ЛитМир - Электронная Библиотека

— Добрий вечір, — блазнювато промовила Діана.

- І вам, — кивнув незнайомець.

— Цікаво, що буде далі.

Дивно, але молоду жінку справді охопила цікавість. Вона навіть поступово витіснила страх. Діана списала це на довгі дні ув’язнення та самотності. Чоловік за цей тиждень із нею майже не спілкувався, гроші на мобільному закінчилися, поповнити рахунок нема як, міській телефон теж не працював — Антон висмикнув апарат із розетки і заховав у багажник своєї машини. Повна ізоляція, яку порушив цей дивний, зовсім уже не страшний незнайомець, мокрий від остаточно розталого снігу.

— Нічого такого, про що ви подумали, — заспокоїв її чоловік. — Довкола в будинках вікна темні, світилося лише у вас. Доля, нічого особистого.

— Та ясно — проти мене ви нічого не маєте! До речі, в довколишніх будинках зимою мало хто живе. Це ж звичайне дачне селище, без зручностей. Тільки мій багатий чоловік розбудував на шести сотках халупу, доточив другий поверх, провів телефон, каналізацію зробив, цивілізація… Тому взимку тут цілком комфортно.

— Значить, чоловік у вас — чарівник?

— Майже. Замість чарівної палички — чарівні кредитки і чарівний гаманець.

— З вашого тону я роблю висновок: він — злий чарівник.

— А це вже вас не стосується! — незрозуміло чому вирішила образитися за чоловіка Діана. — Взагалі: хто ви такий і чому залізли до мене в дім?

— До вас, значить… Я був вирішив, що і дім цей, і все, що в ньому є, належить вашому чоловікові.

— Дуже багато думаєте! — відрізала Діана.

— Навпаки — дуже мало, — відповів незваний гість. — Дав себе підстрелити по-дурному, дременув без бабла, бензин закінчився якось раптом, тож машину довелося кидати біля дороги, а самому чухрати сюди кілометрів п’ять пішкарусом…

— Послухайте! — Діану раптом осяяло. — Це не про вас у новинах передавали? Якесь убивство мало не в центрі міста, злочинець утік, описати зовнішність свідки не змогли… Про вас?

Незнайомець повів плечима.

— Раз впізнати вбивцю ніхто не здатен, ним можна вважати кого завгодно.

- І все ж таки мені здається, в новинах говорили про вас! — переможна посмішка далася Діані без особливих труднощів. — Слухайте, це щось особисте? Той, кого ви застрелили, вас чимось дістав до печінок?

— Так у наші часи доводиться віддавати борги, — чоловік замість відповіді просторікував. — Нічого не поробиш, життя.

— Як же ви нарвалися на кулю?

— Там… Ну, в тому місці… Майже в центрі міста, як вам сказали по телевізору… Словом, у ресторані намалювався охоронець-герой. Зазвичай вони тільки п’яних не бояться. А цей неповороткий мудак таки встигнув дістати волину і шмальнути мені навздогін. Кажу ж вам, нічого серйозного, мов гілкою подряпало.

— Слухайте, ви блатний? Такі словечки з вас вилітають…

— Нормальні словечки! Аби ви хоч раз проїхалися в міському транспорті, не таке б почули від інтелігентних зовні людей. Вам вуха скручує?

— Та знаєте, я не завжди в персональних машинах каталася і не з народження — дружина успішного бізнесмена. Просто цікаво, з ким маю справу. Від цього стане ясно, чого ж від вас чекати.

— Не бійтеся, — голос незнайомця звучав рівно. — Справжніх блатних уже давно не лишилося. Жаргон хіба… До речі, саме тому, що я не відморозок і не вуркаган, боятися за своє життя вам нема чого. Просто мені потрібна допомога.

- І ви отак, з пістолетом наголо, просите її?

3.

На мить запала мовчанка.

Діана і незваний гість, здавалося, свердлили один одного поглядом. Нарешті чоловік підняв руку з пістолетом, випростав її так, аби націлити ствол просто в перенісся полонянці, потримав так кілька секунд і опустив зброю.

— Ви… чого? — в молодої жінки перехопило подих.

— Нічого. Просто показую: ми з вами не друзі, хоч почали так мило балакати. Ось це, — чоловік знову гойднув пістолетом, — чи не єдиний безвідмовний спосіб швидше та певніше цю саму допомогу отримати. Тут є гараж, досить великий, очевидно — на всі машини. Одна з них, мабуть, належить вам. Раз чоловік ваш зумів облаштувати і нафарширувати цей будинок відповідним чином, значить, з фінансами у вас все в порядку. Мені потрібні гроші, ключі від машини, і я після того покину вас назавжди.

