ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Так говоріть же, хутчій. Я не можу отямитися… Що було далі…

Юрко, вагаючись, поглянув на мене, потім рішуче похитав головою.

— Ні! Розповідь ще довга, не менше на півдня. Лягайте, спочиньте, а зранку — будь ласка…

Я згодився з ним. Лежав на декораціях, дивився в пітьму, слухав пісню бурану і думав. Думав не про свої негоди і біди. Я любив любов’ю Миколи, палав святим почуттям Оленки, горів на душевному вогні діда Василя. Чужі недавно долі входили в мою плоть і кров, і я з тривогою і хвилюванням, як і самі герої розповіді, готувався до їхньої трагічної і прекрасної дороги по бурхливому плину великого життя.

ЧАСТИНА ДРУГА

ЗІРКА В ІМЛІ

Мелодія перша

ДОРОГА СЛІЗ

САМОТНІСТЬ

Де вона? Що з нею?

Навколо вогонь. Спека. Немає ні краплі повітря.

Оленка хоче зітхнути. Не можна. Вона хоче вискочити з пекучого кола. Не можна.

Люди! Де ви? Миколо, діду, мамо, де ви? Чому я нічого не бачу? Звідки вогонь? Я задихаюсь…

Чорні почвари скачуть навколо, вона не може розібрати їхніх мерзотних пик. Вони обплутують Оленку незримими вірьовками, вони кидають її в глибоку яму. Сиплеться земля. Проникає в горло, в легені… Судорожно здіймаються груди, тріскаються в нелюдському напруженні. Повітря, краплю повітря…

Смерть! Невже смерть? А як же дитина? Її донька… Оксанка! Де вона? Куди подівся світ? Де люди, сонце, небо?

Мов удари дзвону, закалатало серце. В останньому зусиллі сповнило тіло рвучким потоком снаги. Оленка кинулася на гребені високої хвилі відчаю і любові до життя кудись вгору. Пробила пелену пітьми.

В груди полилося повітря. Запах полину і тротилу, вітру і диму вирвав свідомість з полону смерті. Оленка почула гуркіт канонади, далекі крики людей.

Розплющила очі. На віях поприлипали шматочки глини. Вона провела рукою, змела їх. Перемагаючи біль, підвелася на коліна. З неї посипалася земля.

Оленка глянула навколо. Де донька?

Нікого нема. Нема санітарки, нема коней, бійців, підвід. Вона одна. Навколо ями від бомб, криваве шмаття, уламки машин, трупи коней. Холодна гадюка обкрутилася навколо серця Оленки. Вона ще не вірила, не хотіла вірити нещастю. Не може бути такого… Тільки що народилася, жива, тепла, маленька… пульсуючий клубочок життя… Ні, не може бути! Ні, я не хочу!

Оленка чайкою кинулася понад ямами, заглядала в них. Розгортала горбки землі, натикалась на трупи. Відчувала, що втрачає глузд.

— Донечко, де ти? Донечко, озовись, — стогнала вона.

Сльози лилися по її худих щоках, вона витирала їх брудними долонями. Від безсилля в неї підкосилися ноги. Вона повзала на колінах, плекаючи в душі неймовірну надію на чудо.

Чуда не було. Хаос кривавих плям, горілої землі і мертвих облич мерехтів перед очима, затоплював свідомість.

Оленка лягла горілиць. Дивилася в свинцеве небо. Божевільна думка з’явилася в мозку: а може, це сниться? Нічого нема… ні війни, ні кривавої дороги, ні смерті… Сон, сон… Зараз з’явиться Микола, вийде з-за дуба… схилиться над нею… А вона лежить на килимі жовтого, багряного листя, жде його… Так про що ж вона? Ага, він схилиться і… поцілує її, обніме сильними ніжними руками. І вони будуть мріяти про майбутнє дитя… Дитина! Вона була… Була… Вона відчувала її в лоні своєму, вона породила її серед степу… і втратила… Боже, як пережити? Як перенести цю муку, чим втишити?.. Миколо, з’явись, допоможи…

І Микола з’явився. Він виник на тлі свинцевого неба. В сірій шинелі, строгий і задумливий. Він дивився на Оленку з недосяжної висоти, мовчав. Чому він мовчить? Чому не схилиться, не втішить, не приголубить?

— Миколо… Немає в нас доньки… Чи чуєш, Миколо…

Печаль на його обличчі. Печаль і любов.

— Миколо… Чому не вберіг дитя? Як же ми тепер… без нього?..

