ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Але далі оголювати Антоничеву інакшість професорові не вдається, тому що непередбачуваний політ закінчується – скільки це тривало, чверть години? – отже, гелікоптер сідає, висота одна тисяча вісімсот сімдесят шість, перехід субальпійської зони в альпійську, альпійської в тибетську, а тибетської в гімалайську, й тому – ялівець і жереп, і поїджені вітром камені, бо вітер тут завжди і звідусіль, і місяць знову ховається за рвану летючу хмару, і потім вискакує з-поза неї, щоб тут-таки знову сховатися за наступну, і треба це бачити: провалюючись у посірілий і твердий на дотик сніг, вони по одному тягнуться схилом полонини вгору, ковтаючи вітер укупі з мінливими місячними відблисками, проваджені офіцерського покрою пілотом назустріч електричним спалахам і захлинанню псів.

Ви чули, як гавкають бультер’єри? Я чув, як гавкають ротвейлери, часом пітбулі. Але я не певен, чи бультер’єри взагалі гавкають. Гарчання – так, це їхнє, але гавкіт? І взагалі – навіщо мені там бультер’єри, навіщо ці натяки, ці стереотипи? Ніяких псів там не було, включно з карпатськими пастушими. А отже – і захлинання не було ніякого.

Але були електричні спалахи, світлові сиґнали – шо йо, то йо. Був високогірний пансіонат, куди врешті притарабанились усі восьмеро так званих героїв і де вони нерішуче чекають посеред залитої теплим світінням веранди. А якщо не веранди? Якщо вітальні чи, наприклад, камінної зали з оленячими рогами і кабанячими головами на стінах? І як мені не забути про небачених розмірів, чи не на всю підлогу, шкуру ведмедя?

І як мені врешті явити дев’ятого, Варцабича? Може, у вигляді величезної візитної картки, картки-біґборду, на якій уже зі ста метрів виразно прочитується:

Pan VARTSABYCH, Ylko, Jr., Owner,

а на звороті:

ВАРЦАБИЧ Илько Илькович, Власник
І нехай на тій картці
оживе все знайоме до болю:
і валюта, і нафта,
і кров, і, як рима – любов?

І тоді постане все як є, ціла імперія з усіма складниками та чинниками: мережа бензозаправок, мережа пансіонатів і лісничівок, мережа обмінних пунктів «Маржина», фірма «Гурт» з її екологічно-йогівськими йогуртами, спиртова фірма «Чемерґес» з її бальзамами вічної молодості, екстрактами вічної радості та зубними еліксирами, дві-три звіроферми з тимчасово живою пушниною, два десятки базарів, речових і продуктових, усі під кришею, тобто криті, ще одна ферма, але зі страусами, далі вже дрібниці – якісь колиби, шашличні, вареничні, більярдні, громадські туалети, кіоски з минулорічним трансильванським пивом і снікерсами, а також спонсорування конкурсів краси і нічних клубів за інтересами, роздрібна торгівля у приміських потягах, розбій на дорогах, мережа жебраків у трьох райцентрах, колишні цехи – меблевий та озокеритний, нині пакувальні, три з половиною кілометри глухого залізничного відгалуження, трохи газопроводу, підземні сховища газу, ракетні шахти, грибні та ягідні ділянки лісу, річкове каміння, звалище автомобільних решток…

(Але все це лише так, про людське око, бо насправді слід пам’ятати про вільну економічну зону і гру без правил, отже, про нескінченні каравани якихось ніде не зареєстрованих TIR-ів, а також про нічні лісовози й цементовози, про ненастанне стугоніння запломбованих ешелонів, про метафізичні локомотивні гудки на прикордонних товарових станційках, про червоні й зелені очі семафорів, про вічний неспокій і транзит в єдиному напрямку – на південний захід, на Трансільванію, бо ми, хоч і перебуваємо майже в центрі Європи, однак усе в нас чомусь упирається винятково в Трансільванію, звідусіль нам світить лише вона, Трансільванія, ну хіба що іноді зогнила Варшава, а так переважно Трансільванія – і на цьому край, але він, Варцабич Илько, Власник, уже давно зумів подолати наслідки такої географічної безвиході й сягнути фінансово інших, казковіших, територій – і Кексгольму, і Гельґоланду, і Страшних Соломонових островів. Хоч особисто я не вірю в цих нелеґальних банґладешців, десяток-другий з яких задихнувся під свіжо настеленою підлогою рефрижиратора, тут уже злі язики загинають).

Ну так, ані слова більше.

