ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Молоді вискочили надвір. За ними, відчуваючи щось неладне, посунули гості Мати, побачивши дочку, напосілась на неї:

— Ось де ти, безсоромниця! Повіялась з якимось пройдисвітом в смердючу діру! Як тобі не соромно? Ану збирайся, поїдемо додому! А вас, — посварилася вона на Миколу, — я провчу! Я подам в суд! Я не дозволю, щоб мою дочку обманювали!..

Микола — блідий, тремтячий — виступив наперед, задихаючись, сказав:

— Не соромте себе і дочки. Ніхто її не обманював. Ми одружилися. Законно. І гуляємо весілля. Хіба вона маленька, щоб ви могли розпоряджатися нею, як служницею!..

Мати аж рота роззявила від несподіванки.

— То ти справді вийшла заміж за нього?

— Вийшла! — крізь сльози мовила Оленка. — І ніколи не повернуся назад. Стидно, стидно тобі!

Марія Іванівна обвела безумним поглядом людей.

— Ви її обманули. Ви обіцяли їй квартиру в Києві, наговорили хтозна-чого. Це обмані Підлий обман!..

Оленка почервоніла від гніву, тупнула ногою. Микола з подивом глянув на неї — він ніколи не бачив її такою.

— Брехня! — крикнула вона. — Я не хочу більше знати вас. Ми з Миколою любимось… і ніхто нас не розлучить! Чуєш — не розлучить!..

Гості обурено зашуміли. Марія Іванівна одступила до хвіртки, захлипала,

— Я відмовляюсь од такої дочки. Ти чуєш? Або він, або я!..

— Він, — твердо мовила заплакана Оленка, пригортаючись до мужа. Миколина мати ласкаво поклала руку на її голову. Олена Антонівна смикнула Марію Іванівну за рукав.

— Ходімо. Нам нічого тут робити. Вона вибрала свою дорогу. Пожаліє — та буде пізно…

Дві постаті рушили лісовою стежечкою до води — чужі всьому, що оточувало їх. Чужі селу, Дніпру, деревам, чистому небу. Чужі щирості народній, чужі майбутній безсмертній долі Оленки і Миколи…

Оленка дивилася вслід матері, тихенько плакала. Та сльози її були не пекучі. Вони, мов цілющий бальзам, падали на стривожену душу, втихомирювали болі за покалічене, облудливе дитинство… Попереду буде боротьба, невідоме життя, попереду ждала ще незнана, тривожна любов…

Мелодія четверта

ТАЄМНИЦЯ ДІВИЧ-ГОРИ

МУДРИЙ ЕЗОП

Гості розійшлися. Наступав вечір.

Мати виглянула надвір, зітхнула, сказала лагідно:

— Ніч сьогодні буде, як у казці. Підіть погуляйте, діти…

Вона зупинилася перед молодими, перехрестила обох, винувато додала:

— Хоч зараз і не вірять, а я благословляю вас. Хай божа мати покриє вас своїм святим покровом, захистить од всього лихого… Бережи, Миколко, дружину…

Син мовчки, з вдячністю поцілував матері руку…

Вони вийшли з хати, пішли між лозами понад берегом. Трималися за руки, мовчали, прислухалися до подиху широкої ріки, до нечутного голосу паруючої землі. Зупинилися на кручі. Звідси видно було Дівич-гору на правобережжі, неосяжну гладь води, далекі спалахи сяйва над Києвом. Ледве чутна мелодія пісні линула над Дніпром, і здавалося, що її співає сама природа, прохолодний життєдайний простір, пасма прозорих туманів.

Микола підійшов до товстелезного столітнього в’яза, провів долонею по стовбуру. Дерево було покручене, вкрите химерними бородавками, наростами. Вузлувате коріння жадібно охопило землю могутніми обіймами, вгризлося в неї пристрасно, ніби хотіло навіки врости до рідного лона. Микола поглянув на Оленку, захоплено сказав:

— Яка сила… Яка любов до землі… Людям би таку. Я пам’ятаю цей в’яз ще з дитинства. Тільки тоді він був гіллястий, крислатий… А тепер тільки стовбур залишився та невеликі віти… Старий уже… Мабуть, років з двісті буде…

— Мудрий, напевне, — прошепотіла Оленка.

— Дуже, — згодився Микола. — Як Езоп…

— Древній мудрець? Він був потворний, але мудрий. Ти дуже влучно сказав… Мудрий Езоп. Так і будемо звати його. А ось, Миколо, його кохана. Це дерево стрункіше, молодше… Бач, як воно схилилося до Езопа… Вони люблять одне одного…

— Як ми, Оленонько…

Він прихилився до в’яза, прислухався. Тривожно поглянув на дружину.

