ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Ні, — відповіла Кетлін, — але все-таки проїхав багато довгих верст, аби побачити вас. Пробився до Водоплину з боєм. Мене б тут зараз не було, якби не допомога пана Бріндена.

— О так, він змолоду був славетний воїн, — промимрив батько. — Воювати вивчився добряче. Аби кого Лицарем Брами не поставлять.

Князь відкинувся на спину і заплющив очі, смертельно втомлений.

— Хай прийде. Пізніше. Зараз посплю. Надто хворий, аби сваритися. Хай прийде пізніше, Чорноструг…

Кетлін ніжно поцілувала батька, розгладила йому волосся і залишила у тіні вежі, над швидкою водою, що плинула внизу. Батько заснув, не встигла вона ще вийти зі світлиці.

Коли Кетлін повернулася до нижнього замкового двору, то побачила пана Бріндена Таллі, що стояв на водяних сходах у мокрих чоботях і балакав з сотником сторожі Водоплину. Забачивши її, він негайно припинив розмову й підійшов.

— Як?..

— Помирає, — відповіла Кетлін. — Саме так, як ми боялися.

Різьблене зморшками обличчя дядька скривилося від душевного болю. Він скуйовдив пальцями рясне сиве волосся.

— Він прийме мене?

Вона кивнула.

— Каже, що надто хворий, аби сваритися.

Брінден Чорноструг видав короткий смішок.

— А я надто старий вояка, аби йому вірити. Гостер дорікатиме за ту дівчину Рожвин і тоді, як ми підпалимо його поховальне вогнище. Така вже чортова кістка.

Кетлін посміхнулася, бо знала, що дядько каже щиру правду.

— Щось я не бачу Робба.

— Здається, він пішов з Грейджоєм до трапезної.

Теон Грейджой сидів на лаві у трапезній палаті Водоплину, втішаючи себе рогом пива, а залогу замку її батька — оповідкою про погромище у Шепітній Пущі.

— Багато хто пробував тікати, але ми защипнули долину з обох боків і вдарили мечем та списом просто з темряви. Ланістерівці, мабуть, вирішили, що на них наскочили Інші, коли просто посередині опинився Роббів лютововк. Я сам бачив, як одному чолов’язі той звір вирвав руку з плеча, а їхні коні збожеволіли від самого вовчого запаху. Не скажу навіть, скільки їх там з коней попадало…

— Теоне, — перервала вона його базікання, — де я можу знайти сина?

— Князь Робб пішов до божегаю, пані.

Саме так вчинив би й Нед. «Він син свого батька не меншою мірою, ніж мій. Я маю це пам’ятати. О боги, Неде…»

Робб знайшовся під зеленим пологом листя, оточений високими краснодеревами та старими великими в’язами. Він стояв навколішки перед серцем гаю — тонким оберіг-деревом з обличчям радше сумним, аніж лютим. Меч-півторак стирчав перед ним у землі; пальці у рукавицях сплелися навколо руків’я. Поруч так само стояли інші: Великоджон Умбер, Рікард Карстарк, Маега Мормонт, Галбарт Гловер. Був там навіть Титос Чорноліс, розвіваючи чорною накидкою з крукового пір’я. «Це всі, хто тримається старих богів», раптом зрозуміла вона. А потім запитала себе, яких богів вона сама шанує зараз. І не знайшла відповіді.

Турбувати панство за молитвою не годилося. Боги мають отримати своє… навіть ті жорстокі боги, які забрали в неї Неда і хочуть забрати батька. Тому Кетлін чекала. Річковий вітер шурхотів у високому гіллі; справа виднілася Колісна Башта, сповита збоку плющем. Стоячи там, вона раптом відчула шалений приплив спогадів. Батько вчив її сидіти верхи під отими деревами, а під тим в’язом Едмур впав і зламав руку, а онде збереглася альтанка, у якій вони з Лізою гралися в поцілунки разом з Петиром.

Про те вона не згадувала давно. Скільки ж їм тоді було років? Вона сама була не старша за Сансу, Ліза — за Ар’ю, а Петир був іще молодший, але палкий та завзятий. Дівчата передавали його від однієї до іншої, то хмурніючи, а то хихотячи. Спогад був такий живий та сильний, що вона майже відчула доторк спітнілих пальців на своїх плечах, запах м’яти у його подиху. В божегаї завжди росла м’ята, і Петир полюбляв її жувати. Такий був зухвалий малий — завжди втрапляв у якусь халепу.

— Він намагався засунути мені язика до рота, — зізналася Кетлін сестрі потім, коли вони лишилися наодинці.

