ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Ніякої. Все просто. Не забігайте наперед. Хто може передбачити всі несподіванки долі, хто прогляне в життьовому тумані правильні стежки? Люди гадають — ніхто. А я переконався, що є і в випадковостях якась закономірність. І вона зв’язана з серцем…

— З серцем? — здивувався я.

— З серцем. З душею людини. З її думами, чистотою, відданістю добру. І те, що здавалося безнадійно заплутаним, затемненим, вбитим, — тільки серце одне може воскресити. Та що я вам говорю абстрактні речі! Слухайте краще розповідь. Може, в ній ви відчуєте іскри розуміння того, що я хотів сказати…

Мелодія перша

ПРІРВА КОХАННЯ

ТАНЕЦЬ

Випускний вечір консерваторії був у розпалі.

Закінчилась дружня вечеря. Почалися танці. Джаз підібрався з своїх. Періодично хлопці і дівчата мінялися біля інструментів, сходили з естради потанцювати.

Відкриті вікна дихали весняною прохолодою, мерехтіли вогнями Хрещатика. Було весело, легко, ясно.

Оксана вийшла з танцю, притулилась до стіни. Тонко поколювало в серці, приємно паморочилась голова. Вона підійшла до дзеркала, поправила косу, перекинула її наперед. Замилувалась сама собою. Лизнула палець, пригладила густі брови, що зрослися на переніссі. Примружила великі, голубі очі, надула пуп’янком вуста. Всміхнулася і показала сама собі язика. Задавака, подумала іронічно. Хвастуха. Закохалася сама в себе. Заслуга не твоя, а матері і батька. Матері… А от на матір вона зовсім і не схожа. А батька взагалі не пам’ятає. Мабуть, на батька. А втім, яке це має значення? Хм. А все-таки має. Ще й яке! Хлопці так і стріляють очима на вулиці. Оглядаються за півкілометра. А чого їм треба?

В дзеркалі метушилися пари, майорів серпантин. Ніхто не звертав на Оксану уваги. Та ось вона помітила, що на неї хтось дивиться. Великі хлоп’ячі очі. Наївні, дитячі якісь. І трохи розгублені. Він став за спиною Оксани і дивиться на її зображення в дзеркалі. І мовчить. Смішний.

Дівчина різко повернулась до нього, знизу вгору подивилась в його обличчя. Він почервонів і нічого не сказав. Махнув пухнатими віями. Облизнув пересохлі губи.

«Як дитина», — подумала Оксана.

Заграли вальс. Дівчина всміхнулася, сказала:

— Що?

— Потанцювати, — несміливо озвався хлопець.

Вона поклала руку на плече йому. Він спалахнув, зітхнув глибоко, ніби ще не вірячи. І закрутив її в плавному ритмі. Дивився в її очі, моргав віями. Оксані було приємно з ним. Вона відчувала його сильні руки, круглі плечі. Тільки чому він такий наївний? Такий несміливий? Ніби вперше в місті. Вона потай оглядала його, оцінювала. Білі, мов льон, кучері, високе круте чоло, струнка постать. Чимось схожий на Єсеніна. Мабуть, дитячим поглядом.

— Ви, здається, по класу скрипки? — запитав він.

— Угу, — кивнула дівчина.

— Я часто бачив вас. Тільки…

— Що?..

— Боявся підійти…

— Чому? — дивувалась вона.

— Не знаю, — тихо ронив він.

І знову вихор вальсу, звуки мелодії, майво променів і людей, невисловлених думок і натяків.

— А як звати вас?

— Оксаною.

— А я Євген.

— Женя?

— Ага.

— Ви піаніст?

— Так.

— Ви з Києва?

— З Києва. У мене батько, мати, брат. Батько учений. І брат. А ви?

— Я теж із Києва. Живемо з мамою. Тільки мама у мене проста…

Хлопець здивувався.

— Що значить — проста?

— Санітаркою працює.

— А яке це має значення?

Дівчина знизала плечима. Справді, це не має значення. Чому вона так сказала?

— Як би я хотів… познайомитись з вами… — несміливо сказав Євген.

Вона кружляла, усміхалась, кокетливо говорила:

— А ми ж познайомились…

— Ви так вважаєте?

— А як же?

— І я можу вас запросити до себе в гості? Скоро я іменинник. Збираються друзі. Фізики, товариші Романа. Це мій брат. Буде цікаво. Ви любите науку?

— Дуже. Космос, кібернетика, космонавтика. Це страшенно цікаво!

— І я люблю. Тільки не так, як брат. Зовсім інакше…

— Що значить, не так, як брат?

— Цього одразу не скажеш. Це дуже довго… розповідати. Ось прийдете — почуєте. Прийдете?

