ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Я рушив знову в темряву, в хуртовину, розігрівав застигле тіло впертою ходою, боровся з оскаженілою бурею. Куди ж я тепер ішов, для чого?

Не знаю. Щось сильне, невидиме вело мене в життя, штовхало, термосило душу, клювало мозок. А ти хотів забуття, спокою!.. Його немає в світі! Небуття — то ілюзія! Спокій — то вигадка! Хто це говорить? Хто насміхається наді мною? Що значать такі протилежні думки? Хуртовино, буре! Чи то ти знову морочиш мене, терзаєш мою свідомість непотрібною мукою?..

Хмари вгорі почали розходитися. Порідшала завірюха. Тільки вітер не слабшав, а по-старому котив снігові клубки Понад полем. Вийшов з-за хмар місяць, прослав казкову, мерехтливу стежечку серед заметів. Знову сховався… Знову вийшов, мов чарівник, одягнений в срібний імлистий серпанок.

Ось промінь пробіг з далини? грайливо сипонув іскрами навкруги мене і раптом… зупинився…

Він ніби спіткнувся, натрапивши на перешкоду. Я, з натугою витягаючи валянки а кучугури, підійшов ближче…

Ніби пробиваючи сніговий хаос, в небо піднявся обеліск. Строгі гранітні грані спокійно зустрічають ураган, дивляться в пітьму. На прямокутній плиті в світлі місяця золотом блиснули слова. Я схилився, прочитав:

Микола Горенко

Солдат-композитор

1941

Вічна слава герою

Трохи нижче, на п’єдесталі, щось лежить, напівзанесене снігом. Я розгріб долонями сніг. Квіти. Справжні живі троянди. Вони вже приморожені, краї пелюсток почорніли, та все ж квіти не здаються стихії і смерті. Пелюстки тремтять під поривами бурі, переливаються в промені місяця вогнем, ніби кров убитого солдата…

Я стояв зворушений, вражений… Не могилою, не таємницею смерті, що завжди витає над місцем поховання, не хвилюючим написом «солдат-композитор»… а квітами — такими дивними, любими, незрозумілими серед холодної, снігової ночі. Я ніби пробудився від якогось кошмару, в глибині душі почало народжуватися неясне розуміння великого символу, втіленого в це немудре поєднання: троянди на холодному граніті могили…

Я повернувся лицем до вітрюгана, глибоко вдихнув колюче повітря, сповнене сніговим пилом. Я розкрив своє серце, наболілу душу назустріч стихії і торжествуюче засміявся. Я сміявся всім тілом, всім єством над небуттям, над смертю, над темрявою, що недавно хотіла проковтнути мене…

Життя долає смерть! Чуєш, стихіє?! Я йду далі, в життя, назустріч людям.

Спереду світяться живі вогники. Звідти пахне димом і теплом. Там люди…

Я рушив до села, щоб скоріше побачити живе обличчя, щоб дізнатися про дивну могилу, розкрити її таємницю і кинути в воскреслу душу цілюще зілля життя.

Зліва — круча. Вона стрімко падає вниз, губиться в заметілі. Це ж я зайшов на берег, Дніпра, біля сусідського села. Ось перші хати, заметені аж під стріхи, широкий вигін, а на ньому велика будівля. Колись, ще як я був малим, тої будівлі не було. Напевне, клуб…

Кілька вікон світиться. Чути мелодію — ніжну, іскристу, сумовиту. Хтось грає на роялі. Невже так пізно концерт? Чи, може хтось учиться?

Я постукав у широкі двері. Мелодія затихла. Почувся гучний голос:

— Зайдіть!

Я відчинив двері, ввійшов до залу. І ніби одрізав себе од заметілі, від неспокійних дум, від страшного відчаю. Тиша, тепло і спокій огорнули мене.

Я струсив сніг з пальта, обмів валянки віником, що стояв біля порога. Оглядівся.

Зал був порожній. Лавки позсувані до стін. Певно, тут недавно танцювали.

Зліва горіла грубка. Мерехтливе полум’я металося в прямокутнику дверцят, кидало м’який одсвіт навколо.

Висока постать стрибнула зі сцени, наблизилась до мене. Це був худорлявий хлопець з добрим, уважним поглядом. Він подав мені свою кістляву руку, міцно потиснув мою.

— Ви з району? Я назвав село.

— А, то ми ж сусіди… Яким же вітром? Я не зміг одразу відповісти йому. Яким вітром? Що сказати? Чи зрозуміє він, що є вітри розчарування і безнадії?

Я відповів щось пусте. Сказав, що не був у рідних краях давно і вирішив провідати батьківські місця. Хуртовина захопила в полі, заблукав. Якщо можна, то переночую в клубі, бо сьогодні вже йти назад не зможу.

