ЛитМир - Электронная Библиотека
ЛитМир: бестселлеры месяца
Академия запретной магии
Нищий
Наследница мага смерти
Союзник
Последний альбом
Еда и мозг. Кулинарная книга
Идеальных не бывает. Как научиться принимать себя
Удачный день
Ведьма огненного ветра. Ответный визит
A
A

— Сервус. Ти знаєш, у «Вавілоні» кояться дивні речі.

— Так, я чув.

— З тобою теж було щось подібне? — він говорив, насторожено озираючись.

— Що саме?

Він стишив голос:

— Чарки наповнюються самі собою… самі собою… Приходять якісь незнайомі люди і розпитують про мене, а я ні сном ні духом не знаю, хто ж то може бути. А вони поводяться так, мовби я їхній найліпший колєжка. Але що цікаво! Вони шукають мене тільки під час моєї відсутності! Хоча я тут так часто буваю! Або ось моя скрипка… Ти знаєш мою скрипку… Вона інколи має здатність зникати, а потім з’являтися. За іншим столом. Вона збиткується з мене. І все це тут, у «Вавілоні». А кілька днів тому я побачив за столиком знаєш кого?

— Не маю зеленого поняття.

— Троцького.

Алкоголік і художник Папроцький на прізвисько Троцький недавно помер у молодому віці.

— Отже, ти бачив його духа? — сказав я.

— Я бачив його так само, як бачу тебе. Якого духа? Я навіть замовив йому чарку горілки і попросив бармена занести йому на столик, але Троцький зник. Мабуть, на тім світі їм забороняється пити. Як ти гадаєш?

— На тамтім світі не тільки пити, але й трахатися забороняється.

— Який жах! — він замовк і дивився, як бармен, спритно розставивши замовлення на тацю, несе його до Віриного столика: — Слухай, ти далі з нею? — кивнув на Віру.

— А що?

— Я думав, між вами все скінчено.

— Чому це тебе так хвилює?

— Вона мені подобається.

— Мені теж.

— Але вона мені по-справжньому подобається, розумієш?

Я не мав наміру з ним сперечатися, вловивши у його голосі легкий стан сп’яніння. Він був у постійних пошуках подруги своєї печалі. Від нього тхнуло смертю.

— Так, — кивнув я.

— Для тебе це просто забава, я ж знаю. Ти її трахнеш і покинеш. Хіба ні?

Я стенув плечима:

— Що ти чекаєш від мене?

— Щоб ти лишив її. Тоді вона буде зі мною.

— Хтозна. Почекай трохи.

— Ні, я вже досить чекав. Вона просто дурна. Вона схиблена на відомих людях, особливо на митцях. Ти для неї лише ім’я. І більше нічого. Невже тобі приємно трахати бабу, котра віддалася тобі лише тому, що у Львові так мало відомих людей? І всі зайняті! Я вже її вивчив. Вона просто упивається від таких, як ти. Їй хочеться, аби її всі бачили, яка вона крута. Чувак, це все фіґня. Ти для неї не існуєш. Ти для неї пушинка. Є тільки твоє ім’я і твій писок, який впізнають фани. От від цього вона й кінчає.

Я зиркнув на Віру, вона стежила за нами, але з виразу її обличчя я б не міг сказати, що вона зараз кінчає. Я сказав Зеникові:

— Якби я був на сто відсотків упевнений, що вона піде до тебе, коли я її покину, я б її покинув. Я поважаю високі почуття. Але і ти, і я добре знаємо, що вона після мене з тобою все одно не буде.

— Ну й мудак ти, — процідив він крізь зуби. — Ти просто механічний апельсин, ти вічний трахальщик. Ти не знаєш, що таке любов.

— Мудак ти, а не я, бо, замість того щоб підчепити собі якусь бабу з великою задницею, ти мрієш про Віру і дрочиш перед сном під ковдрою, а потім говориш про любов.

— Я в неї закоханий. Розумієш, що це таке?

— Шкода, що вона про це не підозрює.

— У мене своя тактика. Почуття не обов’язково оформлювати у слова. Думаєш, вона не помітила моїх поглядів? Вона й зараз дивиться в наш бік.

— Я думаю, чому ти стоїш із втягнутим животом, ніби проковтнув жердину.

— Вона не дурна. Вона все аналізує. І зараз, між іншим, думає, чи не зробила вона велику дурницю, зв’язавшись із тобою.

— Ти смішний. Особливо коли вип’єш.

— Я п’ю з розпачу.

Перш ніж рушити до столика, я сказав:

— Потерпи ще з місяць.

— А що має статися за місяць? — пожвавився він.

— Вона буде вільна.

— Ти кинеш її?

— Я всіх кину.

Він завмер із роззявленим ротом, і його мозок почав зосереджено аналізувати мої слова.

— Що він хотів? — спитала Віра.

— Там якась забава має бути, от він і запрошував мене.

