ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Чи є звістки з Соколиного Гнізда? Я написав тітці Лізі, прохав про допомогу. Ви не знаєте, чи скликала вона корогви князя Арина? Чи стануть на наш бік лицарі Долини?

— Тільки один, — відповіла Кетлін. — Найкращий з них — мій дядько… але ж Брінден Чорноструг — з роду Таллі. Проте сестра моя не зрушить з місця і не ступить кроку за свою Криваву Браму.

Робб тяжко сприйняв цю звістку.

— Матінко, що нам робити? Я привів сюди військо, вісімнадцять тисяч вояків, але я… Я не знаю…

Він дивився на неї, виблискуючи очима. Гордий молодий князь кудись зник, на його місці знову сидів хлопчик п’ятнадцяти років, який шукав відповіді на свої питання в матері.

Так не годиться.

— Чого ти боїшся, Роббе? — запитала вона м’яко.

— Я… — Він відвернув голову, аби сховати першу сльозу. — Якщо ми рушимо… навіть переможемо… Ланістери тримають Сансу і пана батька. Їх вб’ють, хіба ні?

— Вони хочуть, щоб ми так думали.

— Тобто брешуть?

— Я не знаю, Роббе. Напевне я знаю тільки те, що ти не маєш вибору. Якщо ти прибудеш до Король-Берега з клятвою вірності, поїхати звідти тобі не дозволять. Якщо ти підібгаєш хвоста і відступиш до Зимосічі, твоє панство втратить всяку повагу до тебе, а деякі можуть і до Ланістерів перебігти. Тоді королева геть знахабніє і чинитиме з полоняниками так, як забажає. Наша найпевніша надія, та й взагалі єдина справжня надія — це розбити їх на полі битви. Якщо тобі трапиться полонити князя Тайвина або Крулеріза, тоді обмін стане можливим. Але навіть не це головне. Нед і твої сестри будуть у безпеці, тільки поки ти маєш силу, якої боїться ворог. Серсеї вистачить розуму, аби утримувати їх живими для укладення миру, якщо війна обернеться не на її користь.

— А якщо війна обернеться на її користь? — запитав Робб. — Супроти нас?

Кетлін взяла його за руку.

— Я не пом’якшуватиму правди заради тебе, Роббе. Якщо ти програєш, ніякої надії не лишиться. Люди кажуть, у серці Кастерлі-на-Скелі немає нічого, крім каменю. Згадай долю дітей Раегара.

Вона побачила у його юних очах острах, але водночас і силу.

— Тоді я не програю, — твердо пообіцяв він.

— Розкажи, що ти знаєш про війну в річковому краю, — попрохала вона. Мала-бо зрозуміти, чи справді він готовий.

— Менше ніж два тижні тому сталася битва у горах під Золотим Зубом, — відповів Робб. — Дядько Едмур надіслав пана Ванса та пана Дудара утримувати прохід, але Крулеріз наскочив на них і примусив тікати. Пана Ванса вбито. Остання звістка, яку ми чули — що пан Дудар відходить до вашого брата й іншого панства у Водоплині, а Хайме Ланістер переслідує його по п’ятах. Але то ще не найгірше. Увесь час, поки у проході точилася бійка, князь Тайвин вів з півдня друге ланістерівське військо. Воно, кажуть, ще більше за військо Хайме.

— Батько, мабуть, знали про це, бо вислали загін під прапором короля, поставивши на чолі якогось південного князька. Пана Еріка… пана Деріка… щось таке. Згідно листа, з ним поїхав пан Раймун Даррі, ще якісь лицарі, а також батькові стражники. Але вони втрапили до пастки. Не встиг пан Дерік перетнути Червонозуб, як на нього наскочили ланістерівці, начхавши на королівський прапор. Коли ж загін спробував відступити через Мартоплясів Брід, ззаду вдарив Грегор Клеган. Той пан Дерік і ще кількоро, мабуть, втекли; втім, ніхто не знає напевне. Але пана Раймуна вбили, як і більшість наших людей із Зимосічі. Князь Тайвин, як кажуть, загородив королівський гостинець і тепер іде на північ до Гаренголу, плюндруючи все на своєму шляху.

«Дедалі гірше», подумала Кетлін. Такої скрути вона не чекала.

— То ти гадаєш зустріти їх тут? — запитала вона сина.

— Якщо він дійде аж сюди. Проте ніхто з наших так не думає, — відповів Робб. — Я надіслав звістку Гороланові Троску, старому батьковому другові з Сірявця. Якщо Ланістери піднімуться Перешийком, болотники потоплять кожен їхній крок у крові. Але Галбарт Гловер каже, що князь Тайвин не настільки дурний, і Руз Болтон з ним згоден. Вони гадають, що Тайвин лишиться десь на Тризубі й братиме замки річкового панства один за одним, поки Водоплин не залишиться сам. Треба рушити на південь, аби зустріти його у бою.

