ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Володя скривився.

— Пробач, тату, але мені ці гроші не потрібні. Виросту, сам зароблю. Краще купи мамі путівку… Подивись, на кого вона схожа.

Бабченко відразу спохмурнів.

— Молодий мене вчити! Хвора — хай ходить у поліклініку. Я не забороняю… А не бійся, не спитаєш, чи здоровий батько, чи не втомлюється він, важко чи легко йому добувати шматок хліба? І не просто шматок, а біленький, та з масельцем, та з буженинкою… Та й чайок вам подавай не просто так, а з вершечками, з тістечками, з шоколадними цукерочками… А як кожна копійка батькові дістається? Гроші не манна небесна, з неба не сиплються… Треба й побігати, й пометикувати, й попріти… А іноді й рискнути… Отак-то воно, синку…

Володя вибіг у кухню. В кутку, на ящику, в якому зберігалися старі речі, сиділа мати, затуливши обличчя фартухом. П худенькі плечі судорожно здригалися.

Ніжно пригорнувшись до плеча матері, Володя ласкаво погладив її рано посивіле волосся.

— Заспокойся, матусю, заспокойся… Не треба, прошу тебе, перестань…

Як йому зараз хотілося стати дорослим. Піти працювати, забрати маму… Жили б вони тихо, спокійно, лагідно. Позбулися б постійних батьківських докорів, що мама сидить на його шиї, проїдає його гроші, зв'язала йому ноги й руки, що вона більше йому не потрібна, її хвороби йому набридли, і терпить він її лише заради сина… Перш за все він послав би маму в санаторій, заборонив їй поратись біля плити… Обідали б вони в їдальні…

З гуркотом розчинилися двері.

— Утішитель, — із злістю засміявся батько. — Усе втішаєш…

Володя, не пам'ятаючи себе, закричав:

— Не смій кривдити маму! Не смій! Чуєш?! Усе життя на тебе працює, як кріпачка! Тобі поміщиком бути! Ти… Ти… — сльози бризнули з Володиних очей.

Бабченко сторопів. Вперше він бачив сина таким.

— Пробач мені, рідний, пробач… — бурмотів він.

Але Володя не заспокоювався. Бабченко заметушився, не знаючи, що робити. Нарешті підскочив до крана і налив склянку води. Володя відштовхнув руку батька. Склянка впала і розлетілась на друзки.

— Чого ти сидиш?! — накинувся Бабченко на дружину. — Не бачиш, що робиться з дитиною?!

Мати притягла до себе Володю, вкрила його мокре від сліз обличчя поцілунками і щось зашепотіла йому на вухо. Мало-помалу Володя заспокоївся і лиш час від часу здригався.

— Синку, прости мене, старого дурня, — запобігливо зазирав Бабченко в очі Володі. — І перед тобою, Ганно, вибачаюсь. Я був несправедливий… Завтра ж обов'язково йди в поліклініку. Зроби, які там потрібно аналізи, всілякі рентгени, електрокардіограми, одним словом, що потрібно, й бери путівку. За грішми затримки не буде. І обіцяю: більше ніколи ти, Ганно, образливого слова від мене не почуєш. Помирилися? Ну, дай руку.

Ганна Єгорівна не знала, вірити їй чи не вірити. Давно вже вона не чула від чоловіка таких слів. Боязко, куточками вуст вона усміхнулась і несміло простягла руку. Побачивши, що батьки помирилися, Володя повеселішав і швиденько вмився. Лиш почервонілі повіки нагадували про недавні переживання.

— Тату, правда, ти з мамою більше не лаятимешся? Ти купиш їй путівку?

— А як же інакше?

— Тоді я на репетицію… Вже спізнююсь.

— Візьми таксі. На, — Бабченко сунув Володі в кишеньку сорочки три карбованці.

Володя стрімголов вилетів на вулицю і побіг до найближчої стоянки таксі, йому пощастило: незабаром підійшла «Волга».

— Мені в бік університету, — попросив Володя, сідаючи в машину.

— Ти, хлопче, скажи конкретно, — незадоволено буркнув шофер.

— Я забув вулицю, так знаю, наочно… Тільки-но під'їдемо до університету, я покажу…

— Університет. Тепер куди? — спитав шофер.

— Біля аптеки поверніть за ріг і там, будь ласка, зупиніться. Я на хвилинку, а потім поїдемо далі.

Шофер недовірливо зиркнув.

— Та ви, дядю, не бійтесь, я не втечу. От гроші. — Володя поклав на сидіння три карбованці.

Альоша, що саме грав в пінг-понг, помітив Володю і побіг йому назустріч.