— Не бреши. Я ж помітила, що він зиркав на мене.

— Бо він хоче, аби я з тобою прийшов.

— Це ви так довго про забаву домовлялися?

— А ти ніби Зеника не знаєш. Меле, меле…

— Ти відмовився?

— Звичайно.

— Ти збираєшся далі кіряти?

— А хіба я п’яний?

— Ну й не тверезий.

— Пляшка шампана — це якраз те, що треба. Ми ж мусимо вбити зо дві години, поки ти відчуєш себе у формі, чи не так?

— Ти брешеш, що ти її більше не бачив.

Я не відразу второпав:

— Кого?

— Ну, ту, що тобі запропонувала разом померти.

— Ти все ще про неї не забула?

— Я й не забуду про неї ніколи. І не надійся.

— Вона завше буде між нами?

— Напевно.

— Он вона сидить, — кивнув я недбало на столик навпроти.

— Що таке? — Віра не вірила власним вушкам. — Це вона?

— Так. Жива й здорова. Можливо, навіть вдячна мені за те, що й досі живе.

Віра якийсь час уважно розглядала дівчину, яка жваво спілкувалася зі своїм кавалером, і спитала:

— Скільки їй тоді було?

— Сімнадцять.

Віра кивнула. Дівчина якраз на двадцять шість — двадцять сім виглядала.

— Вона досить приваблива.

— Ти б побачила її тоді!

Я випив і, закинувши ногу на ногу, став теж розглядати дівчину, яку бачив уперше, але яка могла бути достеменним портретом Мар’яни років за десять.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

1

Острів починає мені снитися, напливати на мене разом зі своїми вербами, обгортати хвилями і втягувати в себе, наче восьминіг, я борсаюся в ньому, шукаючи рятунку, виплутуюсь із вербових кіс, аж поки не прокидаюся серед ночі зіпрілий, ловлячи себе на тому, що розмахую руками так, мовби намагався в дійсності вивільнитися від його мацаків. Можливо, я ще й кричу. А все ж таки мені хочеться провідати його ще, без Мар’яни, однак сам туди піти я не відважусь, — ні, тільки не це, піти туди самому для мене — все одно що податися на цвинтар опівночі, адже саме острів призначений стати місцем моєї смерті.

Восьме серпня цвяшком увігналося в мозок, мимоволі я став рахувати дні, мені снилося, що я по цілій хаті шукаю календар, але чомусь мені потрапляють на очі календарі минулих років, і тільки після тривалих зусиль я знаходжу той, що треба, але там… там нема місяця серпня, а відразу після липня настає вересень, я намагаюся все ж таки вирахувати, що за день буде восьмого, але календар перетворюється на мурашник, мурашки весело розбігаються, і тоді я прокидаюся й полегшено витираю піт із чола, усвідомивши, що це тільки сон. Смерть мене манить, мов найкраща коханка, і той момент, коли я віддаюся їй, стає моїм нав’язливим маренням, вона хтиво бере мене у безліч способів — отруєного, повішеного, зарізаного, утопленого, розтовченого, застреленого. Останній варіант збуджує найсильніше, принаймні у фільмах коханці зазвичай стрілялися. Постріл у скроню має в собі щось шляхетне, звичайно, якщо не скористатися «береттою» або «люґером», які тобі враз вивалять півчайника, ні-ні, стрілятися слід із чогось делікатнішого, щоб тільки акуратна дірочка, тоненька цівочка крові й більш нічого. Момент, коли я приставляю до скроні пістолета, уявляється аж надто яскраво, поволі я настільки призвичаююся, що мені іноді здається, ніби я ношу пістолета при собі. Водночас оте усвідомлене самогубство мене гнітить, бо коли я починаю по порядку розкладати усі свої негаразди, то з кожним можна дати раду, але всі разом вони кидають мене у паніку, змушують сховатися, забитися у нірку і не висовувати носа. Це ідеальний стан, але не можливий, тому залишається запорпатися в домовину і спати, спати, спати…

Мені подумалося, що для повноти картини я мушу побувати на острові ще й з Лесею. Можливо, вона внесе ясність у мої сумніви, а як ні, то бодай допоможе перемогти вплив острова на мене, щоб я сприймав його саме як клапоть землі й не більше, а не мов якусь живу істоту, здатну гіпнотизувати і підкоряти своїй волі. Врешті-решт, можливо, острів увібрав у себе всі Грицькові сни, його нічні марення і гріхи, а тепер вони атакують мене, мов комарі, дзижчать біля вух і не дають забути, що острів є, острів дихає і острів породжує сни.

38
{"b":"172151","o":1}
ЛитМир: бестселлеры месяца
Ветана. Дар смерти
Не девичья память
Давай убьём друг друга
Скорпион
Цветы для Элджернона
Хранитель драконов
Средневековье. Самые известные герои истории
Соседская ложь
Бабье царство. Русский парадокс