Від самої думки Кетлін охопив холодний жах. Яка удача може чекати п’ятнадцятирічного хлопця у війні проти таких загартованих ватажків, як Тайвин та Хайме Ланістер?

— Але хіба це розумно? Тут ви всілися дуже міцно. Кажуть, старі королі на Півночі відбивали коло Калин-Копу напади вдесятеро численнішого ворога.

— Воно-то так, але наші запаси доходять кінця, а жити з цієї землі нелегко. Ми чекали на князя Мандерлі, але тепер його сини з нами, тож час вирушати.

Вона усвідомила, що чує слова значкового панства, сказані голосом сина. Багато років вона приймала їх у Зимосічі як гостей, і сама разом з Недом гостювала коло їхнього вогню та столу. Вона знала про кожного, що то за людина. І питала себе, чи знає Робб те саме.

Все ж таки сказане ними мало зміст. Сила, зібрана її сином, не була ані постійним затяжним військом на зразок того, яке тримали Вільні Міста, ані охочим полком, який служить за платню. Переважно то були прості люди: чиншовики, селюки, рибалки, чабани, сини корчмарів, купців та кожум’як, розбавлені купкою охочекомонних та охочепіхотних найманців, жадібних до пригод та здобичі. Коли пани покликали, вони прийшли… але ж не навічно.

— Іти на південь — то добре, — сказала вона синові, — але куди саме і з якою метою? Що ти хочеш робити?

Робб завагався.

— Великоджон каже, що нам треба вивести військо проти князя Тайвина і заскочити його зненацька, — відповів він нарешті, — але Гловери та Карстарки вважають, що розумніше обійти його сили і з’єднатися з дядьком, паном Едмуром, проти Крулеріза.

Він скуйовдив пальцями патлату гриву брунатного волосся і похнюпився.

— Та поки ми дійдемо до Водоплину… Не знаю…

— А маєш знати, — твердо мовила Кетлін, — бо інакше повертайся додому і чіпляй до пояса дерев’яного меча. Не можна вагатися перед такими людьми, як Руз Болтон або Рікард Карстарк. Роббе, ти маєш усвідомити: то твої значкові, твої піддані, але не твої друзі. Ти взявся очолювати військо. То очолюй його. Віддавай накази.

Її син зиркнув на мати перелякано, мовби не вірячи тому, що почув.

— Як скажете, матінко.

— То питаю ще раз: чого хочеш ти сам?

Робб розгорнув на столі мапу — подертий шмат старої шкіри, змальований вицвілою фарбою. Один кінець сувою закручувався, і Робб притиснув його кинджалом.

— Обидва задуми мають свої переваги, але дивись… якщо ми спробуємо ухилитися від війська князя Тайвина, то ризикуємо втрапити між ним та Крулерізом, а якщо спробуємо напасти… за всіма відомостями, він має більше вояків, аніж ми, а панцерної кінноти — набагато більше. Великоджон каже, що то байдуже, якщо застигнути його зі спущеними штаньми, але мені здається, що людину, яка бачила стільки битв, як Тайвин Ланістер, не надто легко заскочити зненацька.

— Так-так, — мовила вона. У голосі сина, що сидів та супив чоло над мапою, відчувалася луна Недових слів. — Кажи далі.

— Я б залишив невелику залогу тут, у Калин-Копі — переважно лучників — і рушив з рештою на південь, але нижче Перешийка розділив би військо на дві частини. Піхота пішла б далі королівським гостинцем, а вершники перетнули б Зеленозуб у Близнюках.

Він показав усе на мапі.

— Коли князь Тайвин дізнається, що ми вже прибули до річкового краю, то вирушить на північ, аби зустріти наші головні сили, а вершники зможуть вільно пройти західним берегом до Водоплину.

Робб відкинувся назад, не насмілюючись посміхатися, але задоволений собою і жадібний до її хвали.

Кетлін спохмурніла, дивлячись на мапу.

— Але так ти розділиш дві частини війська річкою.

— Я розділю також Хайме та князя Тайвина, — гаряче заперечив він. На губах його нарешті з’явилася посмішка. — Через Зеленозуб немає іншого броду вище від рубінового, де Роберт завоював корону. Аж до Близнюків, до того мосту, яким володіє князь Фрей. А він — значковий вашого батька, чи не так?

149
{"b":"170824","o":1}