Хлопець гостинно розвів руками, радо всміхнувся.

— Ночуйте, коли ваша ласка. Я тут живу. Один. Батька й матері нема. Отут, на столі, постелимо, що знайдемо. Буде тепло…

Буде тепло. Чудесний хлопче, мені тепло, що ти сирота, як і я… Мені тепло від твого щирого голосу…

Я роздягнувся, підійшов до грубки, сів. Простягнув замерзлі руки до вогню, з насолодою вбираючи животворне тепло. Багрово-жовтий язик полум’я тріпотів на обгорілій сосновій дровині, підморгував мені дружньо, наче жива істота. Що, минулося лихоліття, зникло темне почуття зневіри?

Де воно тепер, в чому? Куди поділося? Адже ти сидиш нині в затишку і не віриш, що зовсім недавно бажав смерті і забуття…

Я згадав могилу і квіти на сірому граніті. Пошукав поглядом хлопця, щоб запитати його. Він стелив якесь шмаття, декорації на широкому столі біля сцени.

— Чи не скажете ви мені… що за могила… там, над кручею?

— Ага, — жваво озвався він. — Ви бачили її? Це не проста могила. Якщо хочете — я розповім її історію.

— Дуже хочу. Та ви, може, спати хочете?

— Е, ні. Спати мені не хочеться. Певний, що й ви не заснете, хоч я й не майстер розповідати…

Хлопець підійшов до мене, підсунув ближче до грубки другий стілець, вкинув ще кілька полін і сів. Я дивився на його обличчя і бачив, що за молодими рисами і ясним блиском очей проглядає велике знання життя. Його очі затуманилися, ніби погляд їх сягнув у далекі глибини часу…

Він почав розповідати. Простими словами. Про звичайні речі, про звичайних людей. А моя уява вже бурхливо сприймала ті слова, жила болями, радостями і стражданнями невідомих людей, вимітала з глибин, з тайників власної душі свої страждання, свої муки і неосяжний, як мені здавалося ще недавно, біль серця…

Мелодія перша

ДО ЯСНИХ ОБРІЇВ

БДЖОЛА НА КАМЕНІ

Вона лежала в маленькій заглибині на кам’яному стовпі загорожі — коричнево-золотиста, непорушна бджола. З лівобережжя віяв холодний весняний вітер, ворушив прозорі крильця, ніби хотів вихопити нещасну комаху з її останнього притулку і кинути під ноги перехожим.

До бджоли простяглася тонка дівоча рука, ніжні пальці взяли її, поклали на долоню. Піднялися густі вії, в синіх очах з’явився сум. Дівчина дивилася на свого супутника — юного хлопця з, русявим непокірним чубом і ясним дитячим поглядом. Чи не сміється він? Ні, на обличчі хлопця співчуття і розуміння.

— Мертва, — печально прошепотіла вона. — Який жаль…

— А може, й ні, — заперечив юнак. Він схилився над долонею дівчини, торкнувся пальцем комахи. Задумано повторив: — Може, й не мертва…

— Знаєте що, — жваво озвалася вона, — давайте загадаємо…

— На що?

— На бджолу. Якщо оживе, тоді загадане здійсниться…

Хлопець поглянув у очі дівчини, чомусь густо почервонів, хитнув головою:

— Я згоден. Загадаємо…

Дівчина піднесла долоні до вуст, почала дихати на бджолу. Хлопець з-за плеча дівчини дивився на непорушну коричневу грудочку. Дивився, закусивши вуста, нахмуривши чоло, ніби чекав, що від подиху цієї дівчини станеться чудо.

Минали хвилини. Дівчина невтомно зігрівала теплим подихом бджолу. Серце билося болючими, сильними ударами, ніби хотіло передати маленькій комасі частинку своєї снаги. Мовчав хлопець, намагався не дихати, мов боявся, що станеться лихо. Якщо бджола не оживе, не полетить… тоді все… загадане не справдиться, воно вмре, як і оця ніжна, чудесна комаха…

І ось… вона заворушилася. Звелася на лапки. Підняла крильця. Поповзла по долоні.

— Ожила, — ще не вірячи своїм очам, шепнула дівчина. — Погляньте, Миколо… Ожила…

Комаха затріпотіла крильцями, знялася і полетіла. Вона майнула золотою цяткою в промені сонця і зникла між каштанами, в білих суцвіттях. Дві пари очей — сині і сірі — провели її, потім несміло зустрілися. Руки хлопця і дівчини зійшлися на кам’яному стовпі, торкнулися кінчиками пальців.

2
{"b":"201517","o":1}