ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Приведу міську варту, — пообіцяв він Недові. Ланістерівський стрій розступився, щоб дати йому дорогу, і зімкнувся відразу за ним. Мізинець вдарив кобилу п’ятами і зник за рогом.

Недові люди витягли мечі, але їх було троє проти двадцяти. З ближніх вікон та дверей стежили очі, та ніхто не поспішав втручатися. Всі його люди сиділи верхи, тоді як у супротивників — самий тільки Хайме. Швидкий напад міг би вивести їх на волю, та Едардові Старку здалося, що він має певніший і безпечніший спосіб.

— Уб’єте мене, — попередив він Крулеріза, — і Кетлін напевне скарає Тиріона.

Хайме Ланістер тицьнув у бік Недових грудей визолоченим мечем, який всотав у себе кров останнього Драконовладця.

— Хіба? Щоб це шляхетна Кетлін Таллі з Водоплину та вбила заручника? Та ну… облиште.

Він зітхнув.

— Але я не бажаю ризикувати життям брата, випробовуючи на міцність жіночу честь.

Хайме вклав золотого меча до піхов.

— Отож я, мабуть, пущу вас побігти до Роберта й пожалітися, як я вас налякав. Цікаво, чи зважить він на таку дрібницю?

Хайме долонею відкинув мокре волосся назад і розвернув коня. Опинившись за ланцюжком своїх вояків, він зиркнув через плече на їхнього очільника.

— Трегаре, щоб мені князя Старка ніхто не чіпав.

— Як накажете, мосьпане.

— Все ж… не варто залишати його зовсім безкарним, отож… — Крізь ніч та дощ Нед побачив білозубу посмішку пана Хайме, — …убийте всіх його людей.

— Ні! — заволав Нед Старк, хапаючись за меча.

Хайме вже скакав собі геть по вулиці, коли Нед почув скрик Вила. Сторожа напосілася на нього з обох боків. Нед збив одного конем, відчайдушно рубаючи привидів у кармазинових киреях, які сахалися на всі боки. Джорі Касель стиснув боки коня і ринув у бій. Підковане копито вдарило ланістерівського стражника в обличчя з жахливим хряскотом. Другий стражник відскочив убік, і на мить Джорі опинився на волі. Вил сипав лайками, поки стражники стягували його з помираючого коня, вимахуючи мокрими від дощу мечами. Нед загалопував до нього, опускаючи меча на Трегарів шолом. Від сили удару він аж сам зарипів зубами. Трегар впав на коліна, верхівка левового шолома розскочилася надвоє, кров потекла обличчям. Гевард рубав руки, що вхопили повід коня, коли у живіт йому ввігнали списа. Раптом серед них опинився Джорі; з меча його пурхнуло віяло червоних крапель.

— Ні! — волав Нед. — Джорі, тікай!

Недів кінь спіткнувся під вершником і важко гепнувся у грязюку. Сліпучий біль пронизав його наскрізь, в роті відчувся смак крові.

Він побачив, як коневі Джорі підрубали ноги, як вершника стягли на землю, як піднялися та опустилися мечі. Коли Недів кінь зіп’явся на ноги, Нед сам спробував підвестися, але відразу впав, захлинувся криком, побачив, як з його власної гомілки витикається кінець зламаної кістки, і далі довго не бачив нічого. А з неба все линув і линув дощ.

Нарешті розплющивши очі, князь Едард Старк опинився наодинці зі своїми мертвими стражниками. Його кінь підібрався ближче, відчув різкий запах крові й кинувся геть. Нед спробував підтягтися через грязюку, скрегочучи зубами від страшного болю в нозі; здавалося, ті зусилля відняли кілька років. Крізь вікна, освітлені свічками, визирали обличчя; з провулків та дверей почали витикатися люди, та ніхто не рушив на допомогу.

Мізинець із міською вартою знайшли його на вулиці з тілом Джорі Каселя на руках.

Золотокирейники добули десь ноші, але все одно шлях до замку був сповнений пекельного болю. Не один раз Нед втрачав свідомість, але потім пригадував, як Червоний Дитинець височів попереду в першому сірому вранішньому світлі. З-за дощу велетенські стіни блідого рожевого каменю потемніли до кольору крові.

А тоді над ним став великий маестер Пицель з кухлем, шепочучи:

— Випийте, пане. Ось так. Це макове молочко, від болю.

Він пам’ятав, як проковтнув трунок, як Пицель наказував комусь закип’ятити вина і принести чистого шовку. І то був його останній спогад.

