ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Бхомбол підійшов до човна і зазирнув під навіс. Там лежав матрац, застелений килимом. На килимі сиділа жінка, лице в неї було закрите краєчком сарі. Вона нагадувала Бхомболові його тітку, тільки була трохи молодша за неї. Поруч з жінкою сиділа дівчинка. Бхомбол глянув і одразу впізнав її: то була Молоті, донька добродія Мухурі.

— Скидай черевики й сідай, — сказав пан Мухурі, коли Бхомбол неквапливо ввійшов у човен. — Адже я доводжусь тобі дядьком. Коли розібратися як слід, то всі індуси родичі між собою.

— Іди-но сюди, синку! — покликала жінка, що сиділа під навісом. — Сідай тут.

— Я не хочу під навіс, я краще залишусь на палубі,— відказав Бхомбол, умощуючись на кормі.

— Краще сядьте під навісом, — порадив Шоруп. — Незабаром почнеться велика спека, і коли б ви не дістали сонячного удару… Надвечір, коли спека пересядеться, вийдете на палубу. А зараз краще побудьте в затінку.

Бхомбол скинув черевики і мовчки зайшов під навіс.

— Ну-бо, Молоті,— сказала дружина пана Мухурі,— посунься, дай йому сісти.

Човен злегка погойдувало. Шоруп з допомогою пана Мухурі переніс речі в човен. Сам пан Мухурі влаштувався на носі. Шучі, обмотавши голову рушником і поклавши палицю біля себе, вмостився там же. Останніми ввійшли в човен три веслярі. Один із них тичкою відштовхнув човен од берега. Шоруп лишився на березі. Склавши в прощальному вітанні руки, він крикнув:

Бхомбол-ватажок - i_025.png

— Бувайте здорові, щасливо дістатися!

— Салям! — вигукнули обидва візники.

Човен швидко віддалявся від берега. Повз нього по воді пропливали гілки, сухе листя. Біля самого човна пірнули два водяні жуки; прудко перебираючи лапками, пробіг водяний павук. Прямо над Бхомболом висіло яскраво-блакитне небо, по ньому повільно пливли легенькі хмарки. Подув вітрець, веслярі підняли вітрило. Бхомбол ще раз глянув на берег — пристань Чормадаріпура залишилась далеко позаду.

11. РІЧКОЮ

Човен плив за течією. За бортом хлюпала вода. Бхомбол дивився в невеличке віконце, зроблене в навісі, але бачив лиш воду. Нарешті йому надокучило дивитися тільки на воду. Він хотів був перейти на ніс човна, але дружина пана Мухурі саме запитала його:

— Синку, ти втік з дому — невже серце твоє не боліло і не поривалося назад?

Бхомбол заперечливо похитав головою. Та в глибині душі він знав, що це неправда.

— А ти пам'ятаєш свою неньку? — не вгавала дружина пана Мухурі.

Бхомбол підвів на жінку свої великі очі і мовчки кивнув головою.

Дружина пана Мухурі зітхнула:

— У тебе є сестри або брати?

— Немає.

— А тітка любить тебе?

— Вона ніколи не сварила мене, — ухиляючись від прямої відповіді, сказав Бхомбол. — Вона взагалі нікого не лає.

— Поглянь, Молоті, — пролунав голос пана Мухурі, — он пливе крокодил. Дивись, він підняв голову.

Молоті, що сиділа, підібгавши ноги, пригорнулась до матері і злякано стежила за крокодилом.

Бхомбол одразу ж вибрався з-під навісу, пройшов на ніс човна і став дивитися туди, де щось темніло в воді. Дельфін це чи риба? Якщо дельфін, то в нього має бути вузька голова, а коли риба, то пласка. А що, коли це справді крокодил?

Поки Бхомбол міркував, тварина зникла під водою.

— Крокодил, — зауважив весляр, що стояв на носі. — Плаває й шукає, ким би пообідати.

— Не бійся, донечко! — почув Бхомбол голос дружини пана Мухурі. — Не бійся! Що з тобою?

Бхомбол оглянувся й побачив, що Молоті, побілівши від страху, обома руками злякано вчепилася в свою матір.

— Не бійся, Молоті! — засміявся пан Мухурі. — Крокодил ніколи не нападе на людину в човні. Він навіть близько не підпливе… Правда, Бхомболе?

Хлопцеві було приємно, що з ним говорять, як з дорослим.

