ЛитМир - Электронная Библиотека

– Пусте. То я була в усьому винна. Я перша почала. Ти тільки захищався.

– Вибач, якщо я приніс тобі страждання.

– Я дуже не хотіла, щоб ти йшов. Але тепер це вже не має значення. Тобі хоч іноді, хоч трохи було добре зі мною?

– Мені було фантастично.

– Мені теж.

– Дякую, мила. Ти моє останнє велике кохання.

– Тобі так тільки здасться. За кілька хвилин ти зовсім забудеш про мене.

– За кілька хвилин я забуду не тільки про тебе. А втім, що я говорю? Хіба це тіло, яке зараз буде пошматоване, – це справжній я? Ні, справжній я тебе не забуду. Я мав можливість переконатися в тому, що мертві не забувають живих.

– Ти дуже забобонний! Українці всі такі забобонні? Знаєш, коли я була маленькою, то також вірила у щось подібне. У те, що духи померлих залишаються біля нас, уночі кружляють довкола наших ліжок і п'ють молоко на кухнях… Але мій чоловік помер і ніколи більше не приходив до мене…

– Ти мала чоловіка? Але ж ти не розповідала мені про нього! Чому він помер?

– Ах, дурна необережність у поводженні з гадюками!… Він любив п'яним заходити до серпентарію…

– Він багато пив?

– Як вуж. Власне, був хронічним алкоголіком. Хоч і дуже любив мене. Але квасити любив ще більше. Кілька разів намагався мене зарізати. Це йому так не минулося.

– Ніщо просто так не минається. Я хочу підбити деякі підсумки, Галю. Моє життя виявилося не таким уже й довгим, як пророкували мандрівні цигани і вчені астрологи, але, що прикріше, не таким уже й блискучим. Я намагався не мати ворогів і подобатися всім без винятку, пам'ятаючи, що єдиний мій найлютіший ворог – це я сам. Але подобатися всім без винятку виявилося неможливим. Ніхто не схотів запідозрити мене у добрих намірах. Настільки вони всі були між собою розсварені. Тому будь-яка моя спроба віднайти гармонію завершувалася тим, що мене гнали. Більше того, я побачив, що цей світ тримається на ненависті. Вона його єдина рушійна сила. І я хотів утікати від неї. Хотів здійснити навколосвітню подорож, але мені не вистачило грошей навіть для того, аби доїхати кораблем до Венеції. Тому я задовольнився снами, коханнями і міцними напоями. Бо пияцтво – також різновид подорожі! Це подорож по звільнених півкулях свідомості, а значить, і буття. Одного чудового дощового травневого дня, тобто сьогодні, будучи в дещо потьмареному стані, я за якимось бісом опинився в підземеллі. Проте, як щойно з'ясувалося, це була тільки ілюзія, наївна зашмаркана самоомана, коли я вважав, буцімто дію цілком самостійно, за своїм власним незалежним планом, Насправді мене сюди привели. Як підданий імперії, власник її пашпорта і учасник багатьох референдумів, я виявився кулею певного цікавого більярду. Тепер залишилося востаннє пхнути її.

– Ти надто понуро дивишся на речі, – всміхнулася вона. поклавши руку тобі на плече.

– Маю на це деякі підстави. Погодься, мила, дивно було б, якби саме зараз я почав виголошувати щось грайливе і життєрадісне. Чуєш, як збуджено хекають оті тварюки за стіною? Знаєш, я досі не можу повірити, що мене чекає двобій з ними. Ти не маєш для мене меча або принаймні ножа для відкривання консервів?

– Я хотіла втримати тебе будь-якою ціною. Але досить швидко зрозуміла, що це марна справа. Ти не схотів би забрати мене у свою навколосвітню подорож. Надто любиш різноманітність у жінках. Я не маю для тебе меча. Усе, що я змогла, – це випрати твій плащ, доволі вже заяложений плащ старого волоцюги і принести тобі кілька хвилин ніжності на прощання.

– Дякую, серце. Чи будеш мати якісь службові неприємності, коли з'ясується, що ти не зробила мені тих засраних уколів?

– Ти забігаєш надто далеко. До чого ці питання? Про які службові неприємності може йти мова, коли ми з тобою прощаємось?

– Маєш рацію. Ти завжди її маєш. Вибач. Просто я дуже хотів би, щоб у тебе все було чікі-пікі, щоб наступний твій чоловік був не слабодухим нудним алкоголіком, а принаймні вдячним і стриманим мазохістом. Я любив би твого чоловіка майже так само, як тебе. Крім того, я мрію, щоб тобі ловилися тільки найотруйніші змії, вертляві і досконалі. Щоб ти не мусила жити у тому порожньому домі, котрий розвалюється на очах. Я купив би для тебе невеличкий палац у Південному Тиролі, якби у мені вистачило на нього грошей… Як усе це виглядатиме далі?