Діана зміряла незнайомця замисленим поглядом. Дивно — навіть коли той націлив на неї зброю, вона не злякалася, а швидше — розгубилася, бо не чекала зміни настрою. Тепер, коли сніжний гість виклав свої вимоги, молода жінка зовсім заспокоїлася. Принаймні, знає, чого він хоче. Ось тільки… чи отримає. Адже гість не знає про особливі обставини, котрі виникли в цьому багатому домі.

Теж бажаючи всістися зручніше, Діана мимохіть зсунула полу халату, оголивши ноги вище стегна. Під халатом, крім ризикованої білизни, нічого не було: сидячи в чотирьох стінах та не маючи змоги кудись вийти, полонянка вирішила взагалі не одягатися. Незнайомець сприйняв її жест по-своєму.

— Тільки не намагайтеся тут мене спокусити. Ви — вродлива жінка, але зараз, вибачте, для мене це зовсім нічого не означає. Мене ловлять, бо я застрелив багату та впливову людину. Кинуту машину зі слідами крові скоро знайдуть біля дороги, проведуть прості математичні вирахування, оточать це дачне селище… Коротше, чим швидше я злиняю звідси, тим краще для всіх.

Діана вже не чула його. Мозок шалено запрацював.

— Ресторан… Ви вбили людину в ресторані… Який майже в центрі…, — вона повторила цю фразу кілька разів, наче мантру, і незнайомець уже подумав, що його полонянка почала втрачати глузд з переляку, та раптом молода жінка вигукнула, подавшись уперед: — Як називається ресторан?

— А хіба…

— Як. Називається. Ресторан.

— «Нова Європа», — вичавив із себе гість, наче розкривав страшну таємницю.

— Правильно, — кивнула Діана швидше сама собі, ніж співбесіднику. — Один із ресторанів мого чоловіка. Він дзвонив, попереджав, що затримується, виникли якісь проблеми. Ось вони, проблеми! — молода жінка кивнула на гостя, ніби показуючи його невидимим глядачам, мовляв, полюбуйтеся: — Знаєте, ми останніми днями мало спілкуємося, так уже склалося. І якби він просто затримався, через звичайні робочі заморочки, то не обмовився б у телефонній розмові про якісь там проблеми. Затримався — і все, має право. Це доля, знак. Я забобонна і вірю в знаки.

— Тобто? — гість уже нічого не розумів і про всяк випадок міцніше стиснув руків’я пістолета.

— Людина, яка скоїла злочин у ресторані мого чоловіка, затримала його, таким чином, на роботі. А сама прийшла сюди, в його дім, погрожує пістолетом його дружині. Додому господар цього дому прийде пізніше, ніж завжди, і — через вас. Таким чином, він дає нам час.

— Час — для чого? — незнайомець зовсім заплутався.

— Для того! Заберіть від мене пістолет! Взагалі — обережніше зі зброєю!

Діана підвелася. Чоловік теж встав, і молода жінка зрозуміла: він налаштований рішуче, не дивлячись на загнаність і втому. Все ж таки вона боялася, не треба себе обдурювати та заспокоювати. Та саме страх надав їй рішучості. Запхавши руки в кишені халата, Діана пройшлася по спальні, намагаючись не помічати пістолетного дула, котре рухалося за нею.

— Хочу, аби ви знали: я не можу виконати ваших бажань. Навіть якщо ви раптом озвірієте, почнете мене катувати чи прострелите мені коліно, домовитися неможливо. Так, у гаражі стоїть авто. Так, воно моє. Ось тільки ключів у мене нема. Так само, як нема ключів від будинку. Зв’язку з зовнішнім світом — жодного. При бажанні я можу вибратися через кухонне вікно, тільки куди піду і як далеко зайду? Якщо чесно, бажання вибиратися через вікно і тікати в мене нема. Ви залізли в тюрму. З усіма вигодами, затишну, але — в’язницю. Харчів у холодильнику досить, більше бранці нічого не треба. Таким чином, грошової готівки тут теж не знайдете. Чому ситуація саме така, вам, — молода жінка націлила на незнайомця вказівний палець, — знати не обов’язково. Отже, — Діана розвела руками, — можу запропонувати вам вибратися тим самим способом, як зайшли, хіба поїсти перед дорогою. Але, — палець завмер, націлившись тепер у стелю, — ви можете лишитися і вислухати ділову пропозицію від бранки. Чому не запитуєте, яку?

2
{"b":"191184","o":1}