— Не знаю…

— Чому… не знаєте? — жалібно запитав хлопець.

— Бо їду в Париж. На конкурсі виступатиму. А ви коли іменинник?

— Через місяць. В липні…

— Як встигну повернутись — прийду, — пообіцяла Оксана.

— Повертайтесь лауреатом, — сказав Євген.

— Постараюсь, — засміялася дівчина.

Вони ще танцювали разом кілька вальсів, танго. Євген осмілів, запитав:

— Ви додому… сама… чи хтось?

Оксана кумедно зсунула докупи густі брови, покрутила головою.

— Хтось не прийшов.

Євген полегшено зітхнув, віддано заглянув їй в очі.

— А мені… можна?

— Що?

— Провести вас… додому?

— Угу.

Пізнього вечора, десь біля дванадцяти, йшли вони вулицями Києва. Хлопець скоса поглядав на неї, мовчав, їх обвивала хмарина симпатії, ніжності, десь поряд, в просторі майоріли ниті кохання. Вони колихалися, торкалися одне одного, вивчали. І знову розходилися.

По Софіївській піднялися до площі Богдана. Вийшли на Велику Житомирську. Тут Оксана жила. Вона показала на вікно в напівпідвалі. Там жовтів вогник.

— Наші апартаменти, — сказала дівчина. — Мама не спить, жде мене.

Євген потупцював на місці, ніби ведмідь, щось пробурмотів.

Рядом пройшов якийсь перехожий, дихнув горілчаним духом. Підморгнув хлопцю.

— Не робєй, кориш! Цілуй її! Дівка — шо нада!

Євген зовсім розгубився. Оксана знизала плечима…

Перехожий сміявся, озираючись.

Дівчина подала руку. Він ніжно потиснув її, запитав:

— То як… буде?

— Так і буде, — весело відповіла вона. — Вернуся з перемогою… і тоді прийду. — Вона підстрибом побігла у ворота.

— Я буду ждати, — крикнув Євген. — Я дуже буду ждати!..

З ЩОДЕННИКА ЄВГЕНА

…Дивний сон мені приснився.

Ніч. Навколо зубчасті стіни фортеці. Я в неволі. Тяжко. Безвихідно. Морок гнітить душу, серце. Я палаю бажанням вирватись з неволі, до світла, до дії, до справжнього життя.

І ось переді мною з’являється баский білий кінь. Він, гребонувши копитами землю, зупинився, жде, поглядає розумним оком. Я скочив у сідло. Прямую просто на стіни. Спалахую такою вірою, що стіни розступаються, і я вилітаю верхи на коні в неосяжне поле.

Куди лечу — не знаю. Знаю, що захоплення, тріумф свободи підняли мене на таку височінь могутності духу, де мені не страшні вже ніякі перешкоди, ніякі муки.

Та ось позаду чути громовий голос. Він кричить:

— Повернись! Повернись, я наказую тобі!

Дивлюся назад. Навздогін скаче рогата, страхітлива потвора. Вона сипле полум’ям з рота, погрожує, наздоганяє.

— Ніколи! — відповідаю я. — Краще згинути на волі, ніж століттями гнити в рабстві!

Потвора вже близько. Ось вона схопить мене. Тоді я підіймаю руку. В ній з’являється запалений смолоскип. Я кидаю вогонь в морду потворі. І все зникає…

Нема фортеці. Нема коня, потвори. Я стою серед неосяжного поля. Хліба — золоті, ніжні, котять хвилі під вітром. На небі — сонце.

Звідки такий сон? Звідки дивні, незрозумілі символи?

А втім — чому незрозумілі? Дещо ясно. В символічному висловленні мені бачиться мій власний стан. Моя незгода з близькими, з їхніми поняттями, переконаннями, діями. А втім — не буду про це. Не треба. Може, воно якось владнається, вляжеться, перейде. Треба шукати коня баского, треба готувати смолоскип, щоб зуміти прогнати потвору міщанства і егоїзму…

А все-таки дуже цікаво, як виникають такі сни? Чому так мало працюють над цими проблемами? Якби я не вчився в консерваторії, то став би біофізиком. Саме біофізиком. Щоб поєднати живе і неорганічне. Щоб зрозуміти глибини психіки. Коли ми їх розгадаємо? Як? Кібернетики бажають іти — і йдуть — шляхом моделювання механічного… а мені здається, що це примітив. Людина — всеосяжна істота, і її треба вивчати також всеосяжно. І, насамперед, з позицій мистецтва. Так, так, я твердо переконаний, що до Людини треба застосувати ключ мистецтва, краси, гармонії…

53
{"b":"201517","o":1}