– Що саме?

– Ну, моя смерть. Мене силоміць заштовхають туди?

– Не питай мене про такі речі.

– Це службова таємниця?

– Це світова таємниця. Про те, як виглядає смерть, можуть знати лише ті, що пройшли через неї.

– Мене цікавить технологія.

– Не будь таким жорстоким. Бачиш, мені тяжко не тільки говорити, а навіть думати про це.

– Вибач. Я просто поцікавився. Вважав, що маю право…

– Там, у кишені твого плаща, касета з Майком Олдфілдом.

– Краще б ти лишила її для себе. Це наша музика.

Галя нахилилась до тебе, і ви знову почали цілуватися. «Ось так виглядає прощання», – подумав ти. З мільярдів жінок цього світу, які були у твоєму розпорядженні, ти вибрав для фінальної сцени саме цю. Щось у тебе відбирали, фон Ф. Не тільки життя зрештою. Все інше теж. Значно більше, ніж просто життя.

– Коли вони врешті вгомоняться? – здригнувся ти, відриваючись від її солонуватих вуст. – Коли вони зжеруть мене?

– Це магнітофон, – сказала Галя. – їх там немає.

– Як немає? Що ти кажеш?

– Невже ти міг повірити у таку нісенітницю? Смішний ти, смішний! – її очі поблискували в напівтемряві живими слізьми.

– Для чого тоді це все? – ти міцно потер гаряче чоло. – Для чистоти експерименту. Тобі все одно не зрозуміти – він занадто складний, багатоступінчастий. Спочатку тебе залякують перспективою неминучої жахної смерті. Рідкісної смерті. Потім пара відповідних уколів. І ти робишся дуже м'яким. Паралізованим. І згідним на все. І завжди носиш у собі цей жах. Вона розбила дві безбарвні ампули, вдаривши ними об підлогу. Тоді розтоптала ногою шприц. Ти відчув, як немилосердно, нестерпно і блискавично вкриваєшся потом.

– Ось тобі ключ від твоєї клітки, – сказала вона. – Зачиниш мене ззовні. Ти маєш ще сім хвилин. Через сім хвилин прокинеться старший групи…

– «Сашко»?

– Може, й «Сашко». Він вирішив півгодини поспати, поки я зроблю своє і уколи почнуть діяти. Я лежатиму тут, майже непритомна. Мені навіть удавати не доведеться. Я навіть зможу показати їм сліди твоїх ударів. Ти зачиниш мене. Підеш коридором ліворуч. Запам'ятай: скільки б не було поворотів чи розгалужень, завжди повертай ліворуч. Ти зможеш це запам'ятати?

– І що тоді, серце?

– Тоді буде ліфт. Біля нього ходитиме вартовий, але ти щось вигадай, бо це твоя єдина можливість.

– Що, що я можу вигадати, мила?

– Що-небудь. Цим ліфтом ти зможеш дістатися нагору.

– Куди нагору, кохана?

– Хіба я знаю? Там побачиш!

– Я не зможу швидко бігати, – сказав ти, одягаючи плащ. – Я не хочу йти від тебе. Але мушу. Коли ми знову побачимось?

– Вартовий коло ліфта озброєний пістолетом. Ми можемо ніколи не побачитись.

– Ти була занадто доброю до мене, – провів ти долонею по її підпухлій вилиці. – Ти справжня російська жінка. Такі, як ти, їхали до Сибіру за декабристами. Я писатиму тобі листи з України. Або з того світу – залежить від вартового перед ліфтом. Але побачиш, я буду уважнішим, ніж той забудькуватий алкоголік.

– Іди вже… Якщо вони застануть тебе тут…

Але ти не даєш їй договорити, міцно притуливши до себе. Тоді хапаєш з підлоги свою величезну торбу і під незатихаюче захланне скавуління із сусідньої клітки повертаєш ключ у замку…

Якщо ти, фон Ф., правильно все зрозумів і чітко запам'ятав, якщо ти ще не до решти пропив залишки свого мозку і не зовсім отетерів від гарячки, то слід увесь час повертати ліворуч. А це означає, що ти пересуваєшся коридорами певного лабіринту в напрямку до якогось загадкового центру його. Це схоже на античний меандр. Однак така інформація тобі, фон Ф., ні до чого: все одно ти не знаєш, що це таке.

29
{"b":"1744","o":1}
ЛитРес представляет: бестселлеры месяца
Ключ от твоего мира
Призрак Канта
Королевство крыльев и руин
Метро 2033: Спящий Страж
Зарабатывать на хайпе. Чему нас могут научить пираты, хакеры, дилеры и все, о ком не говорят в приличном обществе
Разоблачение игры. О футбольных стратегиях, скаутинге, трансферах и аналитике
Удочеряя Америку
Вместе быстрее
Смерть в белом халате