Він підняв руку, показує на груди, на серце… Що він хоче сказати? Сірі хмари міняться, рвуться на клапті, оповивають рідну постать похоронним серпанком…

В марення Оленчине ввійшли звуки зовні. Почувся гуркіт машин, голоси людей. Хтось сказав:

— Жива!

Над нею схилилось вусате обличчя в пілотці. Добрі очі в промінцях зморщок. Сильні руки беруть її, несуть кудись.

— Бідолашна ти моя. Молоде, зелене… Чого ж ти туї… сама…

Вона рвонулася з рук бійців, хотіла скочити на землю. Задихаючись, оглядалась назад, на купи спеченої землі. Вусатий солдат посадив її в кузов машини, притиснув плечі до купи шинелів і палаток.

— Лежи спокійно…

— Заждіть, — прошепотіла вона палко. — Заждіть, солдатики… любі мої… у мене дитина…

— Яка дитина? — здивувався солдат.

Він подивився на своїх товаришів. Один з них показав собі на лоб. Мовляв, збожеволіла.

— Я породила доньку, — судорожно казала Оленка. — Потім літаки… бомби… а коли отямилась… її не було… Благаю вас… заждіть… Треба знайти!

Старий солдат поглянув на її ноги, на закривавлену спідницю, на потріскані вуста. Суворо зиркнув на товариша.

— Вона правду каже. Ану, обшукаємо околиці…

Вони вискочили з кузова. Вийшов з кабіни шофер.

Оленка з надією, з божевільною вірою дивилася, як солдати обходили димлячі ями, розгортали уламки. Нічого… Нема нічого…

Вусатий солдат зітхав, озирався на машину, де маячила Оленка, бубонів під ніс:

— Лишенько ти моє… Де б воно залишилося в цій м’ясорубці…

Повертались до машини суворі, понурі. Оленка з благанням дивилася в очі вусатого, шепотіла:

— Ну що… батьку… ну що?..

Він мовчки обняв її, притиснув до грудей. Кивнув шоферу.

Машина рушила.

Оленка рвонулася з обіймів солдата. Але він не одпустив її. Тримав м’яко і владно. І пестив голову її шкарубкими долонями. Тоді вона заридала. Хвилі жалю і відчаю котилися з глибини душі, проходили через серце і виривалися в простір.

— Плач, плач, доню, — шепотів вусатий боєць. — Хай виходить горе сльозами. Плач, доню… Не ти одна на дорозі сліз… Весь народ… Та все кінчається… Чуєш, все кінчається… І дорога сліз закінчиться теж…

ЩЕ УДАР

На північ простягалися схили гір. Пасма лісів у фіолетовому тумані. Поважно хиталися ялини; тремтіли, гублячи червоне листя, осики; плакали, схиляючи довгі коси донизу, берези; трясли коричневою гривою кремезні дуби. Спокоєм і тишею зустрів Оленку Урал. Ніби й не було війни в світі, ніби й не лилася ріка крові на просторах рідної землі. Але так було лише при першому погляді…

Потік евакуації приніс її і вихлюпнув у невеликому містечку. Навколо юрмилися невеликі хатини з покритими мохом дахами, брудні вулиці, похилені паркани. Та на околицях вже виростали корпуси нових заводів, будівлі для робітників. З воріт недобудованого заводу виповзали танки. Їх вантажили на платформи і одправляли. На захід. На захід…

А на схід без упину котилася валка біженців. І ешелони ранених. Навіть тут, за тисячі кілометрів від фронту, відчувався страхітливий прес ворожого наступу. І наливалися кривавою напругою м’язи народу, кам’яніли в нечуваному зусиллі.

Оленка з тиждень ходила по містечку, шукала роботи. В райвно дивилися на її засмальцьовану фуфайку, на посинілий ніс, розглядали документи. Зітхали:

— Вчителі не потрібні. Поки що…

Вона ночувала на лавці у вокзалі, снідала сухарями і кип’ятком. Вдячно згадувала вусатого солдата, який на прощання дав їй торбу сухарів і десять шматочків цукру.

Інколи налітали спогади. В свідомість вривався вихор минулого. Тіло, мозок, серце не витримували тягаря страшної дійсності. І тоді боялася, що збожеволіє. Знову бачила палаючі села, вибухи бомб, маленький згорточок з дитиною, заклопотане обличчя санітарки.

В такі часи вона непорушно сиділа в куточку вокзалу, не чула гомону солдат, гудків паровозів, лайки евакуйованих. Накочувалися хвилі байдужості, не хотілося жити…

Почав падати сніг. Вкривав чистим, цнотливим покривалом землю. Морозив повітря, бадьорив тіло.

34
{"b":"201517","o":1}