ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— А потім і він набридне?

— Нє-е-е…Смак рису нескінченний. І не питай, чому.

— А гроші ми тоді брали з того, що мій друг щоранку їхав кормити курей.

— Та не гони!

— Я серйозно. А одного дня він поїхав і більше туди не повернувся. До курей. За: привіз мішок гречки кормової — от його й споживали.

— М-да, старий. Умом Расію нє панять, це точно.

Фікус кривиться в передчутті того, що зараз я почну його уськати повернутися до універу. Він це ненавидить. А я і не збиралася.

Якщо не вишпортатися з кубла до одинадцятої, доведеться киснути в ньому до годинки четвертої-п'ятої. Поки не заберутьсі «офісні работніки», що шаройобляться собі внизу. Наша поява в трусах, футболках і черевиках на босу ногу їх, як мінімум, введе і неробочий стан. Тому ми дуже-дуже тиха сидимо і не злізаємо. Навіть коли «офісні работніки» з вереском і матами (а, так, лексика і них дуже багємна — вони ж адмініструють багємний пітерський клуб, дизайн котрого халамандрив Фікусячий брат) шукають, наприклад, журнал «Афіша», в якому була стаття про їх клуб. Той журнал «Афіша» надійно сидить у нас під настільною лампою, і ніяка совість не змусить нас його віддати назад, бо ж у журналі — інтерв'ю з Ніком Кейвом, яке ми ще не прочитали.

А ще в нас там лежали дві книжки «Наївний. Супер». У Фікуса російський переклад, у мене — український. Мені один хлопчик подарував кльовенький, у Тернополі.

Ми дуже добрі з Фікусом. Ну, страх, які добрі. Ми навіть страшні слова нашої подруги Ксені Букші [10], коли вона сидить із нами в пабі і їсть смажене м'ясо, сприймаємо по-доброму.

— Гроші для мене — еквівалент енергії, — каже Ксеня. — Тільки так я їх і розглядаю. Всі процеси їх обороту, циркулювання…

Угумсь, Ксеня працює у фінансовій компанії. І навряд чи здогадується про свою геніальність як письменниці. А от ми здогадуємося. Тому й сприймаємо її слова по-доброму. Я лежу носом на столі. Фікус час від часу щось мудро бовкає.

До того, як зустріти Ксеню Букшу, ми зустрічалися з мертвою тишею Марсового Поля. Будинок із гніздом стоїть від нього просто через дорогу. Дуже дивне місце. Так, ніби якийсь шмат площини часу там змінюється не частіше, ніж 5-6 разів на рік. А 5 і 6 — мої нещасливі числа. Тож ліпше звідти геть.

Ксеня — найбожевільніша з усіх «нормальних людей». Зрештою, хто там нормальний. Це вона так косить. Вдягається, як заправська вчителька музики в середній школі: світлі колготки, закриті мештики на невисоких підборчиках, якоїсь незрозумілої довжини спідниця, фіолетове якесь пальто, леопардово-синя кофточка — мамааааааааааа… Та ще й волосся русяве зачісує прямо, з такою дуже рівною гривкою, і очиськами з-попід неї: луп-луп. А потім ця свиня, коли ми йдемо втрьох по вулиці, а перед нами йдуть якісь порядні тьотічки, як починає верещати!!! То регоче, то щось просто дико викрикає, то волає на всю горлянку Тома Вейтса, підбиваючи мене під бік гостреньким ліктиком: мовляв, давай і ти зі мною, знаєш же слова!

Ясен пень, тітки, обертаючись на нас, ніколи не подумають поганого про таку от добропорядно вбрану громадянку Б., а відразу ж косяться, як на ідіотів, на безневинних нас із Фікусом. Щоправда, Ксеня довго в цю гру не бавиться і на третьому повороті тотьок у наш бік, горлопанить:

— Да. Да!!! Ета ми! Ми ходім і крічім. Вот какіє люлі в нашем ґорадє бивают. Кула етаї мір толька котіцца?!

Хоча за точність цитати не відповідай! Якась занадто вживана остання фраза, аби нею! скористалася Ксеня Букша.

Місто видається нам на диво порожнім, Зимним і сухим. Люди скидаються на нашу вигадку — вони з'являються тільки там, де ми на це розраховуємо, гм.

— Поїхали на море! — каже Ксеня. Так вони тут називають Фінську затоку. Ну що ж, поїхали. Електричка з Фінського вокзалу до вже й не пам'ятаю якої станції. Всю дорогу ми з Ксенею малюємо половинки чоловічків, а Фікус спить. Щоразу, співставляючи наші половинки, Ксеня божевільне регоче — вся публіка вагону — її.

