ЛитМир - Электронная Библиотека

Андрій КОКОТЮХА

СНІГОВИЙ ГІСТЬ

Оповідання

1.

Якщо відчинити вікно в спальні на другому поверсі, можна було почути віддалений шум поїздів.

Проте Діана не часто прочиняла вікно. Восени, взимку та ранньою весною вона завжди мерзла. Тому віддавала перевагу штучному повітрю: зовсім недавно чоловік присобачив кондиціонер ще й у спальні, йдучи назустріч її побажанням.

Діана стала біля вікна, сперлася руками на підвіконня, подивилася в зимову темряву. Електричка, що їхала далеко в бік міста, світячи прямокутниками вікон, нагадувала гігантську гусінь.

Чоловік.

Три години тому він подзвонив і попередив: затримається, виникли певні проблеми, не сумуй, мовляв. Можна подумати, його проблеми і він сам тепер мають для неї якесь особливе значення. Десь глибоко всередині ворухнулася капосна і неприємна для її самолюбства думка: нема кого сварити, подружко, сама винна в своїх проблемах.

Вона закурила і зосередила свою увагу на снігові, першому зимовому снігові за багато останніх років. Ще не так давно з неба сипалися ріденькі білі крихти, тепер же на землю повільно спускалися пухкі лапаті пластівці.

За спиною надривався телевізор. Діана ненавиділа випуски новин. Та з того часу, як чоловік перевіз її сюди, в заміський будинок, забрав ключі від вхідних дверей, а сам почав зачиняти її ззовні, коли йшов, і відчиняти, коли повертався, вона не вимикала «ящик». Навіть коли засинала, просто прибирала звук. В одному ліжку подружжя тут не спало: чоловік перекочував у кімнату для гостей, на диван, і це Діану більш ніж влаштовувало.

У новинах знову хтось когось убив і втік з місця скоєння злочину.

Діана не мала жодної уяви про роботу міліції, не читала детективів і не дивилася кримінальних серіалів. Та, слухаючи телевізійні кримінальні повідомлення, зробила для себе однозначний висновок: працюють там, у тій міліції, не надто, скажемо так, розумні люди. Чоловік, до речі, з нею погоджувався. Тут навіть дух протиріччя не змушував молоду жінку з принципу міняти свою думку. Якби це було не так, то в телевізійних новинах розповідали б не лише подробиці того чи іншого кривавого вбивства, від яких кров часом холоне в жилах, а й повідомляли: вбивця чи вбивці спіймані та покарані.

Словом, Діана була з категорії тих, хто свято вірив: існує лише показане по телевізору. Злочин є, бо його показали. Кари нема, бо про неї не сказали. Проста логіка.

… Батьки дали їй красиве аристократичне ім’я, називали принцесою. Тільки якщо вона справді принцеса, то саме зараз як раз поділяє участь більшості принцес, замкнених у кам’яних вежах високих замків. Крім оригінального імені дівчина мала ще привабливу зовнішність, і тут уже не батьки постаралися — природа.

У дівчини вистачало мізків, аби пробивати собі дорогу по життю груддю. До речі, дуже часто — в прямому розумінні. І не тільки груддю, а й іншими частинами тіла…

Чоловік, Антон Сальський, був старшим за неї на п’ятнадцять років. Він — досить успішний бізнесмен, а справжньому бізнесменові для статусу потрібна дружина-красуня з рідкісним іменем, з якою можна спокійно ходити на люди. Шеф-кухар на кухні, цнотлива з друзями, повія — в ліжку. Сама так, у такій послідовності, за такою схемою. З кухнею, до речі, не склалося від самого початку, та Сальський і не вимагав. Вона насправді не часто їли вдома, а коли це траплялося, Антон замовляв собі щось додому: власник мережі ресторанів міг дозволити подібну забаганку. Зате повія в ліжку виходила досить добре, тут певний досвід мала… хоча згадувати про окремі сторінки свого життя не любила. Ну, а стосовно цнотливої з друзями…

Діана закурила нову сигарету.

Може, Антон і не винен, що їй з ним виявилося нудно. Тому його друзі та приятелі, з якими вона знайомилася на численних світських виходах, рано чи пізно опинялися в її ліжку. Не на довго, та й не так багато вже їх і було, як думає Сальський. Коханці старалися дотримуватися конспірації, та й Діана була дуже обережною. Ось тільки тиждень тому нове захоплення виявилося таким щирим та шаленим, що коханці забули про обережність. Результат — наочний.

