і тому, на щастя, не помітили її ескейпу.

Новоспечений народний депутат М., на своє нещастя, залишив синій jаguаr відкритим. Та ще й і ключ тут як тут. Така вже в нього була барська звичка. Катка ще позавчора її помітила.

— Тут тобі не Беверлі Хілз, мудак, — ніжно сказала вона, повертаючи ключа. Двигун за-хуркотів так лагідно й чуттєво, ніби давно її чекав. Катка рушила з місця.

— Ну й куди ж це ти намилилася? — запитав її бездомний, що якраз вимацував нові надходження зі сміттєбаку. Катакана пригальмувала.

— А пес його знає, — вона опустила скло. -Напевно, шукати дух Рожевого Мерседесу. Раптом він підлиє у мене життя?

— Він його якраз забирає…

— Хто забирає, той і дає, — Ката вже збиралася рушити геть, як бездомний сказав:

— Себе прийдеться взяти із собою так чи інакше…

— Тебе? — недочула Катка.

— Себе, себе… Вибач за, хе-хе, банальність. Але та чувіха, що вклеєна у тебе в паспорті, поїде з тобою.

— Гм, — сказала Катакана. — А що, як на якій-небудь заправці я відпущу її в туалет, а сама щодуху дремену геть?

— Ну спробуй, спробуй, я не знаю! — і бездомний розреготався так сильно, що Ката чимдуж дременула геть — так ще диви, чого доброго, і депутат роздуплиться від своєї лос-анджельської ілюзії.

Ну і, ясна паприка, хвилин за десять-п'ятнадцять, одним словом, коли було вже пізно, Ката збагнула, що бездомний і був не ким іншим, як тим самим духом Рожевого Мерседесу. — Так тупо.

Ката їхала нічною дорогою, не вмикаючи фар. Яка вже різниця. Перед тим, як вийти з дому, вона якийсь час крутила в руках знимку Майнеса, що заплив за буйки. Така маленька і щаслива білява голівка посеред синіх товстих хвиль. Все на тій фотці задоволене і сповнене змістом — плямка голови, площа води, смужка дерев на березі, ба навіть подряпки на глянці знимки (якщо повертати їх на слабкому світлі, робиться щось дуже схоже на павутину чи річні кільця дерев).

— Мені дуже, дуже туди треба. Я просто собі пірну. Там тепло і купа риб. Наверх мені не обов'язково.

Смерть Катакани Клей, як вона вже казала, мусила настати від води. І ні від чого іншого. Хіба що невипадково зациклений трек у програвачі міг би цю подію драматизувати:

You’ll make uі wanna die

I’d cut your name in heart

We’ll destroy this world for ypu

I know you want me to feel your paint [107]

Катакана знала, що зліва від дороги — урвище. Зустрічні машини мругали їй, аби включила фари.

— Почекайте, зараз і так заберуся, — процідила вона, — однаково в цієї махіндри не стане сил і натхнення довести мене туди, куди

я хочу…

На повороті Ката вирішила не повертати і легенько піддала газку — щоби одразу в прірву. Чомусь їй це здалося фаталізмом. Однак, в останню мить короткий спалах бозна-звідки змусив її різко крутнути кермо. Трісь! (МЕҐА-ТРІСЬ!) — там було дерево. А прірва — трохи далі.

Sраsе dementia in your eyes

And Venus will arise and tear us apart

And make us meaningless again…

Ні. Ні, бо треба не просто зануритися в море, треба з нього випірнути, ухопивши з собою найбільшу осяйну рибину.

І на останньому сантиметрі згасаючої свідомості, розбитими, але усміхненими губами, Катакана Клей проказала:

— Я вилізу з цієї вигрібної ями. Я знаю, як робити це напевно.

Краків (травень 04) — Прага — Київ — сПб — Москва — Істамбул — Констанітінополь-Царгород — Київ — Венеція — Київ — Анурадхапура — Канді — Хіккадува-попд № fuckin' 29 «Київ — Берлін» — Берлін — потяг «Берлін — Штрайзунд» — Хіддензее — Берлін — Київ — Варшава — Київ — (березень, блядь, 05) — о. Ги-ги Чангу, бляха-Балі, Індонезія') (квітень 05)

вернуться

[107]

3 пісні МUSЕ «Sраsе dementia» (origin of Summetry 2002(?))

41
{"b":"13252","o":1}