ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Колись Бран сам стане лицарем — воїном Королегвардії. Стара Мамка казала, що то найвправніші мечники Семицарства. Їх загалом семеро, вони носять білі обладунки, не мають ані жінок, ані дітей, живуть тільки службою королю. Бран знав усі історії про воїнів, чиї імена бриніли, наче музика. Сервин Дзеркального Щита. Пан Риам Рожвин. Принц Аемон Драконолицар. Близнюки Ерик та Арик, що загинули від мечів один одного багато сотень років тому, коли брати йшли проти сестер у війні, названій співцями Танком Драконів. Білий Бик, пан Герольд Вишестраж. Пан Артур Дейн, Вранішній Меч. Барістан Зухвалий.

Двоє з Королегвардії приїхали на північ з королем Робертом. Бран поштиво витріщався на них, не насмілюючись заговорити. Пан Борос мав лисину і обвисле обличчя, а пан Мерин — мішки під очима та іржаво-руду бороду. Пан Хайме Ланістер більше за них скидався на лицаря з історій. Він теж служив у Королегвардії, але Робб сказав, що пан Хайме убив старого навіженого короля і тепер не рахується. Найвеличнішим із живих лицарів був пан Барістан Селмі, Барістан Зухвалий, Регіментар Королегвардії. Батько обіцяв, що вони познайомляться з паном Барістаном у Король-Березі, і тепер Бран відмічав дні на стіні кімнати — так-бо прагнув вирушити у світ, про який досі тільки мріяв, і почати життя, яке навіть уявити собі не міг.

Та зараз, у останній день перед від’їздом, Бран раптом відчув якусь порожнечу. Іншої домівки, окрім замку Зимосіч, він ніколи не знав. Батько звелів попрощатися з усіма ще сьогодні. Бран чесно старався виконати його волю — коли від’їхали мисливці, він хотів пройти замком разом зі своїм вовком, аби відвідати усіх, хто залишався вдома: Стару Мамку і кухаря Гейджа, Мікена у кузні, стайняра Ходора, який увесь час посміхався, дбав про його конячку і ніколи не казав нічого, крім «Ходор», наглядача скляних садів, який завжди пригощав його чорницями…

Але нічого не вийшло. Спершу він пішов до стаєнь і побачив там свого коника… чи то пак вже не свого, бо залишав його в замку, а сам мав їхати великим конем. Тут Бранові раптом захотілося сісти і заревти. Тому він утік, аби Ходор та інші стайнярі не побачили його сліз. На цьому прощання скінчилися. Замість них Бран провів ранок сам-один у божегаю, намагаючись навчити вовка приносити палицю. Та й тут нічого не вийшло. Вовченя було розумніше за будь-якого хорта на батьковій псярні; Бран заприсягся б, що воно розуміє кожне його слово. Але бігти за палицею вихованець не бажав, та й годі.

Бран досі намагався вигадати йому ім’я. Робб нарік свого Сірим Вітром, бо той дуже швидко бігав. Санса назвала свою вовчицю Панночкою, Ар’я взяла з пісень ім’я якоїсь стародавньої цариці-відьми, а Рікон кликав свого Кудлаєм — як на Брана, доволі дурнуватим ім’ям для лютововка. Джонів вовк — той, що білий — звався Привид. Бран жалкував, що не придумав це ім’я першим, хай навіть його вовк — не білий. Тільки за два останні тижні він перебрав сотню імен, та жодне не тішило йому вухо.

Нарешті Бранові набридло гратися з палицею, і він вирішив полазити верхотурами. В замку стільки всього відбувалося, що він уже кілька тижнів не лазив зруйнованою вежею, а це ж могла бути його остання нагода.

Він побіг через божегай кружним шляхом, щоб уникнути ставка, де росло серце-дерево. Воно завжди його лякало. «Дерева не повинні мати очей», думав Бран, «або ж листя, схожого на руки». Вовк біг по п’ятах.

— Ти сиди тут, — мовив Бран до нього під вартовим деревом біля стіни зброярні. — Лежати! Ось так. А тепер чекати…

Вовк зробив усе, як казали. Бран почухав його за вухами, тоді відвернувся, стрибнув, ухопився за низьку гілку і підтягнувся догори. Він заліз уже на пів-висоти дерева, легко рухаючись від гілки до гілки, коли його вовк зіп'явся на ноги і завив.

Бран зиркнув донизу. Вовк замовк, дивлячись на нього жовтими очима з чорними щілинами зіниць. Дивний холодок пробіг спиною. Він поліз вище, і вовк знову завив.

— Тихо! — закричав Бран. — Сидіти. Чекати. Ти ще гірший за пані матір!

