ЛитМир - Электронная Библиотека

— Ти помітив? — звернувся я в машині до Мули. — У нього на лівиці бракувало мізинця. Цей патрульний, мабуть, намагався бути хробом.

— Він шукав себе, — відповів Мула.

І тепер ми летимо донизу. Усе йде шкереберть, але так воно в нас, придурків, завжди йде. Для мене та для Мули в цьому нема нічого дивного. Ми лишили вгорі за собою високий міст над річкою. Дорога в нас тепер одна. Але я передчуваю, що ми ще повернемося. Я не можу цього знати, бо ж ми, придурки, не можемо знати. Ми вміємо лише передчувати. Але це ми справді вміємо!

II

Вічно живих не буває.

Так само, як і вічно неживих.

Наш автомобіль увійшов у воду вертикально, немов вправний стрибун. Нас із Мулою смикнуло так, що я подумав: «Гаплик!» Та це ще не був кінець, бо «Шкода» занурювалася глибше, і ми чекали удару в дно.

Здавалось, машина топиться в річці нескінченно довго, а дна все не було. Крізь скло ми бачили безліч дрібних повітряних бульбашок, і вода почала цівками просотуватися в салон та забризкувати наші костюми. У нас виник шанс просто захлинутися, та раптом авто зупинилось, а далі почало стрімко підійматися. Було враження, що ми сидимо в поплавку, який разом із наживкою затягнула вглибину голодна риба, а тепер відпустила.

Автомобіль нарешті вигулькнув на поверхню та ліг на воду. У салоні було вже до півлиток води, і нас несло кудись течією.

Ми розслаблено поклали мокрі потилиці на підголівники сидінь, і я навіщось увімкнув магнітолу. На наш подив, вона запрацювала. Засвітилася червоним та зеленим її панель, у віконечку забігали цифри радіочастот, шукаючи станції. Та згодом посунув напис:

«Радіостанцій не знайдено».

Магнітола зашипіла й погасла — це помер наш акумулятор. Мула порухав мене та показав надвір:

— Ніч.

Я глянув теж і розгубився: була вже ніч! Світла зоряна ніч! Було настільки ясно, що вздовж одного берега неширокої річки ми розгледіли багато людей, які зібралися, мабуть, подивитись на нас.

«Шкода» пливла далі, а люди на березі не вичерпувалися, махали нам руками, одягом, щось вигукували, та нам у машині нічого не було чути. Ми з Мулою дивувалися, що наше невдале самогубство привабило стільки народу, а тим часом води в салоні ставало більше.

— Мула, я не вмію плавати, — признався я.

— Я теж! — зрадів мій товариш.

І тут до нас наблизився довгий, схожий на індіанську пірогу човен. На його носі височів голий атлетичної будови чоловік та веслував довжелезним веслом. Ми з Мулою не змогли вгадати, ким є цей човняр, бо хоча він і мав великі м’язи, та був точно не хробом. У човні перебувало ще багацько народу, вбраного досить офіційно, та поміж усіма впадала у вічі немолода жінка в купальнику.

Атлет щось незрозуміле вигукнув і, замість того, аби нас рятувати, штовхнув «Шкоду» веслом до берега. Напівзатоплена машина попливла дуже швидко, і ми з Мулою були вражені силою човняра.

Нарешті, коли в салоні над водою лишались тільки наші з Мулою голови, авто сіло поруч із берегом на мілину.

— Вау! — вигукнула голова Мули, щасливого з цього факту.

— А-а-а! — закричав від радості я, бо що є більш приємне на світі, ніж можливість продовжувати життя?..

Ми повідчиняли дверцята й почвалали у воді до людей на березі, а довга тінь човна із силуетами дужого гребця на носі та його пасажирів виднілася вже поруч із протилежним, зарослим темними хащами берегом ріки.

Коли ми, ковзаючи слизьким глинистим берегом, дістались нарешті на сухе, то були здивовані: ніхто з людей, які, здавалося досі, кричали нам і підбадьорювали, не звернув на нас жодної уваги!.. Так, цей нескінченний натовп продовжував волати й вимахувати якимись кожухами, свитинами, сукнями, сорочками, піджаками та бюстгальтерами, але кричав безгучно! Тут панувала неймовірна тиша, і всі люди на березі дивились не на нас, а кудись на протилежний берег неширокої річки. І замішана тисячами ніг холодна глина під ногами плямкала теж безгучно, коли ми з Мулою, ідучи, витягали з неї наші мокрі черевики.

— Гей, послухайте, а де це ми? — запитав я в якоїсь мудрої старенької, яка не стрибала з відкритим ротом, як більшість тут, а спокійно стояла, кутаючись у велику хустину.