Навіть — підочний, якщо можна так сказати.

Діана в тисячний раз підійшла до дзеркала глянути, чи зовсім уже зійшов синець під оком. В принципі, зійшов. Майже зійшов: вона подумати не могла, який цей Сальський важкий на руку. Провівши пальцем по набитому тиждень тому місцю, вона поморщилася, згадавши все, хоча вже зовсім не боліло.

Колись Антон Сальський воював, навіть зберігав десь далеко свої армійські фотографії та медалі, але про ту війну Діана майже нічого не знала. І не розуміла, чому батьки так зраділо, коли по радіо оголосили про остаточне виведення радянських військ із Афганістану. Тоді їй саме виповнилося чотири роки.

Чоловік не любив згадувати ті часи і ту війну. Крім одного моменту: попередив — нервова система ні в дугу, краще його не злити, і без того в бізнесі проблем та напружених моментів вище голови. Отже, краще не давати йому приводу для шаленства.

Привід вона, виходить, дала. Та все одно звинувачувала в цьому не себе, а його, Антона Сільського. Міг би закотити істерику, не розпускати рук.

Відійшовши від дзеркала, Діана присіла на ліжко, роздратовано перемкнула телевізор із ідіотських новин на тупу музику.

А потім, як у тупому ідіотському фільмі, двері в спальню прочинилися. Не розчахнулися широко — саме прочинилися, тихенько, без рипу-скрипу. В отвір, який утворився, не зайшов — легенько прослизнув чоловік. Перше, що побачила Діана розширеними від жаху очима — його простоволосу голову і сніжинки, котрі ще не встигли розтанути на волоссі.

Ще Діана побачила пістолет у його руці. Щось змусило її зрозуміти — не іграшковий. І сніговий гість їй не ввижається, це не галюцинації, викликанні вимушеним домашнім арештом та самотністю.

Незнайомець із пістолетом пізньої темної зимової ночі в порожньому будинку.

Тепер можна втратити свідомість.

2.

— У вас на кухні прочинена кватирка.

Це були перші слова, почуті Діаною, коли легкі ляпаси привели її до тями. Підвестися й сісти молода жінка змогла сама, відсторонивши рукою непроханого гостя. Той не виявляв агресії, взагалі — вів себе досить спокійно: відразу ж відійшов, узяв стілець, вмостився навпроти неї, озброєну руку поклав собі на праве коліно. Дуло ніби ненавмисне дивилося просто на Діану.

Змусивши себе відвести погляд від страшного видовища, вона зупинила погляд на закривавленому стегні.

— Дурня. Глибока подряпина, — промовив чоловік байдуже.

Діана ще не була готова до розмови, просто вивчала його. Років тридцять, не більше, поголений, тепла камуфляж на куртка, джинси, на ногах — високі шнуровані армійські черевики. На бандита з великої дороги не схожий. Взагалі ні на кого не схожий, звичайний громадянин. На вулиці такого побачиш — навіть не озирнешся.

— Ви… через кватирку…

— Я не пролізу, — гість посміхнувся, посмішка вийшла штучною. — Просто якщо просунути руку, можна дотягнутися до шпінгалета. Раз — відчинилося вікно. Аби тут стояли, знаєте, такі новомодні склопакети, мені було б складніше.

— Нехай… Чому ви ризикнули? Раптом я не сама, раптом тут ще є сильний чоловік?

— Але ж його нема.

— Все ж таки…

— Добре. Я побачив вас у вікні. Жіноча постать. Ви стояли, курили, дивилися в ніч. Стояли досить довго, до вас ніхто не підійшов. Приймається?

Таке просте пояснення несподівано заспокоїло Діану.

— Нехай так. Ви склали два і два, тоді вирішили напасти на беззахисну жінку…

— Я на вас не нападав. Телевізор чути навіть з кухні. До речі, збавте звук, заважає.

Діана спочатку хотіла не послухатися, та потім, знову глянувши на пістолетне дуло, мовчки виконала прохання.

— О, дякую, — гість зручніше вмостився на стільці. — Коротше, на мої маніпуляції з вікном жодної реакції не було. Тому я і пішов на звук. Ви самі зомліли, я навіть привітатися не встиг.

1
{"b":"191184","o":1}