ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Мати позирала скоса на дочку, печально казала:

— Маріє, Маріє… Великий тягар серце твоє взяло… Хіба ж можна кохати людину… не знаючи, хто вона, що вона?..

Блідло обличчя Марії, вона опускала голову, шепотіла з сльозами у голосі:

— Я не можу наказати серцю моєму, мамо… Не можу…

Замовкла мати. Зітхала. Задумувалась тяжко.

Так минали тягучі дні страшної зими…

МІЖ ДВОХ ОГНІВ

Того ранку, як завжди, Марія обмила лице бійця, перев’язала рани. Вогким полотенцем витерла щоки, високе чоло. Гребінцем причесала русе волосся, в якому вже густо сріблилась сивина.

В сінешні двері різко загримали. Мати, що поралась біля печі, кинула рогач в куток, метнулась до доньки. Сухеньке обличчя її було нажахане.

— Закривай його, хутчій!

Марія тремтячими руками насунула дошки на бійця, похапцем накинула перину на ліжко. Вийшла в світлицю, стала перед дзеркалом. Зробила вигляд, що причепурюється. А серце калатало, як молот, передчуваючи лихо.

Мати, дрібно хрестячись, почимчикувала в сіни. Відкрила. Почувся різкий голос, в хату ввалився захмелілий поліцай. Недбало поставив у куток гвинтівку, почав оббивати сніг. Забурчав незадоволено:

— Чого запираєтесь? Боїтесь? Замок не вдержить! Ха-ха-ха!

Сміявся хрипко, противно, нахабно.

Марія мовчала, напружено чекала. Чого завітав небажаний гість?

— Ну, збирайся, дівко!

Поліцай сів до столу, не скидаючи кожуха, розвалився на ослоні.

— Куди? — злякано стрепенулася мати.

— В Німеччину, — смакує поліцай, задоволено блимаючи вузькими очицями. — Триста чоловік з нашого села…

Мати сплеснула руками.

— Побійся бога, Сидоре! Куди їй їхати…

— Мамо, — різко крикнула Марія, нахмурившись.

Мати замовкла, заплакала.

Поліцай набундючився, прибрав гордовитого вигляду.

— По-перше, я вам не Сидір, а Сидір Панасович. А по-друге, вона в списках. Тим більше, що вона училася в інституті. Готувалася вчити совєцьких байстрюків…

— Отямся, Сидоре, — сумно озвалася мати. — Що ти кажеш? Які байстрюки? А ти ж де вчився? В якій школі?

— Ну-ну! — прикрикнув поліцай. — Потихше… Не той час…

Він встав, ступив крок до Марії. Масляним поглядом обвів її постать.

— Гм… Втім, можна б і не поїхати… якщо маєш розум… Я ж все-таки помічник коменданта… не хто-небудь.

Простягнув руку, торкнувся грудей. Дихнув перегаром сивушним, облизнувся. Марія аж пересмикнулася від огиди. Відштовхнула руку.

Поліцай поточився, відступив до дверей. Посварився пальцем.

— Норовиста, — гикнув він. — Ну та нічого… Можеш подумати… Одну ніч…

Відчинилися двері. Гнівно засвистіла завірюха, ніби вдаряючи по струнах обуреного серця Марії. Вже з сіней почувся п’яний голос:

— Не захочеш годувати німецьких клопів… приходь мити підлогу в комендатурі… Ха-ха-ха!

Блимав каганець. Вікна завішені. Тиша.

Між розсунутими дошками ліжка — блідо-зелене обличчя бійця. Горе і радість Марії. Мука і надія. Любов і сум.

Дівчина, мов тінь, схиляється над ним. Важка дума в серці її.

Тиша. Дівчина дивиться в мертвенне обличчя бійця.

Ніжність загорається в її чорних очах. В грудях спалахує вогняна думка, птахом злітає в простір:

«Я не зраджу тебе, невідомий друже… не залишу… Я мушу бути тут… з тобою… Я виведу тебе з тяжкого полону смерті…»

Воскове обличчя бійця непорушне.

А за стінами хати… над світом… над серцем — завірюха, зима.

СЛИЗЬКОЮ СТЕЖКОЮ

Ранком затихла завірюха. Сніг влігся пухнатою попоною на полях, кучугурами — на сільських вулицях. Яскраве сонце вийшло на чисте небо, засміялося. І засміялась земля. Дерева, убрані до вінця.

Ніби й не було війни, нещастя. Як колись. Як в чудові дні довоєнні.

Марія вийшла на ґанок, вдихнула колюче повітря. Оглянула виднокрай. Радість нечутно пройшла в серці. Чому? Може, тому, що правильно вирішила вона. Хай думають, що хочуть, хай дивляться, як знають… а вона бачить те, що попереду…

Дівчина вхопила відра, коромисло. Пішла до криниці.