Даянерис IV

Кінська Брама Ваес Дотраку складалася з двох велетенських спижевих коней, що стояли дибки і торкалися передніми копитами, утворюючи над дорогою гостру арку у сто ступнів заввишки.

Дані не змогла б пояснити, навіщо місту брама, коли немає мурів… та й будівель теж, скільки вона могла бачити. І все ж брама стояла, величезна і прекрасна, відкриваючись на лілову гору, що височіла вдалині. Спижеві кінські подоби кидали довгі тіні на хвилясту траву, а хал Дрого, оточений кревноїзниками, проводив халазар під їхніми копитами і вів далі божим гостинцем.

Дані їхала слідом на срібній у супроводі пана Джорага Мормонта і власного брата Візериса, який знову сидів верхи. Після дня у степу, коли того змусили вертатися до халазару пішки, дотракійці глузливо прозвали його «хал Раемар», тобто «Король-Стерті-Ноги». Наступного дня хал Дрого запропонував йому місце на возі, й Візерис радо погодився. Зі свого тупого невігластва він навіть не зрозумів, як із нього знущаються: на возах возили євнухів, калік, породіль, усіх найменших та найстаріших з халазару. Після того він отримав іще одне прізвисько: «хал Раггат», або «Король-на-Возі». Але брат був упевнений, що то хал так вибачається за образу, завдану йому Дані. Вона благала пана Джорага не казати правду, аби брат не відчував сорому. Лицар відповів, що трохи сорому королю не завадило б… але прохання виконав. Але щоб і хал Дрого зглянувся та дозволив Візерисові знову їхати на чолі халазару, Дані довелося довгенько благати, ще й вдатися до усіх постільних хитрощів, вивчених від Дореї.

— А де ж місто? — запитала вона, проїжджаючи під спижевою аркою. Ніяких будівель тут не було, і людей теж, сама лише трава та шлях, а ще стародавні пам’ятки уздовж неї, вивезені з усіх земель, які дотракійці грабували впродовж століть.

— Попереду, — відповів пан Джораг, — попід горою.

За кінською брамою по обидва боки шляху височіли награбовані боги та вкрадені звитяжці. Забуті божества мертвих міст погрожували небові своїми зламаними перунами, поки Дані їхала повз їхні ноги на срібній кобилці. Кам’яні можновладці дивилися вниз зі своїх тронів поколотими та заплямованими обличчями, а імена їх давно загубилися у мороці часу. Стрункі юні діви танцювали на мармурових основах, вдягнені в самі квіти, чи наливали повітря з розбитих глечиків. Чудовиська визирали з трави обабіч дороги: чорні чавунні дракони з самоцвітами замість очей, грифони з розкритими у реві пащами, мантикори зі шпичастими хвостами, готові завдати удару, та інші звірюки, яким вона й імен не знала. Деякі подоби були такі прегарні, що в неї схоплювало подих від захвату, а інші — такі потворні та страшні, що Дані ледь не відводила очі. Останні, за словами пана Джорага, напевне прибули з Тіньових Земель за Асшаєм.

— Їх так багато, — мовила вона, їдучи повільним кроком, — зі стількох країн.

Візериса все це не вразило.

— Сміття з мертвих міст, — пирхнув він.

Мав обережність говорити посполитою мовою, яку майже ніхто з дотракійців не розумів, та все ж Дані мимоволі зиркала на чоловіків її хасу, аби впевнитися, що ніхто не підслухав. А брат вів своєї, ні на що не зважаючи:

— Усі ці дикуни тільки й вміють, що красти створене кращими за них людьми… та ще вбивати.

Він засміявся.

— О так, вбивати вони вміють. Бо навіщо б вони мені здалися, якби не вміли?

— Це тепер мій народ, — сказала Дані. — Не слід кликати їх дикунами, брате.

— Дракон кликатиме їх, як забажає, — відповів Візерис… посполитою мовою. Зиркнув через плече на Агго та Рахаро, що їхали позаду, і глузливо всміхнувся. — От бачиш, дикунам бракує клепки, аби зрозуміти мову цивілізованої людини.

Над дорогою навис суцільний кам’яний стовп двадцяти аршин заввишки, побитий мохом. Візерис кинув на нього знуджений погляд.

— Скільки нам ще гибіти посеред цих руїн, доки Дрого дасть мені військо? Мені набридло чекати.

— Принцесу треба показати дошхалін…

— Так-так, старим бабам, — перебив брат, — а тоді ще влаштувати дурний вертеп з пророцтвом про щеня в її череві, ти мені казав. Але що мені з того? Я втомився жувати конятину і нюхати сморід цих дикунів.

95
{"b":"170824","o":1}