— Він говорить, Оленко…

— Езоп?

— Еге. Я чую, що він каже…

Оленка затамувала подих, очі її загорілися вогниками цікавості.

— Що він каже, Миколо?..

Вітер зашелестів у листі, десь недалеко заспівала хвиля, в кущах лози тужливо заскиглила чайка. Микола заплющив очі, обняв стовбур в’яза, хвилю якусь мовчав. Потім прошепотів:

— Він каже, що все проходить… Все проходить. Земля і сонце… і дерева… і люди… і лише любов одна вічна… Бережіть любов… бережіть любов…

— Запитай його, Миколко… чи будемо ми щасливі?

— Він замовк, Оленонько… О, знову говорить… Він каже, що щастя не приходить саме… Шукайте його…

— Чудові слова, Миколко…

— Дихайте вітром негод, каже Езоп… Дихайте вітром надій. Бійтеся спокою… Бійтеся сну…

— Подякуй йому, Миколко… Ми розуміємо його…

Оленка обняла стовбур в’яза, поцілувала шершаву кору. Прихилилася щокою до грудей коханого. В напівтемряві Микола бачив вологий блиск її очей, тонко окреслений ніс, повні рожеві вуста. Біля своїх грудей він відчув її тремтячі груди, на обличчі — гарячий подих.

Зараз! Ось зараз станеться щось неймовірне, нечуване… Ще хвилинку заждати… Яке солодке чекання. Микола повільно… нестерпно повільно розплітає косу Оленки, захоплює повні долоні золотого волосся. Він заривається всім обличчям її цей водопад, вдихає запах коханої…

— Миколо! Візьми мене… Неси мене, коханий… Неси до щастя!

НІЧ КОХАННЯ

Микола бере Оленку на руки, міцно притиснув до грудей. Вона обвиває його за шию, цілує шоку. Він несе її берегом, лозами… Несе, не почуваючи втоми. Вій ступає не по піску, не по землі. Він лине в безкрайньому просторі, серед хмар, прямує до казкових країв, до зоряних замків, де вони з Оленкою пануватимуть вічно наодинці з любов’ю.

На обрії сходить червоний місяць. Вій лагідно посміхається молодим, кидає хвилюючі барви на весняну землю, на широкі води. Між лозами повзуть тумани, в Дніпрі колишуться мовчазні зірки…

Микола кладе свій скарб на найчудовіше ложе у світі — на м’яку, запашну, молоду траву, серед квітів, припадає до її вуст і п’є божественний нектар. П’є довго, пристрасно, до самозабуття. Відхиляється знеможено, дивиться на неї, не вірячи своїм очам…

Хто це лежить під ясними зорями, в місячнім блиску? Невже Оленка, невже його дружина, дівчина з хлоп’ячих мрій? Чи, може, то земля, вагітна бажанням і красою, породила весняної ночі з лона свого казкову царівну? З ким порівняти тебе, чудесне видіння? З небом зоряним? Так ні! Воно голубим шатром, розцвіченим золотими краплями, покірно звисло над тобою. Воно — твій дім, а ти його прикраса… Може, з чарами весняної ночі? Ні, вони створені для тебе, моя кохана, для твого серця. Для тебе зійшов срібновидий місяць — бачиш, як від його променів засміялася річка! Вона теж вітає тебе, вона німує перед твоєю красою…

Микола невмілими руками пестить тугі перса, жагуче цілує їх, відчуваючи вустами бурхливий стукіт серця в грудях коханої. Біліють мармуром ноги під місячним сяйвом, все тіло її стислося в суцільний клубок чекання. Завмерла хвиля дніпровська, принишкли лози, зорі зупинили свою віковічну ходу. Місяць цнотливо огорнувся прозорою хмаркою. Тиша покотилась над світом.

Хай буде світло! Торжествуй, природо! Ген, і вітре, коти весільну хвилю по широкій гладі дніпровській, війни понад лісом, хай столітні дерева заспівають урочисту пісню великого таїнства, хай заглушать радісний стогін першого єднання… І Оленка лежить, розметавши руки, важко дихає, п’є всім тілом солодощі кохання, вбирає очима зореносне безмежжя. Її нема, нема його… Є одне-єдине серце, єдина душа, єдине торжествуюче тіло. Воно летить на хвилі нестримного бажання вгору і вгору, для нього немає світу, немає впину, а тільки стремління в сфери великої тайни. Ще мить… ще один спалах… і перед зачарованими душами в блискавичному спалаху постає тріумфуюче божество кохання…

14
{"b":"201517","o":1}