ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Великий маестер слабко всміхнувся з високого крісла наприкінці столу.

— Як на мої роки, в непоганому, пане, — відповів він, — та все ж, на жаль, надто швидко стомлююся.

Рідкі пасма білого волосся облямовували його лису голову та широкого опуклого лоба над лагідним обличчям. Його маестерська відзнака була не така, як в маестра Лювина: замість простого тісного ланцюга круг шиї — два десятки важких ланцюгів, звитих разом у пишне металеве намисто, яке вкривало маестра від шиї до грудей. Ланки були викувані з усіх відомих людині металів: чорного чавуну та червоного золота, жовтої та червоної міді, тьмяного свинцю, твердої сталі, м’якого олова, блідого срібла, спижу, платини. Метал прикрашали гранати, аметисти, чорні перлини; подекуди траплялися смарагди та рубіни.

— Незле б уже й почати, — мовив великий маестер, сплівши пальці на немалому череві, — бо ще засну від довгого чекання.

— Воля ваша.

Місце короля у голові столу, де на подушках золотою ниткою був вигаптуваний вінчаний олень Баратеонів, залишалося вільним. Нед сів поруч із ним, як належало правій руці короля.

— Вельможні панове радники, — почав він за належним звичаєм, — прошу дарувати мені за вимушене чекання.

— Ви є Правиця Короля, — відповів Варис. — Ми служимо з вашої ласки, князю Старк.

Поки інші радники займали місця, Едардові Старку раптом спало на думку, наскільки він чужий тут, у цій палаті, поруч із цими людьми. Він згадав сказане Робертом у крипті Зимосічі. «Я оточений з усіх боків дурнями і підлабузниками», стверджував король. Нед глянув по боках столу ради і спитав себе, хто з королівських радників — дурні, а хто — підлабузники. Йому здавалося, відповідь — ось вона, просто перед очима.

— Нас усього п’ятеро, — зазначив він.

— Князь Станіс виїхав на свій Дракон-Камінь незабаром після того, як король рушив на північ, — повідомив Варис, — а наш відважний пан Барістан, поза сумнівом, долає довгий шлях містом біч-о-біч з королем, як і личить Регіментареві Королегвардії.

— То може, й нам варто почекати на пана Барістана і на короля, аби порадитися разом? — запитав Нед.

Ренлі Баратеон засміявся уголос.

— Доки брат вшанує нас своєю ясновельможною присутністю, ми тут можемо довгенько просидіти.

— Наш добрий король Роберт має багато турбот, — відповів Варис. — Менш значущі справи він довіряє нам, щоб полегшити свій тягар.

— Насправді пан Варис натякає, що балачки про казну, врожаї та судові справи сидять моєму ясновельможному братові у печінках, — уточнив Ренлі, — тому правити державою замість нього поставлені ми. Та коли-не-коли й він, бува, пошанує нас якимсь наказиком.

Ренлі видобув з рукава щільно згорнутий сувій та поклав його на стіл.

— Цього ранку він наказав мені рушити вперед і прохати великого маестра Пицеля якомога швидше скликати раду. Він має для нас негайне доручення.

Мізинець посміхнувся і передав грамоту Недові. Її скріплювала королівська печатка. Нед зламав віск пальцем, розправив грамоту з негайним дорученням короля, перебіг її очима і не повірив побаченому. Чи має Робертова дурість бодай якісь межі? Шанувати Неда подібною честю — це ж просто сипати сіль на рану.

— Побийте мене боги! — вилаявся він.

— Пан Едард хоче сказати, — пояснив князь Ренлі, — що їхня милість наказують влаштувати великий турнір на честь призначення нового Правиці Короля.

— Скільки цього разу? — доволі байдуже спитав Мізинець.

Нед прочитав відповідь у листі.

— Сорок тисяч золотих драконів переможцеві. Двадцять тисяч тому, хто закінчить другим, ще двадцять — переможцеві бугурту і десять — найкращому стрільцю у змаганні лучників.

— Дев’яносто тисяч золотих драконів, — зітхнув Мізинець. — Не рахуючи інших витрат. Адже Роберт забажає розкішного бенкету. Це означає винайняти кухарів, теслярів, служниць, співців, мартоплясів, блазнів…

— Та блазнів у нас і своїх повно, — вставив пан Ренлі.

Великий маестер Пицель зиркнув на Мізинця.

— Чи скарбниця має змогу покрити ці витрати?