Дуже дивно йти до зимного моря через зимні сосни. Особливо, коли темно. Ти знаєш, що навколо ніхто тут особливо не живе — так, санаторії, готелики. Все це пустує пізньої осені. Нам якось тепер мовчиться і дивимося кожен на свою тінь. Дуже цікава гра. Коли тінь довга. Можна милуватися до несхочу.

Коли закінчується ліс, починається пісок. Чи сніг — хтозна. Зимне, порожнє і світле. Там, за кілька десятків кроків — море. Балтійське Море. Таке для мене важливе. Здається, небо зовсім не світиться. А то саме море відкидає примарне сяйво на нас, порожні лавки і пісок. І тут просто з-під землі з'являються Чорні Пси. Мовчазні і вічні. Вони тут були від початку. Ще тоді, коли твоє ненароджене вухо не мало дару чути голоси з тамтого боку Фінської Затоки. Великі чорні пси люблять вилежуватися лише на такому піску — нічному й холодному. Такий ти не можеш відчувати ногою, запханою в грубий черевик.

Цей пісок… його розрізають вузькі й глибокі річки, що з ледь помітним леготом (його ти відчуваєш змурашковілою шкірою на щоках) впадають у несолоне море. Річки ті вибігають звідкілясь із лісу… Кому вони для водопою?

Видіння Чорних Псів, — тоді я також розуміла це, — запросто може бути видінням Z твого життя. Після нього, як правило, вже зовсім мало лишається шансів ще щось побачити.

Зовсім мало… А мені ще так треба було дістатися крижин Суоменлінни. Там також чорні пси. Та вже самиці.

Перламутрове порно - pic_8.jpg

Мій літак зовсім скоро приземлиться в столиці з банальною назвою «Москва». Чи багато в цьому слові? Коли як.

Крісла в літаку поламані, я читаю «Gеnегаtіоn X» Коупленда, мені від того робиться ще нудотніше жити. Хоча, водночас, веселіше. Чи, може, то від пива «Невське» веселіше?

— Дєвушка, а можна єщьо? — кажу стюардесі якомога бездоганніше. Кажу типу російською. Дивно, чомусь ніколи не піклуюся про бездоганність ані своєї англійської, ні французької. А українську взагалі собі збочую, як хочу. Бо моя.

Вогні чужого міста розгортаються якоюсь примарною картою. Я не почуваю неприязні до Москви, чого би то? Мегаполіс собі як меґаполіс. Неоковирний тазик із недопраною білизною.

Летіти до неї з Пітера літаком було дурнуватою ідеєю, але хто ж іще буде реалізовувати дурнуваті ідеї, як не я? Міс Нелогічність, кілер здорового глузду.

Дивлюся поперемінно то на вогні столиці, то на зорі понад ними. Останні помітно програють по яскравості.

— Велика ведмедиця, — оголошую звісну річ у пустоту (біля мене вільні поламані крісла. Слава Богу…) — славна Велика Ведмедиця. Старий добрий Ковш. І… жодного Південного Хреста, гм.

Мені згадується одна моя нещодавня історійка — було то вві сні чи насправді, ніхто вам точно не скаже. Буває таке, знаєте, коли туман у голові, й ти точно нікому гарантії не даси, спиш ти чи живеш у свідомості. Свідомість же в такі миті як світло крізь зашторені фіранки в непогожу днину… Кажуть, колись когось так прокляли — до смерті наказали ходити в напівсні. Не доведи, Господи.

«Христос прийде…» — звучить у моїй голові. Чоловічий спів із голови настільки гарний, що це вже не просто спів християнської православної літургії, це вже щось більше. Це вже вміщує в себе навіть… заклик до намазу в світло-зеленій мечеті. Голос юного муедзина. Найгарніший голос довколишніх земель.

…Вони жили в рожевому будинку. До вікон зазирали лотоси. Також рожеві, тільки трохи світліші. По одному з лотосів він колись міг сказати, як ведеться його коханій у далекій землі. Кохана зрадила. Лотос відцвів.

А її звали Сінта. Його нову дівчину. Вона була танцівницею в нічному клубі. Не надто гарною, що подивувало мене. (Так, в ролі бед гая [11] коханої в цій історії, звісно ж, я). Сінті не личив синій колір. Від азійських дівчат завжди сподіваєшся якоїсь явнішої краси. А вона (краса) була занадто глибокою як на мене, тупу східноєвропейку. Та й не моєю дівчиною була Сінта, щоби мені у ній копатися, рити її углиб аж до краси. Коли вона посміхалася, видно було ясна.

вернуться

[10]

Дуже і дуже талановита молода письменниця. Російський Дереш у спідниці. Авторка книг «Альонка-партизанка», «Будинок, котрий побудуємо ми», «Inside-out».

вернуться

[11]

Від англ. Bed Gay — поганий хлопець

7
{"b":"13252","o":1}