(Хоч можна ще заїкнутися про цілком інакший, дивно-езотеричний бізнес: про цвітіння папороті, збирання метеоритних уламків, виловлювання привидів і відмивання крові зі старовинних коштовностей. Адже існує дві рівноправні версії блискавичного Илькового сходження до майнових і фінансових вершин. Згідно з однією, він, тоді ще грязь із-под ногтєй, своєчасно зіграв на інфляції і, вклавши свої перші п’ятдесят срібняків у деренчливу пакистанську стереосистему, відкрив платну дискотеку в Чортополі. Згідно з другою, він, генеалогічно єдиний безпосередній нащадок впливового опришківського роду, сподобився бути посвяченим у таємницю місцезнаходження найбільшого в Східних Карпатах скарбу, що з нього й черпає повними жменями, не відмовляючи собі та своїй країні ані в чому).

То як мені тепер явити його, після всього сказаного, як він повинен урешті вийти до своїх гостей – цей жлоб, рагуль, бультер’єр, мордоворот, жужик, увесь в ланцюгах і телефонах? З цими товстими короткими пальцями, з лисою довбешкою, шкіряною потилицею й нємєряним задом? І що, хай меле всілякі дурниці на кшталт привітання, хай несе всіляку меніппову трахомудію, чи ще ліпше: хай прочитає все це з папірця, смішно спотикаючись на знаках і літерах – про героїв бізнесу, героїв культури, барабани Страдіварі, фуйо-муйо, хай перейде з усіма на ти, хай фамільярно назове всіх мужиків (з міжвоєнним професором Доктором включно) братанами, а всіх пацанок просто ніяк, ну чіста ващє, не називає? Але тоді це не він, це не мій герой.

Чи, можливо, хай прикинеться мажором і комсюком, громадянськи активним і вічно моложавим, з волоссям на проділ і збитою набакир краваткою, хай засліпить усіх своїм провінційним лоском, хай засмітить ефір нестерпними для нормального людського вуха формулюваннями на зразок шановні діячі культури, дорогі друзі, в цю непросту для нашої молодої державності економічну хвилину… ми, вітчизняні підприємці-товаровиробники… зігріємо вас теплом турботи… карпатської гостинності… сибірського довголіття… творчої наснаги… припадайте до джерел… з роси і з води… фуйо-муйо… ванна і туалет… сніданки й обіди… многая літа?…

Але й це не він, перепрошую.

Насправді слід було би піти від інакшого – і хай він виявиться якимось блідим до прозорості хворобливим підлітком, окулярником з комплексами шкільного відмінника-вундеркінда, злим комп’ютерним генієм, віртуозом-гакером, астматиком в інвалідному кріслі-каталці, забризканим зеленою слиною маньяком-винахідником чи злим цирковим ліліпутом з бородою по коліна! Або хай виявиться жінкою, дамою, хвойдою, відьмою, старезною гачкодзьобою курвою, що здатна перетворюватись у дивно-звабливу панночку, а та у вовчицю, ворону, змію, мрію?

Варіантів є безліч, однак нічого цього не буде, бо Варцабич Илько, власник і спонсор, не вийде, не з’явиться, не ощасливить, і тоді, так само незручно попереминавшись на веранді, чи то пак у вітальні, а може, й у камінній залі, вся вісімка врешті розлізеться по відведених їм поверхах і кімнатах, лишивши назавтра процедуру знайомлення, зближення та всілякі топографічні виправи.

3

Будинок, до якого всіх їх занесло цієї ночі, від недавнього часу носив назву «Корчма «На Місяці» – саме так, з асиметричними лапками посередині, це писалося. Звичайно, тут не могло обійтися без передісторії, а навіть і цілих трьох передісторій, кожна з яких вимагає особливої пильності.

Усе починається безнадійно спазматичною атакою сірих і завошивлених піхотинців, що їм наказано будь-що-будь скинути супротивника з хребта і захопити контроль над стратегічно важливою полониною Дзиндзул. Це, здається, 1915 рік, і кожна розроблена у верхах бойова операція має відчутний присмак авантюризму та безпорадності. Саме тому майже всі вони гинуть на підступах до ворожих позицій, методично розстрілювані згори шрапнеллю, а їхні тіла безглуздо котяться полонинськими схилами вниз. Саме там, у липкій від крові траві, лежить, уже провалюючись у коридори темряви і зле позіхаючи, один із них – сіроокий доброволець з незакінченою університетською освітою. Його останнім атеїстичним видінням у дедалі скляніючих очах є, крім подертого на шматки неба, постать Ангела Циклонів – того, що зганяє докупи і знову розганяє хмари над цим проклятим місцем. Сіроокий піхотинець, щоправда, вже не бачить, запавши у пустку, як ця зіткана з ефіру постать урешті схиляється над ним.

7
{"b":"1743","o":1}