ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Його врятують діти! — гукнув він. — Діти лісу!

Теон Грейджой гигикнув, а маестер Лювин мовив м’яко:

— Бране, дітей лісу немає на світі вже тисячі років. Від них лишилися самі лики на деревах.

— Тутечки воно, може, й так, маестре, — відказав Йорен, — та за Стіною хтозна? Там не кожен зразу отак скаже, що живе, а що вже померло.

Того вечора, коли прибрали зі столу, Робб сам відніс Брана до ліжка. Сірий Вітер очолював загін, а Літо охороняв ззаду. Брат виріс міцний для свого віку, а Бран — легший за лантух ганчір’я, та сходи були круті й темні, тож Робб важко дихав, поки вони дісталися опочивальні.

Він вклав Брана у ліжко, вкрив ковдрами і дмухнув на свічку. Якусь мить Робб сидів коло брата мовчки у темряві. Бран хотів побалакати, але не знав, про що.

— Ми знайдемо тобі конячку, обіцяю, — нарешті прошепотів Робб.

— Вони колись повернуться? — запитав Бран.

— Так! — вигукнув Робб з такою відчайдушною надією, що Бран зрозумів: він чує рідного брата, а не Робба-князя. — Мати скоро будуть вдома. Якби ж виїхати їм назустріч. Ото вони здивуються, як побачать тебе верхи.

Навіть у темній кімнаті Бран відчував, як його брат посміхається.

— А тоді поїдемо на північ, побачимо Стіну. А Джона й попереджати не будемо — просто одного дня з’явимося, та й усе. Ми з тобою, тільки удвох. Влаштуємо собі пригоду.

— Пригоду, — мрійливо повторив Бран. Він почув, як брат схлипнув. У темряві на Роббовому обличчі не було видно сліз, тож він потягся і знайшов братову руку. Їхні пальці сплелися разом.

Едард V

— Смерть князя Арина страшенно засмутила усіх нас, пане мій, — відказав великий маестер Пицель. — Охоче повідаю вам усе, що знаю, про рід його смерті. Прошу сідати. Чим дозволите почастувати? Може, трохи фініків? Ще маю чудову хурму. На жаль, вино шкодить моєму шлункові, тож я його не тримаю. Та насмілюся запропонувати молока з льодом, підсолодженого медом. За цієї спеки воно дуже втішає.

А спека-таки стояла неабияка. Просякла потом шовкова сорочка прилипла Недові до грудей. Густе вологе повітря вкрило місто, наче мокра повсть. На березі річки робилося казна-що: міська голота висипала з жарких задушливих блощичників шукати спального місця коло води та сподіватися рідкого подиху свіжого вітерцю.

— Дякую за ласку, — відповів Нед, всідаючись.

Пицель узяв двома пальцями маленького срібного дзвіночка і тихенько теленькнув. До світлиці заспішила струнка молоденька служниця.

— Будь ласкава, дитино — молока з льодом для Правиці Короля і для мене самого. Добре підсолодженого.

Дівчина пішла по напій, а великий маестер сплів пальці разом та влаштував руки на череві.

— Простий люд каже, що останній рік літа — завжди найспекотніший. Загалом це невірно, але саме так часто здається, хіба ні? У такі дні, як цей, я заздрю літньому снігові, до якого ви, північани, звичні у своєму краю.

Важкий, коштовно оздоблений ланцюг навколо шиї старого дзеленькав, коли той совався у кріслі.

— Правду кажучи, літо короля Маекара було спекотнішим за теперішнє і не те щоб набагато коротшим. Були дурні, ба навіть у Цитаделі, які вважали спеку за знак, що нарешті настало Велике Літо, літо без кінця. Але сьомого року воно раптом пішло на спад, і ми пережили швидку осінь, а тоді жахливу довгу зиму. Та все ж, поки стояло літо, сонце пекло немилосердно. Розжарений Староград чисто вимирав удень і повертався до життя лише вночі. Ми, бува, блукали у садах коло річки і сперечалися про волю богів. Пам’ятаю запахи тих ночей, мосьпане: парфуми та піт, визрілі дині й кавуни, що аж пирскали соком, бросквини та гранати, нічну тінь та місяцеквіт. Я тоді був молодий, ще тільки кував свого ланцюга. Спека не виснажувала мене так, як оце зараз.

Пицель опустив на очі повіки і, здавалося, заснув.

— Прошу вибачити, пане Едарде. Ви ж напевне прийшли не за тим, аби слухати пусті балачки про літо, яке минуло ще до народження вашого батька. Даруйте старому, трохи захопився спогадами. На жаль, розум подібний до меча — з часом іржавіє. А ось і наше молоко.

