ЛитМир - Электронная Библиотека
ЛитМир: бестселлеры месяца
Гормоничный ребенок. Рекомендации от практикующего детского эндокринолога
Отцовское счастье: быть в согласии с ближними
Закончи то, что начал. Как доводить дела до конца
Селфи
Переступить черту
Мечтать не вредно. Как получить то, чего действительно хочешь
По ЗОЖу сердца
Крещение огнем. Башня Ласточки
Две жизни. Мистический роман. Часть 1
A
A

Та коли вам нарешті вдасться з неї зірвати цей останній символ незалежності, вона враз опадає знесилено і з якимсь самовдоволеним смутком розсовує ноги. Є такі, що обов’язково запитають, коли будеш намагатися стягнути з них джинси: «А що потім?» Чесно кажучи, у мене від такого запитання все відразу падає. Бувають і такі цілочки, які, не давши з себе зняти майточок, радо приймуть прутня в будь-які інші місця. До них належала й Віра. Піхву вона берегла для чоловіка. І це в свої двадцять два роки! Ледве мені вдалося переконати її, що він того не вартий.

Пробивання цілочки — акт, сповнений драматизму. Є безліч чоловіків, які за все своє життя не зустріли невинної дівчини. Не знаю, за що мене Бог покарав, але доля мене пригощала переважно цілочками. Я зрозумів, що цей хрест я мушу нести з гідністю, і я ніс його, не ремствуючи, але й не мліючи від захоплення. Цнота — це щось таке, що єднає панну з Пречистою Дівою, і, втративши її, вона рве цю сув’язь. Тонесенька пелюсточка цілочки, як мембрана у вусі, чутливо приймає сигнали з космосу і посилає назад, коли ви її пробиваєте, у небесах відбуваються незворотні катаклізми. Тому дівчина, яка пригостила вас своєю цнотою, чомусь вважає, що ви відтоді стаєте мовби вічним сторожем її піхви. І досі я мушу вислуховувати чергові любовні страждання панночок, у чиїх піхвах мене прописано вже навіки.

Тоді як Хмельницький облягав Збараж цілих півроку, Вірину фортецю я взяв за місяць. Перед тим ми справно займалися оральним сексом, і Віра вважала це нормальною річчю.

— Всі ви, чоловіки, однакові, — говорила Віра. — Вам би тільки свого добитися. Поки ти не позбавив мене цноти, я знаю, що ти мене не кинеш. А якщо кинеш, то що я поясню своєму чоловікові?

— Ти гадаєш, він тебе буде допитувати?

— Чому б і ні? Це його право.

— Тоді він дебіл. Ти знайди собі такого чоловіка, аби той не мав комплексів відносно того, хто був у тебе перед ним.

— Хіба такі є?

Я хотів сказати: «Звичайно! Це я!» — але стримався.

— Це дуже боляче? — спитала вона, коли я нарешті вмовив її віддатися по-справжньому.

— Та ні, якщо перед тим добре випити, взагалі нічого не відчуєш.

— Ти мене обманюєш. Мама мені сказала, що це дуже боляче і йде кров.

— Ти б іще бабцю спитала.

— Я питала, але бабця не пам’ятає.

За деякий час вона врешті відважилася.

— Може, ми спробуємо трошки-трошки, добре? Якщо мені заболить, я скажу.

Я погодився, але щойно пригорнув, як вона:

— А що, як піде кров? Треба щось підстелити.

— Підклади під себе книжку. Я потім зберігатиму її як пам’ятку.

— Ти знущаєшся! Книжка мені мулятиме.

— Поліетиленовий кульок підійде? — спитався, втрачаючи терпець.

— Ні-ні, він замалий. Я ж не знаю, скільки крові втрачу.

Я вийшов на кухню, здер зі столу церату і застелив нею постіль.

— Ой, яка вона холодна! — вовтузилась Віра. — І що там таке коле?

— Це кришки хліба, нічого страшного.

— А що там таке мокре?

— Напевно, кава.

— Що ти робиш? Куди ти мене перевертаєш?

— Заспокойся. Пробивати цілку краще ззаду.

— Справді? Я вперше чую.

— Довірся мені.

— Ой, ми забули випити.

Скрегочучи зубами, я налив їй повну склянку вина, і Віра її хильнула, як воду.

— Зачекай, — сказала вона, — я ще не сп’яніла.

Для більшої впевненості я влив у неї ще одну склянку. І лише після цього почав проникати у святая святих. Як і слід було сподіватися, побоювання Віри виявилися марними: болю вона не відчула, а крові було як кіт наплакав.

— Признайся… я в тебе була першою цілкою? — спитала Віра, водячи вказівним пальчиком по моїх волохатих грудях.

Коли збезчещена вами цнота цікавиться, чи була вона для вас першою, не розчаровуйте: все одно вона не повірить. Але мені в моєму віці брехати не личило, і я сказав, що першою цілкою була моя дружина. Це Віру цілком задовольнило.

