ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

А може, то вони випили трохи? — спитав задумливо.— Хильнули кварту, другу, мо’ й більш: тут тобі й свиня соловейком затьохкає.

Хоч дяк і справді любив хильнути чарку, проте школярі обурились. Кожен почав пригадувати, що чув, переказувати всяке чортовиння. Один колись домовика бачив у стайні, іншому привиділась при місяці русалка під вербою...

Сидить і зелені коси чеше. Я — назад, назад, а вона як зарегоче та за мною. Якби не втік,— була б залоскотала.

Михайлик підсунувся ближче до Василя, що з ним лежав поруч. Він теж чув ще змалечку, що в хаті під припічком живе домовик, а в Дніпрі — зеленокосі русалки. Болотяник сидить у болоті, а схоче — в греблю сховається. У лісі — лісовик, у степу — вітряник. Як прогнівиться — такого вітру надме, що й худобу по- розганя хтозна-куди, й траву геть з корінням повириває.

„Просто диво, скільки навколо всякої нечисті, хоч сам Михайлик її ще ніколи не бачив.

І нащо його проти ночі таке згадувати?! — сонно гримнув отаман.— Спіть, хлопці!

А про Софію чули? — знову тоненько спитав голос у темряві.— Про церкву, що в Києві?

У Києві хлопці не були й про Софію не чули.

А що ж то за церква?

Отака... уся золота... Хрести золоті, бані золоті. Ще й стіни із щирого золота,— не запнувшись, вигадував оповідач.— Проти сонця глянеш — мерехтить, очі сліпить.

Ну й що?

Було, кажуть, у тій Софії таке свічадо коло вівтаря. Хто гляне в нього, загада — все чисто йому покаже — що було й що буде.

А зараз є воно?

Нема. Княгиня зозла розбила.

Яка княгиня? Чого?

А он чого. Пішов, кажуть, її князь на війну та й забарився. Вона зараз до того свічада: «Покажи, де мій чоловік? Чи живий, чи, може, його в бою вбито?» Глянула — аж він у шатрі сидить, чарку п’є. І дівча- та-полонянки коло нього танцюють. Тоді княгиня по свічаду — брязь! «А щоб ти,— каже,— пропало із ним разом!»

Ото дурна княгиня.

Чом не дурна...

Михайлик заплющив очі, зітхнув. От коли б зазирнути в те свічадо, спитать: «Куди пішли батько? Коли прийдуть?» — воно б, мабуть, показало.

Золота церква попливла до нього в темряві, гойдаючи золотими хрестами. З дверей виглядала розлючена княгиня. Десь узявся сон, вдарив волохатою лапою раз, другий; Михайлик і незчувсь, як заснув.

НА БЕРЕЗІ ДНІПРА

Березневе сонце ганяло зайчиків по калюжах, топило все, що бачило, в теплій, ласкавій повені. Калюжі висихали просто на очах, вже тільки одна, глибока, лишилася за шкільною повіткою.

Михайлик сидів на трухлій колоді, сумно водив по калюжі лозиною. Не хотілося по обіді йти в пропахлу задухою комірчину, що вже добре надокучила за зиму, не хотілось нічого. Очі хлопцеві обв’ело синіми кружалами, щоки запали. Далася взнаки скупа на харчі зима, а найбільш туга: батько Мехтод не прийшов і досі.

Минули осінні зливи й недовгі степові морози, вже й щука розбила хвостом тонкий лід на Дніпрі, й попливли кудись у море брудні розмоклі крижини, а про нього як не було, так і не було чутки.

На різдво, коли школярі ходили колядувати по куренях і за звичаєм спершу пішли з колядками до кошового,— Бородавка немовби не примітив Михайли- ка. Завісивши очі кошлатими бровами, слухав, як виводять хлопці стародавньої колядки, припасувавши до неї його власне ім’я:

Ой під сосною, під зеленою Військо стояло, ладу не* знало.

Пан Яків прийшов,

Лад війську знайшов.

Шаблями орав, стрілками сіяв,

Стрілками сіяв, лучком волочив...

Як одколядувалися, наказав джурам обділити школярів медяниками й грішми. І раптом кивнув пальцем Михайликові:

Ну, як там — нема ще батька?

Немає...

І спробував заглянути в колючі сірі очиці,— можег знає, де?

Може, скаж«.?

Але очиці знову сховалися за бровами.

А як там: аз, буки товчеш?

Еге...— Михайлик хотів був сказати, що вже й склади вчитає, але злякався — промовчав.