— Яка ще скарбниця? — скривився Мізинець. — Не кажіть дурниць, маестре. Ви знаєте незгірш мене, що наша скарбниця стоїть порожня вже багато років. Як завжди, ті гроші доведеться позичати, і як завжди, Ланістери не покинуть нас у біді. Ми вже винні князеві Тайвину три мільйони драконів, чого там вередувати про якусь сотню тисяч?

Звістка ця мов громом Неда вдарила.

— То ви кажете, що корона винна три мільйони золотих?!

— Я кажу, що корона винна більше як шість мільйонів золотих, пане Старку. Ланістери — наші основні вірителі, та ще ми позичали в князя Тирела, в Залізного Банку Браавоса і в кількох тирошійських торгівельних спілок. Останнім часом доводилося звертатися і до святої Віри. Верховний септон, до речі, торгується незгірш дорнійських рибних перекупок.

Нед трохи не втратив мову.

— Аерис Таргарієн залишив нам скарбницю, яка тріщала від золота. Як це могло статися? Як ви дозволили?

Мізинець здвигнув плечима.

— Коронний підскарбій шукає, де видобути гроші. Король і Правиця шукають, як їх витратити.

— Ніколи не повірю, що Джон Арин дозволив Робертові пустити державу з торбою! — вигукнув Нед з відчаю.

Великий маестер Пицель похитав великою лисою головою, тихо дзеленькаючи ланцюгами.

— Князь Арин був мудрою та поміркованою людиною. Але, боюся, король не завжди слухав його мудрої ради.

— Мій ясновельможний брат обожнює турніри та бенкети, — відповів Ренлі Баратеон, — а от «рахувати мідяки», як він зволить казати, йому гидко.

— Я поговорю з його милістю, — мовив Нед. — Таких вибриків, як цей турнір, держава не може собі дозволити.

— Говоріть, скільки бажаєте, — зазначив князь Ренлі, — але розписати все заздалегідь нам таки доведеться.

— Іншим разом! — відрізав Нед, і судячи з кинутих поглядів, не надто чемно. Треба пам’ятати, що він більше не у Зимосічі, де сам лише король міг вважатися вищим за нього. Тут, у столиці, він перший серед рівних, та й годі.

— Пробачте мені, панове, — додав він м’якіше. — Я дуже стомився. Досить вже на сьогодні; продовжимо раду іншим разом, на свіжішу голову.

Він не спитав згоди, натомість різко встав, кивнув до всіх і пішов до дверей.

Надворі вози та вершники досі вливалися до замкової брами; коні, люди, гамір, грязюка змішалися у один суцільний безлад. Йому повідомили, що король ще в дорозі. Після гидкої сварки на Тризубі Старки разом з усією чаддю їхали далеко попереду головного почту, аби відділитися від Ланістерів та зростаючої напруги. Роберта майже ніхто не бачив; казали, що він їхав у велетенському каравані, частіше п’яний, ніж тверезий. Якщо так, то король мав відстати на багато годин, але все ж, на смак Неда, недостатньо. З одного погляду на Сансине обличчя гнів починав вирувати йому всередині з новою силою. Останні два тижні їхньої подорожі минули жалюгідно. Санса винуватила Ар’ю і все торочила їй, що померти мала б Німерія. Ар’я ж, відколи почула про лиху долю різниченка, зовсім не тямила себе. Санса плакала кожного вечора перед сном, Ар’я мовчки сиділа цілими днями, а Едардові Старку снилося люте морозне пекло, яке дідьки наготували для Старків, князів на Зимосічі.

Він перетнув зовнішній двір, пройшов під решіткою до внутрішнього замкового двору і якраз прямував до Башти Правиці, яку начебто згадав без помилки, коли перед ним з’явився Мізинець.

— Вам не туди, Старку. Ану ходімо зі мною.

Нед завагався, але зрештою пішов слідом. Мізинець привів його до якоїсь башти, звів сходами, тоді провів через малий низький дворик до порожнього коридору, де на варті уздовж стін стояли порожні обладунки. То були пам’ятки таргарієнівських часів: чорна сталь з драконячою лускою на гребенях шоломів, тепер вкритих пилом та забутих.

— До моїх палат не сюди, — мовив Нед.

— Хіба я сказав, що веду вас до ваших палат? Ні, я веду вас до підземелля, аби врізати горлянку і замурувати тіло у стіні, — відповів Мізинець украй глузливо. — Нам бракує часу на балачки, Старку. На вас чекає ваша дружина.

47
{"b":"170824","o":1}