— Мені теж, — прошепотіла Ліза. Від збентеження їй аж подих перехопило. — Ой, то була така втіха…

Робб повільно зіп’явся на ноги, вклав меча до піхов, і Кетлін раптом спитала себе, чи її син колись цілував дівчину в божегаї. Та напевне ж цілував. Вона сама бачила, які погляди з поволокою кидає на нього Джейна Пул і деякі служниці, навіть вісімнадцятирічні… він очолював військо у битві, сам убивав ворогів мечем — авжеж і поцілунки його не минули. На очах з’явилися сльози, і вона сердито витерла їх.

— Матінко, — мовив Робб, побачивши її. — Треба скликати раду. Мусимо ухвалити деякі рішення.

— Твій дід бажає тебе бачити, — відповіла вона. — Він дуже хворий, Роббе.

— Пан Едмур розповів мені. Я сумую про князя Гостера разом з вами, пані матінко… але спершу нагальні справи. Ми отримали звістку з півдня. Ренлі Баратеон заявив права на братову корону.

— Ренлі?! — вражена, вимовила вона. — Я б радше чекала чогось такого від князя Станіса…

— Так само, як і всі ми, пані, — відповів Галбарт Гловер.

Військова рада засідала у трапезній Водоплину за чотирма довгими столами на кобильницях, поставленими нерівним квадратом. Князь Гостер був заслабкий, аби на неї з’явитися, тому дрімав на балконі й, мабуть, бачив уві сні сонце на річковій воді за часів своєї юності. На панському місці Таллі сидів Едмур, коло нього — Брінден Чорноструг, а ошую, одесну та уздовж бокових столів — значкове панство Водоплину. Звістка про перемогу біля замку рознеслася серед панів Тризуба, що були розбіглися від пана Хайме, і стягла їх назад до замку. З’явився Карил Ванс — тепер вже князь після загибелі свого батька під Золотим Зубом. З ним був пан Марк Дудар, а разом вони привезли одного з Даррі, сина пана Раймуна — хлопчика, не старшого за Брана. З руїн Камінного Заплоту з’явився набурмосений князь Джонос Бракен і сів якомога далі від Титоса Чорноліса, скільки дозволяли столи.

Північне панство розсілося навпроти. Кетлін та Робб сиділи обличчям до її брата, розділені столами у трапезній. Числом північні князі поступалися річковим. Ошую Робба сидів Великоджон, а за ним — Теон Грейджой; одесну Кетлін — Галбарт Гловер та пані Мормонт. Князь Рікард Карстарк був змарнілий, наче у страшному сні — з чорними западинами навколо очей, сплутаною та брудною бородою. Він втратив двох синів у Шепітній Пущі, а про третього, найстаршого, не було чутно ані звістки, відколи той очолив карстарківських списників у битві на Зеленозубі проти Тайвина Ланістера.

Суперечки тягнулися до глибокої ночі. Кожен пан мав право слова і користувався ним на свій розсуд… тобто галасував, лаявся, переконував, блазнював, сипав жартами, торгувався, грюкав кухлем по столі, погрожував, вибігав із трапезної, повертався похмурий або з кривою посмішкою. А Кетлін сиділа та слухала усіх.

Руз Болтон зібрав побиті залишки другого війська на початку загати через Перешийок. Пан Гелман Толгарт разом з Вальдером Фреєм тримав під своєю рукою Близнюки. Військо князя Тайвина перетнуло Тризуб та відходило до Гаренголу. А на додачу держава мала двох королів. Двох королів, які ні в чому не могли примиритися між собою.

Багато хто зі значкового панства хотів негайно рушити на Гаренгол, зустріти князя Тайвина у битві та покінчити з силою Ланістерів назавжди. Натомість молодий та гарячий Марк Дудар наполягав на тому, щоб вдарити на захід — просто на Кастерлі-на-Скелі. Але були й такі, що радили поводитися розважливіше. Водоплин відрізав ланістерівське військо від постачання, вказав Язон Малістер. Варто почекати, не пускаючи до князя Тайвина ані загони, ані обози. А тим часом зміцнити свою оборону та дати відпочинок стомленому війську. Князь Чорноліс слухати про те не бажав. Він казав, що слід скінчити справу, розпочату в Шепітній Пущі — рушити просто на Гаренгол, підібравши дорогою військо Руза Болтона. Як завжди, те, що пропонував Чорноліс, гаряче заперечував Бракен. Князь Джонос Бракен наполягав на тому, щоб присягнути королю Ренлі та рушити на південь, аби з’єднатися з його силами.

196
{"b":"170824","o":1}