— Дзвонив Дімка! Вони всі зібралися в Макогона. Ідемо зі мною. В мене таксі, — випалив Володя.

— Заскочимо за Вітею?

— Авжеж.

Перукарня була зачинена. Віті ніде не було видно. Володя запропонував поїхати до нього додому.

— А якщо його немає, — заперечив Альоша. — Певно, пішов за перукарем, а ми лише час згаємо. Обійдемось без нього.

Не доїхавши квартал до Загорської, хлопці зупинили таксі і розшукали Діму. Він затягнув товаришів у під'їзд і, не відводячи погляду від будинку Макогона, розповів, що за кілька хвилин до них прийшов ще якийсь чоловік.

— Голений, в білому піджаці, худорлявий… Часом не Матвійович? — звертаючись до Альоші, спитав Діма.

— Він з бородою?

— Ні.

— Виходить, не Матвійович… Гаразд, потім розберемось. Багато їх зібралось?

— Сам Макогон — раз… Хтось приїхав на таксі — два, потім товстун у чоботях, галіфе і зеленому кітелі…

— Товстун? — наморщив лоба Альоша. — Теж не знаю.

— Слідом за ним Поніманський. Його я відразу…

— Це не Поніманський! — перебив Володя. — Він поїхав у понеділок рано-вранці. Мені двірник сказав.

— Який він із себе? — спитав Альоша.

— З вусиками… Смаглявий, волосся чорне… Костюм білий, капелюх теж… І черевики білі…

— Начебто Поніманський, — погодився Альоша.

— Виходить, їх п'ятеро, — підрахував Володя, — а нас троє. Гм-м… Три на п'ять. Кепська справа. Що робити?

— Як то що? — здивувався Діма. — Стежити.

— Стежити, звичайно, стежити, це ясно, але коли вийдуть та й розійдуться в різні боки. Тоді що?.. Макогона можна не рахувати. Він од нас не втече. Але все одне нас троє, а їх четверо. Вітьку б сюди…

— Якби та якби та виросли в роті гриби, був би не рот, а цілий город, — сказав Альоша. — Відразу домовимося, хто за ким, щоб опісля не було плутанини і безладдя.

— Там видно буде! — відмахнувся Діма. — Хіба не однаково, хто за ким піде?

— Ні, ні, зажди, — зупинив Володя. — Альоша має рацію. Треба відразу обміркувати.

Несподівано виникли суперечності. Діма доводив, що йому не можна відлучатись, він повинен стежити за Макогоном.

— Ну навіщо тобі він?! — гарячкував Альоша. — Ми про того в зеленому кітелі і про останнього нічого не знаємо. Як ти потім розшукаєш їх? Ну як?!

— Чому Володі можна стежити за Поніманським, а мені не можна за Макогоном? — насупився Діма. — Давайте не будемо стежити ні за Макогоном, ні за Поніманський. І вийде дуже добре: нас троє і їх троє.

— Хіба тобі не зрозуміло, що Поніманський ватажок?

— Чому ватажок?

Альоша розгубився. Справді, чому він вважає, що Поніманський ватажок? Але за нього відповів Володя.

— Він усіх знає…

Тут уже Альоша зібрався з думками і посипав цілим шквалом доказів.

— Ти сам бачив, як він одягнений. Краще за всіх! Не те що інші! Бо керівник. Він і Макогона знає, і Матвійовича, і перукаря.

— Це нічого не значить, — не здавався Діма. — Мало хто кого знає.

— А хто їздив на вокзал? — наступав Альоша. — Поніманський! А навіщо? Скажи, навіщо?

— Звідки я знаю.

— А я знаю! Тепер мені ясно. У неділю вони всі зібралися під виглядом пасажирів у камері схову. Найзручніше для них місце, кращого й не вигадаєш. Поніманський відкрив чемодан і подав їм сигнал: у вівторок увечері прибути до Макогона…

Доводи були досить обгрунтовані, і Діма завагався.

— Хай за Поніманський стежить будь-хто з вас. Я не наполягаю, — великодушно запропонував Володя. — Я хочу лиш одного: щоб було якнайкраще.

Нарешті Діма згодився, і справа пішла швидше. Домовились: Альоша стежить за тим, хто вийде перший; за другим — Діма, а за Поніманським — Володя.

Хлопці вибрались на вулицю і, розійшовшись у різні боки, почали стежити.

Довго чекати не довелося. Перший показався Тетеря.

Заздалегідь домовленим сигналом — піднесена ліва рука — Альоша дав товаришам зрозуміти, що він побачив незнайомця і йде за ним. Знову відчинилися двері і з'явилась огрядна постать в кітелі… Настала черга Діми.

39
{"b":"170862","o":1}