Служниця поставила тацю між ними, і Пицель посміхнувся до неї.

— Мила дитино. — Він підняв келиха, скуштував, кивнув. — Дякую. Йди собі.

Коли дівчина пішла, Пицель втупився у Неда бляклими слізливими очима.

— То про що це ми? А, так. Ви питали про князя Арина…

— Питав.

Нед з чемності ковтнув холодного молока. Прохолода втішала, та меду на його смак було забагато.

— Правду кажучи, певний час Правиця був наче сам не свій, — вів далі Пицель. — Ми сиділи в одній раді багато років, я вельми чітко бачив ознаки, але пояснював їх собі важким тягарем, який він ніс так довго та вірно. На його широкі плечі лягли усі турботи держави, не рахуючи інших: синочок-бо його був дуже хворобливий, а вельможна пані дружина така занепокоєна, що не полишала малого ані на мить. Подібне виснажить навіть і молодого сильного чоловіка, а молодість князя Джона давно минула. Тож не диво, що він виглядав засмученим і втомленим. Саме так я тоді міркував. Натомість зараз не знаю, що й гадати.

Маестер статечно затрусив головою.

— Що ви можете розповісти про його фатальну хворобу?

Великий маестер розвів руки у безпорадному смутку.

— Якось він прийшов до мене запитати про одну книгу. Здоровий і міцний, як завжди, хоча й глибоко стурбований, як на мене. А наступного ранку він судомився від болю, неспроможний встати з ліжка. Маестер Колемон гадав, що то шлункова застуда. Погода стояла спекотна, Правиця часто вживав вино з льодом, а від цього, бува, потерпає шлунок. Коли князь Джон заслабнув ще дужче, я оглянув його сам, але боги не дали мені сили врятувати Правицю.

— Я чув, що ви відіслали від нього маестра Колемона.

Великий маестер кивнув так неквапно і урочисто, як льодовик сповзає з гори.

— Так, відіслав, і боюся, пані Ліза ніколи мені не пробачить. Можливо, я й помилився, але тоді вважав це доцільним. Маестер Колемон мені наче син, ніхто не поціновує його здібності вище за мене, але ж він молодий, а молоді не завжди розуміють, яке крихке життя жевріє у старому тілі. Він прочищав шлунок князя Арина послабними настійками та перцевим соком, і я злякався, що це вб’є його вельможність.

— Чи казав що-небудь Правиця у свої останні години?

Пицель зморщив лоба.

— Наприкінці своєї лихоманки Правиця кілька разів повторив ім’я «Роберт», але годі знати, чи він мав на увазі свого сина, а чи короля. Пані Ліза не дозволяла малому увійти до кімнати хворого, боячись, щоб і той не схопив заразу. Король, проте, приходив і годинами сидів коло хворого, балакаючи та жартуючи про давні добрі часи, щоб підбадьорити дух князя Джона. Його милість так сильно любили покійного, що мені аж серце краялося.

— Чи не було ще чогось? Іще якихось слів?

— Коли я відчув, що надії нема, то дав Правиці макового молочка, аби він не страждав. Просто перед тим, як востаннє заплющити очі, він прошепотів щось до короля та своєї вельможної дружини, якесь благословіння синові. «Міцне сім’я», мовив він. Під кінець життя його мову було важко розібрати. Смерть настала тільки на ранок, але Правиця після тих слів уже не мучився і більше не вимовив ані слова.

Нед зробив ще ковток надміру солодкого молока, силуючись, щоб його не знудило.

— Чи не здалося вам, що смерть князя Арина мала у собі щось неприродне?

— Неприродне? — Старий маестер говорив дуже тихо, майже шепотів. — Та ні, не можу такого стверджувати. Сумна подія, безперечно. Але у своєму роді немає нічого природнішого за смерть, пане Едарде. Джон Арин спочиває втішений, важкий тягар нарешті впав з його плечей.

— Щодо хвороби, яка його забрала, — продовжував Нед. — Ви бачили таке саме в інших людей?

— Майже сорок років я служу великим маестром Семицарства, — відповів Пицель. — За нашого ласкавого короля Роберта, а до нього за Аериса Таргарієна, а раніше за Джаяхаериса Другого. Застав навіть кілька місяців за Джаяхаерисового батька, Аегона Щасливого, П’ятого тако нареченого. Я стільки бачив хвороб, пане мій, що достеменно і не пригадаю. От що я вам скажу: усі випадки схожі, та кожен випадок інакший. Смерть князя Джона нічим не дивніша за якусь іншу.

61
{"b":"170824","o":1}