ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Пісня льоду та вогню-I

Гра престолів

Пролог

— Треба вертатися, — наполягав Гаред. Ліс навколо почав темніти. — Усі дичаки мертві.

— Невже ти боїшся мерців? — з натяком на посмішку спитав лицар Веймар Ройс.

Та Гаред був застарий, аби зважати на його кпини, бо перевалив уже на шостий десяток і пережив на службі не одного пихатого панича.

— Мертві лежать собі тихо, — відповів він. — Увесь клопіт — від живих.

— Але чи справді вони мертві? — ніяк не вгамовувався Ройс. — Які маєш докази?

— Віл їх бачив на власні очі, — відповів Гаред. — Каже, що мертві. А мені його слова досить.

Віл передчував, що рано чи пізно від суперечки не відкараскається. Але краще пізно, ніж рано.

— Мати казали: мертв’як — базікать не мастак, — буркнув він.

— Моя мамка-годувальниця казала те саме, Віле, — відповів Ройс. — Але ж ти дарма віриш побрехенькам з-під жіночої цицьки. Інколи й від мертвих можна дещо взнати.

Голос його рознісся луною, занадто гучно для сутінкового лісу.

— Шлях попереду далекий, — зазначив Гаред. — Днів з вісім, а може, й дев’ять. Ще й сонце сідає.

Пан Веймар Ройс байдуже зиркнув на небо.

— Воно кожен день сідає о цій годині. Чи не темряви ти, бува, злякався, Гареде?

Віл бачив, як Гаред стиснув губи, помітив ледь втамований гнів у очах під грубим чорним каптуром. Гаред прослужив у Нічній Варті сорок років, виріс у ній з хлопчака в чоловіка, і не звик, щоб його брали на глузи. Та крім обурення, Віл відчув у старшому братчикові ще й напругу, надто схожу на острах. А острах він поділяв і сам.

Віл служив у Варті чотири роки. У першій розвідці за Стіною він трохи у штани не напудив, бо ніяк не міг викинути з голови дідівські побрехеньки; щоправда, потім сам із себе кепкував. Та після сотні вдалих розвідок неосяжна темна пуща, яку південники називали «страхолюдною», перестала його лякати. І не лякала аж до цього дня. Бо навколо зненацька щось змінилося. Темрява дихала чимось таким, що волосся ставало дибки.

Вони їхали дев’ять днів: на північ, тоді на північний захід, тоді знову на північ, далі й далі від Стіни, рухаючись слідами загону дичаків-наскочників. З кожним днем ставало дедалі тяжче. З півночі дув холодний вітер, від якого дерева ворушилися, мов живі. Цілісінький день Вілові марилося, наче щось холодне і невмолиме проводжає його очима, і то не з великої любові. Гаред відчував те саме. Більше за все Віл бажав би прожогом кинутися назад, під захист надійної Стіни. Та очільник загону навряд чи схвалив би його намір.

Вісімнадцятирічний пан Веймар Ройс був наймолодшим сином старовинного дому, де наплодилося забагато спадкоємців, мав сірі очі, стрункий стан і гоже обличчя. Верхи на велетенському чорному бойовому огирі він височів баштою над Вілом та Гаредом, що сиділи на малих кошлатих бахмутиках. На собі пан Веймар мав чорні чоботи доброї шкіри, чорні вовняні штани, чорні замшові рукавички, гарної роботи повороновану кольчугу, а під нею — вовняний каптан і кубрак з вареної шкіри. Ще й півроку не минуло, як пан Веймар став присяжним братчиком Нічної Варти, та хто посмів би твердити, що він, так ловко вбраний, погано пасує до служби?

Вінцем розкошів пана Веймара був товстий соболиний кожух, звабливо м’який та чорний, як гріх.

— Кажу вам напевне, вони тих соболів самі повбивали, — базікав Гаред серед братчиків за кухлем вина. — Кожного перемогли на лицарськім герці та з власних панських ручок скрутили в’язи.

І вояки заходилися реготом.

«Важкувато слухати наказів людини, з якої глузуєш на п’яну голову», думав Віл, хапаючи дрижаки на своєму коникові. Гаред, певніше за все, його думку поділяв.

— Мормонт наказав їх вистежити, от ми й вистежили, — мовив Гаред. — Вони мертві, загроза минула. А шлях назад важкий і далекий. Погода якась непевна. Як піде сніг, витратимо на дорогу два тижні. А снігопад у цих краях — ще не найгірше. Бачили колись крижану хуртовину, га, мосьпане?

Та панич, здається, його не чув. Він споглядав дедалі темніші сутінки зі звичною для себе напіврозвіяною, напівзнудженою миною. Віл проїхав з лицарем досить довго, щоб знати: коли він такий, його краще не чіпати.