Стара здригнулася, глянула на мене сердито, та я й сам злякався свого голосу, що серед цієї тиші лунав, мов грім. Бабуся ж замахала на мене руками й почала, мабуть, сваритись, бо її мудрі очі вирячилися, лице змінилося зі спокійного на шалене, і стара швидко ворушила засохлими губами, за якими не було зубів.

Ми не розуміли її, бо як усі тут, старушенція була німа.

— Ходімо звідси, — прошепотів мені на вухо Мула, й ми пішли.

Натовпу, здавалось, не було меж. Зате яка колекція облич була тут у наявності! Дорогою ми зустріли повно хробів (з головами й без голів), продавців усіх мастей та відтінків, босів зі своїми парадними намистами, а також без усяких прикрас… Зрідка ще зустрічались дивні люди, які не були ані продавцями, ні босами, і яких ми з Мулою ніде раніше не бачили.

І все це темне море ледь погойдувалось і дивилося в один бік — туди, де була ріка.

Ми з Мулою проходили саме повз якогось дуже високого мужчину і раптом почули, що він не мовчить, як усі, а стиха щось буркоче. Він скидався на продавця і, хоча й був велетенського зросту, періодично ставав ще навшпиньки та занепокоєно дивився туди, куди й усі, немов не бажаючи проґавити жодного епізоду якогось неймовірно цікавого видовища.

До незнайомця було високо, тому Мула виліз мені на плечі і тільки так порівнявся з його обличчям та прошепотів:

— Друже, поясни, що тут діється?

Чоловік, не припиняючи уважно дивитися вдалину, занурив руку до кишені костюма, добув ручку та клаптик паперу, написав на ньому й показав нам: «Ви що, придурки? Тут не можна говорити!»

— Де «тут»? — спитали ми з Мулою, але в цей момент щось ухопило Мулу на мені й забрало його кудись наверх. Опісля не вельми чемно — за вуха, висмикнуло з цього стовпотворіння й мене. Я крутив головою, бажаючи роздивитися, що ж воно таке, та це було невидиме.

За мить ми з Мулою опинилися на якійсь зеленій галявині, де був уже день. Ми зраділи яскравому світлу та, трохи ошелешені, звикали до нього.

Перед нами, нахилившись до землі, щось уважно між травою шукаючи, пересувався старий дід у сандаліях. Замість одягу він був обгорнутий рожевим банним рушником. У лівиці дідуган тримав плетеного з лози невеличкого кошика, а правицею визбирував поміж трави та клав до кошика чорні ягоди.

— Дідусю! — вигукнув я, і старий обернувся до нас, але виявився зовсім не моїм дідом, хоча зі спини був дуже на нього схожий.

— Чого галасуєш? — суворо запитав цей збирач у мене. — І ти чого галасував там, над рікою? — звернувся він до Мули. — Говорити тут не можна!

— Чому? — підняв брови Мула.

— Як чому? — навзаєм здивувався старий. — А що як усі сотні тисяч на тому березі почнуть говорити? Це ж який настане гармидер!.. Болітиме голова.

Ми з Мулою перезирнулися.

— А навіщо вони там стоять? — поцікавився я.

— Як навіщо?! — знову дивувався сивий дідуган. — Ви звідки впали?

— З мосту, — сказали ми.

— А-а! — вигукнув старий. — То ви ті придурки!

— Так! — радісно підтвердили ми.

— З вашого одягу й не скажеш. Ач як замаскувались!.. Та зустрічають тут, шановні, не за одягом, а за вчинками. А ви, дорогесенькі, прибули до нас на диво небагатими — один вчинок! Та й то вартий вас — недоумкуватий, похмурий і загалом надзвичайно поганий… Додумались: убиватися, стрибаючи з мосту! І після цього вам стає нахабства стояти тут, перед і мною, та ставити ваші питання? — він ставав усе лихішим.

— Ми здійснили нашу Нездійсненну Мрію… — почали пояснювати ми.

— Придбали купу залізяччя? Труну на коліщатках?.. Ні, ви здійснили значно гіршу річ! Ви стали королями слабих розумом і немічних духом, бо тепер десятки таких як ви недоробків і ледарів мріятимуть про те, як би купити авто покрутіше й розбитися, втопитися, задушитися в ньому!.. І всі вони стоятимуть тут, на цій галявині, рюмсатимуть і витиратимуть мокрі носи, а далі чекатимуть тисячі років в баюрі на березі Стікса, поки їх не перевезе на той бік роботяга Харон!

24
{"b":"200543","o":1}