ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Моя нерішучість пояснюється цілим рядом труднощів і не лише фізичного та психічного характеру. Перш за все, яким чином відкрити ті домовини, в яких поховані мої первісні створіння?

Як зруйнувати ці надзвичайно великі кришталеві стовпи?

Кришталь недарма називають вічним каменем! Він є гідрохімічним витвором, бо формувався гідрохімічним способом, і ніколи не перетвориться знову у таку масу, з якої виник.

Правда, я можу розбити цю домовину. Для цього досить лише одного міцного удару в те місце кристала, де збігаються дві грані шестикутної піраміди. Кришталь тоді розлетиться на шматки. Але цей удар по вістрю кристала дійде до людини, в ньому похованій, так, наче хтось торгнув її молотком прямо по тім'ю. Якщо та людина живе, то од такого удару вона неодмінно загине.

Є й інший спосіб розбивати кристали.

Якщо вкриту шорсткою кремневою масою поверхню кристала терти іншим кременем, то піраміда наелектризується, почне світитися й розігріється. Коли в такому стані піраміду раптом обілляти крижаною водою, то поверхня її з дзвоном почне тріскатися, і тоді навіть слабкими ударами кристал можна роздробити на куски.

Але де знайти крижану воду?

Ця думка зовсім збила мене з пантелику.

Коли б я і оживив цих людей, то чим їх годуватиму й поїтиму? Питва вже й для мене обмаль, а з харчів маю тільки консерви з ведмежого м'яса. А коли б ці люди прокинулися, я мав би з ними клопіт, мов з малими дітьми, що тільки народилися. Їх треба було б поїти молоком. Якщо так, то краще спіть і далі спокійно! Вам байдуже, скільки часу спливе! Сон для вас — тільки ніч, хоч і довга. А я повинен шукати дорогу звідси!

Тепер я цілком переконався в тому, що з цієї печери можу вибратися на волю. Вихід має бути десь тут, поряд з оцим мавзолеєм, бо кристалізація відбулася в ту мить, коли чоловік і жінка ступили в рідину кременю.

Якщо за їхньою спиною була інша печера, то кришталеві бризки загородили її. Та по звуку легко можна знайти цю печеру.

Недалеко від жіночої постаті лежала схожа на півкулю маса. Придивившись до неї зблизька, я виявив, що це шкаралупа з яйця діорніса.

20 000 років під кригою - i_025.png

Цей велетенський птах жив ще якихось двісті років тому на острові Нова Зеландія. Малайці — жителі цього острова, полювали на діорніса і їли його м'ясо. Врешті діорніс був остаточно винищений на землі. Правічні люди не вміли ловити цього птаха, але яйця від нього крали. Цей дужий птах хоробро оборонявся, тому не легко було перемогти його й пізнішим людям, які вже мали зброю.

Мені пощастило знайти півшкаралупи від яйця діорніса, котра, цілком імовірно, служила якоюсь посудиною для цих людей. Підняти її, щоб оглянути, я не мав часу, бо для цього довелося б звільнити цю шкаралупу з-під шару малих і більших кристалів, які прикули її до грунту. Можливо, я ще повернуся до неї.

Розшукуючи далі, я помітив інший дороговказ.

Від кришталевого мавзолею до гроту, утвореного бурульками, веде похила галерея. Її схил, як і все в печері, був вистелений білими, мов діаманти, кристалами. Та місцями тут виднілися жовтаві, кольору іржі, плями, які лежали у правильному порядку — одна зліва, друга — справа.

То, певно, сліди людини, яка прийшла сюди з іншої печери й занесла на ногах порох залізної руди. Ця грязюка утворювала плями на білих кременевих кристалах, Чому ж тут сліди тільки однієї людини? Напевно, тому, що прадід, ніс свою втомлену правнучку на руках. Вона, мабуть, була його улюбленицею. Можливо, вона була остання з його роду, яку вдалося врятувати від катастрофи. Можливо, знайдена в кристалі дівчина була наймилішою для нього!

Чим більше поглядав я на цю постать, тям важче ставало у мене на серці. О, коли б я міг повернути тобі життя!

Якщо залишуся в живих, то повернуся й переможу заради тебе всесильну смерть.

Тут, на місці, я заручився з двадцятитисячорічною дівчиною, назвав її своєю нареченою і поклявся їй, що нікого, крім неї, не кохатиму ні на землі, ні під землею.

