ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Слон, наш майбутній цар, надибав ось на цьому дубі мед. Так ось коли він нагодивсь спать, велів мені позвать вас, щоб ви достали йому меду. Поки він проснеться, так щоб мед був напоготові, а інакше він вас накаже.

Медведі раді стараться, подрались на дуба всі три. А лисичка дивилася вгору і кричала їм в половину голоса:

— Ви лізьте он туди в той бік, — показувала їм на грачачі гнізда, котрі чорнілись в той бік, куди дуб похилився. Медведі зібрались на саму ма-кушку дуба. Дуб не видержав, тріснув і упав. Слон теж упав на бік, а далі аж на спину перевернувся, задрав вгору ноги. Підняться сам ніяк не міг. А медведі як гепнулись з дуба, аж кишки з них вискочили і дух вийшов.

Минула снідання пора, почали сходиться до них всі звірі. Лев стояв біля лежачого слона, а лисиця трохи оддалі вертіла хвостом. Коли зійшлися всі звірі, лисиця заявила:

— Дивіться, господа, який сильний наш цар, слона зборов. Слон хотів удержаться за дуба, так він і дуба вмісті з ним звалив; на що вже дуб кріпкий — і то не видержав, зломився. Три медведя хотіли заступиться за слона, та він їх як швирнув од себе, аж кишки з них вискочили; дивіться, он вони, бідняги, валяються.

Всі звірі затремтіли від страху і в один голос закричали:

— Лев буде наш цар-государ!

З того часу всі звірі стали бояться лева і почитали його за царя. Коли лев заричить в лісі, так всі звірі тремтять.

Коли лев став царем, здав маніфест, де було сказано: «Ми, цар дрімучих лісов, король дубрав і гаїв, великий князь степний, повеліваєм всім своїм підвласним жить правдиво, мирно, чужого не брать, слабішого, безвинного не драть, старших почитать і поважать. Хто поміте за ким грішок, повинен доносить мені, я буду розбирать діло і виновних буду наказувать. Хто буде жить по правді і за другими буде замічать грішки і доносить мені, тому буде награда…»

Лев собі на підмогу слідить за порядком назначив міністрів. Вовка назначив луговим міністром, тигра — лісним, лисицю — польовим. Міністри, подякувавши царю за увагу, пішли кожен на свій посад. Останні звірі не раз галділи проміж себе: «Що за причина, що вовк і лисиця достукались такої честі? Неначе покраще них є звірі, а бач, не попали в міністри». Олень і каже:

— Та тут, господа, діло нечисте, правдою і чесним поведенням ніколи не достукаєшся уваги царя. Я одразу помітив, що лев поборов слона неспроста, а тут була якась хитрість. Звичайно, лисиця на хитрощі здатна так, що вона що-небудь таке пригадала, а вовки, мабуть, помагали їм, через те саме вони попали в милость. Ну, тигр — діло друге, він дужий звір, йому личить буть великим начальником; а тут іще й те, обминуть тигра — він міг розгніваться на лева і робить йому поміху в ділах, бо у його сила недалеко утекла од лев’ячої.

— Та я і сам так думав, — обізвався медвідь. — Видно, що вони схитрували, околпачили слона і моїх трьох братчиків занапастили тоді. Я так покладаю, що вовки гризли того дуба, об який слон обпирався сонний. А трьох медведів вони обдурили, заставили полізти на дуба, щоб скоріш його зломить. Од того вони і положили свої голови.

— Е! Так воно й буде, — гукнули інші.

Дивляться, неподалеко них біжить лисичка. Всі принишкли. «Цссс! Мовчіть, а то почує — біда буде, всіх нас загонять туди, де Макар телят не пасе». Лисиця підближалась до них; всі їй низько поклонились. Вона остановилась і пита:

— А чого ви тут в купу збились? Чи не заговор який робите?

— Боже нас борони, це ми зійшлись побалакать про вчорашній радісний для нас день. Ми всі радієм, що господь нам послав такого царя і умних, правдивих міністрів.

— А! Якщо так, то іще нічого, а все ж таки на другий раз не смійте збираться всі докупи. Ніяких потайних зборищ не полатається.

Опісля того всі звірі старались жить кожен собі особняком. Всі звірі, які їли рослини, жили мирно, правдиво, а хижі шкодили і ображали слабіших. А щоб перед царем і перед законами буть правими, старались вигороджувать себе, що вони зробили шкоду не знечів’я і не з своєї охоти, а по долгу служби. А як цар почне допитуваться: «За віщо ти задрав зайця або ще кого-небудь?» — так виновний одбріхувавсь, що він задрав його за те, що заєць глузував з царя або підмовляв інших убить царя. Цар міністрам вірив і давав їм за це нагороду — за їх вірну службу.