— Навіть у воді, — сказав він, — крокодил нічого не може зробити людині, якщо вона добре плаває. Я бачив багато крокодилів. Одного разу крокодил навіть погнався за мною…

Молоті вражено зиркнула на нього, її мати також глянула на Бхомбола з подивом. Навіть добродій Мухурі зацікавився, але про всяк випадок іронічно посміхнувся.

— Коли в нас у Дургапурі розливається річка, — вів далі Бхомбол, обернувшись до дівчинки, — в ній аж кишать крокодили. Вода стає червона і щодня прибуває. Усі обмілини і сходи, що ведуть на пристань, зникають під водою. Вода доходить навіть до нашого будинку. Вона піднімається аж до дерев, які ростуть край дороги. Іноді річка так розливається, що навіть дорога зникає під водою. Потім вода спадає, і знову з'являються обмілини. А коли починається приплив, вода знову затоплює їх. І так весь час: вони то ховаються під водою, то виступають, наче спини черепах. Якось у повінь ми купалися біля великих дерев. Була одинадцята година. Ми вирішили вийти на берег, щоб разом стрибнути у воду з кручі. Я йшов позад усіх. Зненацька хлопчаки на березі закричали: «Крокодил! Крокодил! Гей, стережись, зараз схопить». Я був уже на мілині, вода сягала мені по кісточки. Спочатку я не міг зрозуміти: «Крокодил? Схопить? Кого схопить?» Оглядаюсь і бачу неподалік від себе здоровенного крокодила. Він роззявив пащеку й дивиться на мене. Мені стало моторошно, коли я побачив його ікла. Я кинувся навтіки і не зупинявся, аж поки не вибіг на берег. Передні лапи в крокодила були криві-криві, спина виглядала з води, а на ній випиналися наче гулі. Коли крокодил побачив, що, я дременув, то зник під водою. Того дня ми більше не купалися…

Молоті аж очі витріщила.

— А ти дома розповів про це своїй мамі? — спитала дружина пана Мухурі.

— Мами тоді вже не було.

— Бідолаха! — зітхнула жінка.

Пан Мухурі сидів на носі човна й мовчки дивився вперед. Наближався полудень. Ліворуч показалася пристань села Мохешпур. Біля пристані стояло кілька дерев. На верховітті одного з них сидів яструб. Коли Бхомбол знову глянув на берег, пристань була вже позаду. На пологому березі лежала здохла корова, а над нею кружляли стерв'ятники. Стежкою йшло двоє чоловіків із велетенськими кошиками на головах. Слідом за ними ступала жінка з великим клунком у руці. Вони про щось розмовляли. Поряд мчав білий, з коричневими плямами пес. Пес поводив носом, наче винюхував щось. Побачивши стерв'ятників, він завмер на місці і підвів голову. Бхомболові давно хотілося мати собаку, та йому ніяк не щастило знайти цуценя-дога. От коли б цуценята не росли, а завжди лишалися маленькими! Як було б добре!

— Ти любиш собак? — спитав він Молоті.

— Люблю. Мамин брат обіцяв привезти мені біле цуценя з Калькутти.

Почувши слово «Калькутта», Бхомбол засмутився. Хлопець пригадав, що саме туди хотів потрапити. Та йому не пощастило: він сів не на той поїзд. Бхомболові став ненависний навіс, під який він повернувся, рятуючись від спеки. Він вирішив сісти в затінку вітрила, на носі човна. Але човен круто завернув, і тінь перемістилася вбік. Бхомболові не сиділося під навісом.

— Що з тобою? — спитала дружина пана Мухурі. — Чого тобі не сидиться? Лягай у мене біля ніг, ось тут… Молоті, посунься трохи.

Та Молоті бликнула на Бхомбола так неприязно, що він поспішив сказати:

— Я не люблю спати вдень, — і виліз з-під навісу.

— Ти куди? Гляди не впади у воду! — мовив добродій Мухурі.

— Не впаду.

— Не дуже там тупцюйте, а то шубовснете у воду! — крикнув Бхомболові стерновий. — Голову обмотайте рушником.

— Не треба мені рушника, — відказав Бхомбол.

— Але ж, пане, — озвався один із веслярів, — це тільки селянські діти, які звикли до спеки, можуть сидіти на сонці скільки завгодно.

— Ви ж не селяни, а веслярі, однак цілий день сидите на сонці — і вам байдуже, — відказав Бхомбол.

— Це ми тут веслярі, — мовив стерновий, — а в селі в кожного з нас є своя хата й земля.

— Чого ж тоді ви не сидите дома?

— Їсти щось треба, — відповів стерновий, ледь ворушачи великим веслом, — тому й не сидимо дома.

27
{"b":"183002","o":1}