Голубі тіні ткали хвилюючий настрій. Дим стовпом струмився в небо. Марія жваво почепила відро, почала опускати журавель в криницю.

За плечима почула скрип снігу. Знайомий вкрадливий голос:

— Ну, збирайся… Сьогодні одправляємо…

Марія ковтнула якийсь клубок в горлі, повернулась до поліцая. Усміхнулась силувано, не дивлячись в очі.

— Інші знайдуться… їхати… Хіба ви для мене не знайдете місця?

— Так ти… — Рот поліцая роз’їхався до вух, вузькі очі заблищали жадібно. — Подумала?..

— Еге ж… буду працювати в комендатурі!..

— Марійко… Марусенько… — Сидір підступив до дівчини, простягнув руку.

— Відступи, — оглянулась Марія, опустивши вії. — Який швидкий!

Підняла коромисло з відрами, понесла, похитуючи стегнами. Поліцай дивився вслід, блудливо посміхаючись.

— Сучка, — сплюнула за тином сусідка. — Залицяється. А ще вчилася в інституті…

Марія чула те. Кров’ю обкипало серце. Але мовчала. Все стерпить. Все переживе. В ім’я любові. В ім’я друга мовчазного…

Мила дівчина підлогу в комендатурі. Над нею нависали пики поліцейських, оскалювались в непристойному реготі:

— Ха-ха-ха! Значить, і студентки вміють сміття прибирати!

— Вилизуй, дівко, вилизуй! По-интилігентному!

— От і пригодилися совєцькі інститути! Ха-ха-ха!

— Ги-ги-ги! Шуруй, давай! Непогано виходить! Швидко навчилася!

Які ганебні тварюки! Де ви зростали, як могли стати такими на нашій землі? З якого кореня, з якого гадючого зерна зав’язався ваш плід? Чом не викинула вас мати на кропиву, на будяк, на блекоту?

Вогнем палить обурення Марію, але вона терпить, мовчить. Навіть усміхається їм, жартує:

— Не святі горшки ліплять!

— Атож, — іржуть поліцаї. — Ха-ха-ха! Звикнеш!

Мила підлогу Марія, плакала невидимими сльозами, а над нею гриміло:

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Сидір зустрів Марію в коридорі комендатури, притиснув до стіни, засопів.

— Ти… не ображайся на них, Марусько… Свинота…

— А ти не такий? — похмуро одрізала Марія. Одвернулася. Не хотіла дивитись в масляні очі, на самовдоволену пику.

— Ні, ні, — бурмотів Сидір. — Я не такий. Ти тримайся мене, не пропадеш… Час такий — знаєш? Я честь честю, за жінку візьму тебе…

— Не спіши… подивимось, — опустивши голову, казала Марія.

Сидір сяяв, моргав рудими бровами.

— Добре, добре! Я зачекаю…

Тільки дома давала волю почуттям дівчина, ридала на грудях у матері. Мати втішала, витирала сльози, гладила доньці голову сухими долонями. Мовчала, не казала ні слова. Що можна було сказати, чим втішити?

Марія схилялася над непорушним бійцем, вдивлялася з надією на худе обличчя, шепотіла:

— Тільки заради тебе, мій друже… Тільки заради тебе…

НЕМИНУЧІСТЬ

Минула зима. Почало капати з стріх.

По полю ходили ворони, видовбували їжу з-під талого снігу. Потекли струмки. З громом почав ламати кригу Дніпро.

Везли до району хлопців і дівчат. Садили в обплутані колючим дротом вагони, відправляли в рабство.

Ридали матері. Ховали ненависні погляди під бровами батьки. Тікали в ліси юнаки. Інколи вибухали по селах постріли. Загоралися комендатури.

І тоді в районі, на площі, зачорніли шибениці. Вітер розгойдував у повітрі трупи покараних. Та вже не можна було втримати силу помсти, гніву… як не можна втримати весну, снагу дерев, буяння цвіту, плин дніпровський…

Розпукувались бруньки на деревах. Запахла хвоя в лісах. Покотилися радісні чутки в народі. Донеслися здалека, зі сходу, відгуки кривавих, напружених боїв. Значить, є сила… не вся земля рідна скорилася ворогу… б’ється серце коханого краю…

В один з вечорів заворушився поранений боєць. Підвівся в постелі. Ластівкою кинулася до нього Марія, скрикнула радісно. У вікні сяяв примарний місяць. Очі бійця в тому промінні здавалися бездонними, прекрасними. Дівчина завмерла, затримала подих. Ждала.

41
{"b":"201517","o":1}