4

Як я вже казав, Віра не тільки багато читала, але й писала вірші. Окремі з них присвячувала мені й моєму прутневі. Це мене підносило над рештою чоловіків, я пишався собою, своїм прутнем і говорив Вірі слова, яких не говорив жодній іншій дівчині, бо жодна інша дівчина не сприйняла б їх, не зрозуміла б їх таємного прихованого сенсу. Але у всьому іншому Віра, як і більшість жінок, була з дитинства наділена інстинктом власниці: прагнула володіти мною віднині і прісно, пережити мою смерть, а потім ходити на могилку й класти квіти, порпатися у моїх паперах, довершувати недовершене, публікувати неопубліковане, щось сумлінно спалюючи, а щось закреслюючи, і попри те день у день педантично шкрябати спогади. Проте я успішно вислизав з усіх капканів, які вона розставляла, не дозволяючи пригнобити мою незалежність, викликаючи розчарування і гнів, а оскільки спрага заволодіти, якщо вона залишається невтоленою, чинить людину залежною від об’єкту пристрасті, то в результаті Віра перебувала в постійних пошуках якісно нових зневолень, спрямованих на те, аби я частіше думав про неї, жив нею і в ній. З цією світлою метою Віра стала писати мені листи, мовби ми розділені були сотнями кілометрів. Просто у неї була нав’язлива думка, що колись наше листування можна буде видати окремою книгою, і взагалі було б чудово, якби ця книга виявилася товста-претовста. Вона писала листи довгі й плутані, розбираючи по кісточках наші стосунки, аналізуючи окремі фрази, кинуті мною знічев’я, забуті й поховані в глибинах свідомості, але Віра їх витягала, здмухувала пил, обтріпувала, випрасовувала і знову простеляла переді мною, щоб показати, яким я іноді буваю прикрим. Вона змушувала мене відписувати, і я видушував із себе якийсь некерований словесний потік, у якому тонув здоровий глузд. Проте Віра цілком серйозно вважала, що мої листи нагадують Джойсові «Поминки по Фіннегану» — вони наскрізь пронизані підтекстом, який розлузати може тільки космічний розум. Вона настільки перейнялася шляхетною метою мого удосконалення і наближення до свого омріяного ідеалу, який у неї сформувався на підставі прочитаних книг, що я почав відчувати себе інфузорією під недремним оком мікроскопа.

Весняні ігри в осінніх садах - i_005.png

МАР’ЯНА

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Спочатку були листи. Перший лист від неї в саморобному конверті з веселими рожевими квіточками пахнув парфумами на цілу редакцію «Роst-Поступу». Редакційну пошту справно сортували по кишеньках із прізвищами журналістів, і не було дня, щоб моя кишенька не здувалася від листів та записок. Щоправда, сюди вкладали не тільки листи до мене, а й до пані Аліни, яку я описав у «Дівах ночі», вона була саме на піку своєї слави, читачі просили в неї порад і благали записати на навчання до школи кохання. Але такого чудернацького конверта ще не траплялося.

— Хто це тобі пише? — принюхувалися «поступівці», присутні у священній сцені розпечатування, але я, передчуваючи щось таємниче й інтимне, що віяло від цього листа, ушився в тихий куточок, аби прочитати на самоті.

Її листи адресувалися людині, з якою вона знайома не була. Писала про те, як захопилася моїми творами, читає геть усе, що з’являється в друці під моїм ім’ям, і навіть завела спеціальну папочку, куди складає вирізки. Зверху на папці вона вивела великими червоними літерами моє ім’я й оздобила барвистими візерунками. Цією папочкою я був зворушений настільки, що прочитав її вірші, які вона мені надіслала. Вірші виявилися цілком грамотними і, чесно кажучи, мало скидалися на ті римотвори, які зазвичай пишуть у її віці, водночас вони були холодні й рафіновані та мовби писані різними людьми, під впливом яких і перебувала поетеса-початківець. Мені уявлялась панночка з великим бантом, у білому школярському фартушку і з товстими ногами. Здається, я забув сказати, що вона вчилася в десятому класі. Товсті ноги, широка талія, об’ємна дупця й великі перса — такою я її бачив у своїх еротичних мареннях. Пояснювалося це тим, що дві попередні юні поетеси, які потребували моєї консультації, були саме такими. Писали вони потворні вірші й не подавали ані найменших надій на майбутнє як поетки, зате були цілком придатні для того, аби використовувати їх у горизонтальний спосіб. У перервах я давав уроки писання, підсовував книги, щось тлумачив, роблячи видимість, наче насправді до глибини душі перейнятий їхнім небуденним талантом, і не особливо журився, що всі мої спроби роздмухати цей талант виявлялися дедалі мізернішими й мізернішими.

22
{"b":"172151","o":1}
ЛитМир: бестселлеры месяца
Горячий Май
Продвижение личных блогов в Инстаграм
Сможет ли человек преодолеть смерть и старость, или Что ждет человечество в будущем
Таро для исполнения желаний. Авторская методика коррекции будущего
Гостья ледяного демона. Попаданка в подарок
Рутинёр
Путь Беньямина
Научная мотивация труда
Алхимик