Ну-ну, товчи. Може, дяком будеш. А не схочеш дяком — приходь, візьму за джуру. Он бач, які в мене мордані,— хоч на ярмарку продавай! — кивнув на п’ятьох рум’яних, здорових хлопців, що стояли коло нього, згорда поглядаючи на школярів.

Оце тільки й почув Михайлик. І такий узяв його смуток — хоч умирай! Даремно утішав себе, що, може ж таки, батько десь дуже далеко, не помандрує степом у мороз та хуртечу. Але тільки розтане сніг — прийде. Це вже напевне.

І от — немає...

Кобзаренку! Гей, кобзаренку! — покликав знайомий голос*

Карпо! Вже, мабуть, щось таке з Василем надумали. Його шукають.

Дві голови в потертих шапках заглянули за повітку.

Чого сидиш, як пугач? Гайда на Дніпро!

А дяк?

На базар подався.

І не чекаючи, що скаже Михайлик, ухопили його за рукав, потягли за собою.

Ледве всі троє звернули у вузеньку вуличку, що бігла вниз між плетеними з лози хатами-куренями до січової брами, дорогу їм заступила незвичайна юрба. Попереду статечно прямувало двоє козаків з білими пшеничними калачами під пахвою. З кишені в кожного злодійкувато виглядала зелена гранчаста пляшка.

З ними, насупившись, ішли суддя, писар і сивовусий отаман переяславського куреня, а позаду ще десятка півтора братчиків.

Ой хлопці! Це ж оті козаки на суд ідуть! — зашепотів Карно, відразу забувши про Дніпро.— У курінного були, в судді були. А це вже, мабуть, до кошового. Гайда, побачимо!

А не проженуть?

Проженуть, то й проженуть.

Проте школярам таки пощастило втиснутися в глиняний будиночок кошового слідом за юрбою.

Низько вклонившись, два козаки підійшли до столу, за яким сидів Бородавка, поклали калачі, поставили пляшки з горілкою.

Чолом, батьку! Кланяємось тобі хлібом-сіллю!

Чолом, панове молодці! Спасибі за хліб, за сіль! — стримано відповів кошовий.— А яка ваша справа?

Обидва відразу почервоніли до самих чубів, вовком глянули один на одного. Але замість них заговорив суддя:

Се, батьку, з Самарської паланки, з Вовчого хутора козаки-гречкосії, сусіди: Тиміш Мовчун та Пилип Задирака. Прийшли позиватись,

За що позов?

Розсуди, батьку! — враз загомоніли обидва, але Бородавка опустив важкенного кулака на стіл.

Ану, тихо! Звичаю не знаєте! Хай суддя каже!

Мов нічого не сталося, суддя вів далі:

Вчинено позов у тому, що вищеречений Пилип Задирака зайняв Мовчунових п’ять корів у спашу...

І лошицю! — тонким голосом докинув Мовчун, ще дужче наливаючись кров’ю.

Із лошицею... і трима гвалтом оному Мовчунові не повертаючи...

Бо він, вражий син, за спаш не дає! — вперто прогудів Задирака.

І не дам, хоч лусни! — знову верескнув Мовчун.— Де ж таке в світі чувано? За спаш — півтора злотих!

А ви, панове молодці, в полковника свого у па- ланці були? — стримуючи себе, спитав кошовий.

Були.

Що ж він вам присудив?

Присудив пан полковник Глоба,— далі, наче пописаному, став вичитувати суддя,— щоб Мовчун Задираці злотого за спаш заплатив, а вищеречений Задирака повернув Мовчунові п’ять корів із лошицею. Леч 1 Задирака й Мовчун тим не вдовольнилися і вдалися на Січ, щоб курінний отаман їх розсудив.

Однаково менш як півтора злотих за спаш не візьму! — мотнув головою Задирака. — Цілісінький лан озимини бісова худоба витолочила.

Тут уже обличчя кошового почало набрякати кров’ю.

А твоя яка рада, пане отамане? — вдався до курінного.

Добре пан полковник розсудив.

А твоя, пане суддя?

І моя така рада.

Ану, кажи, Мовчуне: будеш платить?

Та воно, батьку... як півзлотого — заплачу. А злотого — це ще й багато...

А я худоби не поверну.

Ну, то я ж вас помирю зараз, бісові діти! — гримнув Бородавка, вже не стримуючи гніву.— Будете знати, як нам голову морочить отаким паскудством! А гукніть там, хлопці, кого треба! — кивнув джурам.

24
{"b":"140336","o":1}