Набридло лису буть польовим міністром, бо там, опріч мишей та інших звірків, нічого не доводилось їсти; а йому кортіло посмакувать курятинки або гусятинки. Пішов лис до царя і каже:

— Ваше величество, дозвольте мені завідувать над курниками і оберігать курей од ворогів.

— А при чім же тут кури? — каже цар. — Нам не дано право властву-вать над птицями, у птиць є свій цар.

— Так я хлопочу не за курей, а тут я хочу укоротить безпорядки наших звірків.

— А який же вони безпорядок чинять?

— Тхори і криси душать курей і малих курят і псують їх без жалю. Мані жалівсь півень і прохав, щоб я вам доложив. А то, каже, всі з вас глузують, що не даєте порядку, дозволяєте таким плюгавим звіркам робить шкоду в іншому господарстві.

Лев повірив лисові і з того дня наставив контрольором над курниками.

Лис зрадів, помчався до села. Діждавшись пізньої пори, почав про-вірять курники. Таким чином він щодня уминав по дві, по три курки. Одного разу чоловік підсів лиса і застукав його в курнику. Тіко лис поп’явсь за курами, а чоловік схопив його за хвіст і ну бухать бичем по ребрах. Так його угостив, що він був ледве живий. А далі прив’язав до хвоста мотузок і повісив лиса на тину, боявсь, щоб він до ранку не оджив і не втік. Чоловік пішов спать, а лис оклигав, почав пригадувать, як йому викрутиться з біди. Пручавсь, пручавсь, ніяк не міг одірваться. Кілька раз сикався понатужиться, щоб перервать мотузок, і не міг, бо дуже кріпкий був. Тоді він порішив збуться свого хвоста, аби тіко самому буть живим. Хоч і боляче було, почав перегризать свій хвіст. Одгриз свій хвіст і втік.

Вибіг лис в поле і дума: ну, що його тепер робить? Як я покажусь до своїх підвласних? Вони мене не впізнають і не будуть мене слухаться. До підвласних іще не так страшно показаться, вони у вічі глузувать з мене не посміють, а за вічі нехай собі балакають, що хочуть, а от як я до царя покажусь, що я йому буду казать, як спита про хвоста? Стидно буть міністром без хвоста. Ех! Краще б він мене убив до смерті. Ну, та тепер уже того не вернеш, що минуло; хоч і сором, а треба як-небудь віку доживать. Поки хвіст загоїться, піду до зайця в хату, полежу там.

Підійшов до заячої хатки і каже:

— Пусти мене переночувать. Я тобі колись в пригоді стану.

— Ні, не пущу, — каже заєць, — у мене тісно, малі дітки…

— А я тобі кажу: одчиняй! Ти знаєш, хто я? Я міністр польовий і контрольор домашніх птахів, був на селі по государственним ділам.

Заєць злякався, одчинив. Лис убрався в заячу хатку і ліг на м’яке ліжко, а зайченяток скопирнув геть. Заєць промовчав, бо як же можна гнівить міністра? Пішов зайчик добувать діткам корму, а лис тим часом забажав поїсти; схопив одно зайченя і з’їв. Прийшов зайчик погодувать діток, дивиться — уже одного зайченятка нема. Заєць пита:

— Ваше степенство, а де ж моє зайченя? Одного нема.

— Як ти смієш питать мене про своїх дітей? Що я тобі, нянька, чи що? Ти їх наплодиш тут цілу сотню, а я буду щохвилини перелічувать їх, чи всі, чи не всі? Коли хочеш жить на світі, так не груби мені, а то живо попадеш до царя в лапи.

Заєць вийшов з хати, заплакав і знов подався добувать корму своїм дітям. Вернувсь додому, дивиться — нема іще одного зайченяти. Заєць не став нічого казать, погодував останніх дітей, а сам вийшов з хати і плаче.

Біг мимо нього другий заєць. Побачивши земляка, спинивсь і пита:

— Чого ти, братику, плачеш?

— Та як же мені не плакати? Убравсь до мене в хату наш міністр, їсть моїх дітей, і не смій йому слова сказать, грозить смертю, каже: «Донесу цареві, так він тебе з’ їсть».

— А ти, братику, подай жалобу цареві. Як-таки так, має ж буть на світі правда. Хоч він і міністр, а перед законом одвітить за душогубство.

35
{"b":"154329","o":1}