Не знаю, чи то було насправді, чи тільки мені здавалося, але я бачив, що дівчина до мене посміхається.

Бідна добра Бебі, коли побачила, як я тужу за сплячою красунею, пожаліла мене, підійшла до кришталевої домовини й почала її лизати. Думала, що то лід і його можна розтопити.

Коли повернусь, одружуся з своєю нареченою. Але тимчасом, як і годиться чесному молодому чоловікові, потурбуюся, щоб було чим утримувати її, коли вона оживе. Бо як на землі, так і під землею це є найголовнішим обов'язком людини, яка хоче одружитися.

Отже, несімо далі свого клунка, Бебі!

— До побачення, чарівна прадавня панночко!

Не повірю, що це не королівна. Повернуся ще раз, щоб глянути на неї! А які в неї мають бути очі!

Палац кита

Сліди повели до кристалів, схожих на орган. Дійшовши туди, я помітив, що ці кришталеві стовпи здіймаються похило, бо їхні підніжжя відірвалися від скелястої стіни й стоять навскоси.

В темній щілині моя лампа показувала вхід до якогось заглиблення. Тріщина між скелею й кристалами була досить широкою. І я, і моя супутниця змогли пробратися нею й перетягти за собою клунка.

Коридорчик повів через доломітову масу, що містила в собі залізну руду.

Але найбільшою радістю для мене було те, що я з першого ж кроку потрапив у грязюку.

Де є грязюка, там має бути вода! Бебі зупинилася і з насолодою почала лизати рідину, що струмилася по скелі.

Коридор пішов тепер углиб. Як показували мої прилади, ми були на висоті двадцяти метрів над рівнем моря. Нарешті, коридор став ширшим і вищим, у ньому почали зустрічатися заглиблення й прірви. А трохи згодом передо мною відкрилася печера біля ста п'ятдесяти метрів завширшки. Темна, звичайна печера, без будь-яких прикрас на стінках.

І все ж таки в ній ховався найцінніший скарб! Посередині печери лежало озеро, оточене напівкруглою скелястою галереєю, по якій можна було просуватися. З другої, недоступної половини скелястої стіни з висоти тридцяти метрів стікала до озера тоненька цівочка води.

Звуки цього водоспаду були для моїх вух найсолодшою симфонією! Ми знайшли воду!

Я кинувся до озера з флягою, та Бебі випередила мене і, мов цуценя, почала хлебтати воду.

Однак після першого ж ковтка вона вже пошкодувала, що з такою радістю кинулася сюди. Похитуючі великою головою, глянула на мене й сердито забурчала.

— Що, недобра вода, Бебі? — запитав я перелякано і покуштував сам. Ох! Таж це гірка лікувальна вода, яку наливають у пляшки.

20 000 років під кригою - i_026.png

— Боже мій! — почав я нарікати на долю. — Почекай, Бебі! Мені щось спало на думку. А може, та вода, що тече навпроти, придатна для пиття?

Бебі зрозуміла мене і, коли я сів на її спину, попливла до того місця, де струмочок вливався до озера.

— О, яке щастя! — вигукнув я радісно, ковтнувши води. Та й Бебі не вагалася, повернула морду до струмка і, поки я наповнив свою флягу, вдосталь напилася.

Була це прісна, чиста, як кришталь, вода і така крижана, що аж у зуби заходила.

«Чому ж в озері вода така гірка?» міркував я, наповнюючи флягу. А набрати воду не так просто — треба було ловити струмок вузенькою шийкою фляги. А до того ж ще й Бебі підо мною не стояла спокійно. Минуло кілька годин, поки я набрав води.

Коли все було зроблено, я подав Бебі знак повертатися на берег. Питво в нас є, тепер можна вже щось і попоїсти. Певно, Бебі теж зголодніла. Отже, повернімося до свого клунка.

Коли ми вибралися на берег, я з переляком побачив, що клунка на місці немає. Зник, пропав! Але ж я добре пам'ятаю, що поклав його на оцю прибережну скелю, а біля нього залишив кирку й залізний лом. Вони теж зникли. Невже тут були злі духи? А може, печерні карлики?

Бебі зрозуміла мій відчай і почала діяти. Вона не думала про злих духів, а тому підняла голову й принюхалася. Нарешті ткнула мене мордою і з веселим мурмотінням показала на скелю вгорі. Глянув туди і я. Високо — десь за п'ять метрів — на скелі лежав мій клунок і все моє знаряддя.

12
{"b":"170731","o":1}