— Розкажи-но знову, що ти бачив, Віле. Усе до дрібниць. Нічого не забувай.

Віл був мисливцем, поки не вступив до Нічної Варти. Чи краще сказати, лісокрадом. Малістерівські сердюки упіймали його на гарячому у власних лісах Малістерів — хлопець саме обдирав малістерівського оленя. Дальша халепа всім відома: або вдягаєш чорне, або втрачаєш руку. Ніхто не вмів ходити лісом тихіше за Віла, і чорним братчикам його хист швидко став у пригоді.

— Табір стоїть за дві верстви, за отим хребтом, біля струмка, — розповів Віл. — Я підійшов так близько, як зумів. Там їх восьмеро. Чоловіки й жінки… дітей не бачив. Вони приліпили куреня до скелі — його добряче снігом занесло, та однак видно. Вогонь не горів, але яму для нього викопали. Ніхто не рухався. Я довго дивився. Живі люди так тихо не лежать.

— Ти бачив кров?

— Ну, теє… ні, — визнав Віл.

— Бачив якусь зброю?

— Кілька мечів, луків. Один чоловік мав сокиру. Важку, обосічну — замашна така залізяка. Лежала на землі коло нього, просто біля руки.

— Ти помітив розташування тіл?

Віл знизав плечима.

— Зо двоє сиділи, спершись на скелю. Решта на землі. Мовби, теє, раптом впали і вмерли.

— Або поснули, — припустив Ройс.

— Вмерли, — наполягав Віл. — Нагорі, на залізнині, ховалася за гілками жінка. Дозорець.

Він слабко всміхнувся.

— Та я підібрався так, щоб вона не помітила. Зблизька й угледів, що вона теж не ворушиться.

І мимоволі здригнувся.

— Ти змерз, чи що? — запитав Ройс.

— Є трохи, — пробурмотів Віл. — Вітер холодний, пане.

Молодий лицар повернувся до сивого вояка. Мимо них з шурхотом облітало приморожене листя, і огир Ройса від того непокоївся.

— Як гадаєш, Гареде, від чого могли померти ті люди? — запитав недбало пан Веймар, розправляючи полу довгого соболиного кожуха.

— Від холоду, — відповів Гаред із залізною певністю. — Я бачив, як люди мерзли до смерті минулої зими, а тоді позаминулої, як був іще хлопчиськом. Кожен знає про сніги у сорок стоп завтовшки і про льодяні вітри з півночі. Та справжній ворог — то тихий холод, що підкрадається спритніше за Віла. Спочатку ти тремтиш, клацаєш зубами, тупотиш ногами, мрієш про гаряче вино і вогонь у пічці. Та замість вогню тебе пече холод. А він пече, як ніщо в світі. Але недовго — бо просякає тебе наскрізь і заповнює зсередини. Ще трохи, і вже сили не лишається опиратися. Легше просто сісти і заснути. Кажуть, наприкінці нічого не болить. Спочатку слабшаєш і куняєш, усе навкруги блякне, а тоді наче тонеш у теплому молоці. Тиха смерть, незла.

— Яке красномовство, Гареде, — зазначив пан Веймар. — Вперше від тебе чую.

— Я сам скуштував холоду, паничу. — Гаред стягнув каптура, показуючи панові Веймару пеньки там, де колись були вуха. — Обидва вуха, троє пальців на ногах, мізинець з лівої руки. Та я ще легко відбувся — он мого брата знайшли на варті вже закляклого, з посмішкою на обличчі.

Пан Веймар знизав плечима.

— То треба тепліше вдягатися, Гареде.

Гаред зиркнув на лицарчука, і рубці від вух там, де їх відрізав маестер Аемон, зачервонілися.

— Побачимо, що ви на себе вдягнете, як зима прийде. — Він натягнув каптура, мовчки й похмуро зіщулився над своєю конячкою.

— Якщо Гаред каже, що від холоду… — почав Віл.

— Ти вартував минулого тижня, Віле?

— Так, мосьпане. — Жоден тиждень не обходився без десятка тих клятих варт. До чого це він?

— І як ся поводила Стіна?

— Текла, — відповів Віл, насупившись. Тепер він зрозумів, до чого вів панич. — Тобто вони не могли загинути від холоду, якщо Стіна текла. Їм не було досить зимно.

Ройс кивнув.

— Мій розумничку. На тому тижні приморожувало, пролітав сніжок, та цього замало, аби отак занапастити восьмеро дорослих людей. Смію нагадати: людей, одягнених у хутро та шкіру, які мали укриття і змогу запалити вогонь.

1
{"b":"170824","o":1}