Виття супроводжувало його на всьому шляху до верхівки дерева, поки він зрештою не зістрибнув на дах зброярні й не зник з вовчих очей.

Дахи Зимосічі були Бранові як друга домівка. Мати часто казала, що Бран навчився лазити раніше, ніж ходити. Коли саме він почав ходити, Бран не пам’ятав, але ж так само не міг згадати, коли почав лазити — отже, напевне, так все й було.

Хлопчикові Зимосіч здавалася сірим кам’яним лабіринтом стін, веж, дворів, переходів, що тягнулися на всі боки. У найстаріших частинах замку палати хилилися вгору і вниз так, що не завжди й скажеш, на якому ти поверсі. Як Бранові колись розказав маестер Лювин, Зимосіч виростала століттями, неначе велетенське кам’яне дерево з товстими покрученими гілками і коренями, що сягають темних глибин землі.

Коли Бран вибрався на верхівку цього дерева, під саме небо, він одним поглядом зміг охопити усю Зимосіч. Бранові подобалося дивитися на замок згори. Вище від нього літали тільки птахи, а унизу розгорталося все життя замка. Бран міг годинами сидіти серед стертих дощами та снігом химер на Першовежі, дивлячись на усе, що відбувалося: як вояки вправлялися дерев’яною та сталевою зброєю у дворі, як кухарі поралися коло городини у скляних садах, як собаки бігали туди-сюди на псярні, як дівчата пліткували коло прального колодязя, як стояв у тиші та спокої божегай. Бран відчував себе князем над замком, де навіть Робб ніколи не матиме такої влади, як він.

Звідси йому відкрилося багато таємниць Зимосічі. Будівники замку не надто намагалися вирівняти місцину: усередині стін Зимосічі залишилися власні гори та долини. Один з накритних мостів з’єднував четвертий поверх дзвіниці з другим поверхом крукарні. Бран це бачив і знав. А ще він знав, що можна пройти всередину внутрішньої стіни крізь південну браму, вилізти на три поверхи вище, пробігти навколо усієї Зимосічі зробленим у камені вузьким проходом, а тоді вийти не аби де, а просто на рівні грунту біля північних воріт, під стіною у сотню стоп заввишки. Бран був певний, що цього не знає навіть маестер Лювин.

Мати жахалася, що одного дня Бран впаде зі стіни і вб’ється. Він їй казав, що такого ніколи не станеться, проте вона не вірила, і якось навіть взяла з нього обіцянку, що він довіку лишиться на землі. Він дотримувався обіцянки майже два тижні, марніючи з кожним днем, аж поки однієї ночі не виліз у вікно опочивальні, де міцно спали його брати.

Наступного дня, потерпаючи від вини, він зізнався у своєму злочині. Князь Едард наказав йому піти до божегаю та спокутувати вчинене. Бран мав залишитися там на ніч і обміркувати свій непослух. Поставили сторожу, але до ранку Бран зник і знайшовся міцно сплячим серед верхніх гілок найвищого вартового дерева у гаю.

Незважаючи на гнів, батько не міг стримати сміху.

— Ти не мій син, — мовив він до Брана, коли його зняли з дерева, — ти якась білчина порода. Та нехай. Прагнеш лазити, то лазь, тільки матері на очі не потрапляй.

Бран старався як міг, та розумів, що обдурити її не зможе. Оскільки батько забороняти не став, мати звернулася по допомогу до інших союзників. Стара Мамка розповіла йому історію про неслухняного хлопчика, який заліз так високо, що його вдарила блискавка, а потім гайвороння видзьобало очі. Та Бран не злякався. На зруйнованій вежі, куди не залазив ніхто, крім нього, було багато воронячих гнізд. Часто Бран набивав повні кишені насіння, ліз до них і годував птахів просто з долоні. Жоден з них ані разу не спробував видзьобати йому очі.

Пізніше маестер Лювин зліпив глиняного хлопчика, вбрав його у Брановий одяг і скинув зі стіни у двір, аби показати, що може статися з Браном. Забавка виявилася цікавою, та опісля Бран лише подивився на маестра і мовив:

— Мене зроблено не з глини. До того ж я ніколи не падаю.

Потім деякий час вартові ганяли його, коли бачили на даху, і намагалися стягнути вниз. То було найцікавіше — так само, як гратися з братами, от тільки у вартових Бран завжди вигравав. Ніхто зі сторожі, навіть Джорі, не вмів лазити так вправно, як Бран. Та зазвичай вони його навіть не бачили. Люди ніколи не дивляться догори. Лазити було так весело ще й тому, що нагорі Бран ставав майже невидимим.

19
{"b":"170824","o":1}