ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Картала сама себе за поспіх, за необачність, за легковажність, але ті думки були скоротечними, невагомими, безсилими.

Намагалася осмислити своє нове знайомство, передбачити наслідки, а натомість перед внутрішнім зором поставав образ Романа — яскравий, бажаний, гарячий.

Він переслідував. Він манив, як магніт. Губи бажали ще і ще з того жагучого відчуття. Вона летіла, прагнула назустріч йому.

Вони прийшли до якихось знайомих. Там було ще дві пари. Оксана познайомилась з хлопцями, дівчатами. Нічого особливого — стрижені дівчата з нафарбованими віями, банальні хлопці з грубуватим жаргоном. Яке це має значення?

Роман був ввічливий, люб’язний. Він мало говорив, загадково дивився в очі Оксані, купав ЇТ в хвилях жаги. Вона вдячна була йому за те мовчання.

Крутився магнітофон, лунали звуки фокстротів, танго, чарльстонів. Яке це мало значення, що Оксані не до серця такі мелодії. Під ту мелодію можна танцювати, можна покласти руку йому на плече, можна відчувати жар, що випромінюється від нього.

Оксана пила коньяк, вино, усміхалася комусь, відповідала на якісь запитання. Пусте, пусте. Аби скоріше разом, аби припливти до жаданого берега тайни.

Потім хлопці і дівчата розійшлися. Роман з Оксаною залишилися вдвох. Настала тиша.

В кімнаті було пусто. Порожні пляшки на столі, об’їдки, забруднена скатертина. І вони. І гуркіт трамваїв за вікном.

Оксана здивовано прислухалась. Поглянула на Романа, що сидів навпроти.

— А де ж… інші?

— Вони пішли.

— А господиня?

— Її нема.

— А ми…

— А ми… разом…

Він встав, повільно… дуже повільно наблизився до неї… взяв за руку.

— Ми завжди будемо разом… любов моя… вічна моя… радість моя…

Вона заплющила очі, прошепотіла:

— Ще… ще… говори…

Він підняв її з стільця, поцілував. Забунтувало тіло, спалахнуло чорним вогнем. Вона важко дихала, пливла у вирі жаги, ждала.

Він підняв її на руки, поніс.

— Неси, неси. Цілуй мене. Пригортай мене! Я твоя, я навіки твоя!

Він поклав її на ліжко. Прохолодні простирала приємно обняли її. Спати, спати…

Він скидає з неї сукню, панчохи. Що він робить? Для чого? Так… не можна… Так непристойно…

Вона щось хотіла сказати, заперечити… але тіло не слухалося, руки повисли, як зламане віття.

Роман жадібно обнімав її, пестив тремтячими руками неціловані груди, стогнав, рвав на ній сорочку.

— Зажди, зажди…

Вона щось бурмотіла, опиралася. Та, ніби обвал з гір, котилася вниз, вниз, до неймовірного. Болем проймає тіло. Блискавиця освітлює на мить свідомість. Оксана жахається, протестує. І нічого не може зробити! Нічого!

Тіло безвладне. Тіло не належить їй! Воно розтерзане, змучене, принижене.

Таке відчуття панувало лише якусь хвилю. І відкотилося в далину. Безладно майнули думки: Марія… пришелець… Євген… його сині дитячі очі… сині чи сірі… Чому Євген? Чому пришелець? Де вона? Що з нею?

Щось давило її, тисло. Важко було дихати.

Потім стало легше.

Вона розплющила очі.

Роман стояв біля ліжка, хутко одягався. За вікном блищали зірки. Оксана провела руками по своєму тілу, жахнулася. Вона роздягнута…

— Де я? Що зі мною? — простогнала вона.

Він кинувся до неї, припав вустами до руки, поцілував.

— Ти зі мною, голубко, — ніжно прошепотів він. — Завжди будеш зі мною. Ми одружимося. Я скажу мамі. Ти згодна, Ксеню? Ти любиш мене?

Темрява застилала очі Оксани. Хвиля сорому котилася в свідомості. Що з нею сталося, як вона могла? Яка сила кинула її в обійми цього хлопця? Така жага, такий порив… А потім… пустота… і огида… Де ж кохання? Де божество тайни? Де воно?

Вологі руки Романа… липкі вуста, винний дух… осквернене тіло…

Ніч, ніч… Що ти наробила?

Мелодія четверта

ГОРЕ І РАДІСТЬ

ГОРЕ

— Оксано! Оксано! Зачекайте… Ви чуєте? Оксано… Здрастуйте…

— Здрастуйте, Євгене…

— Оксано… Я вже кілька днів хочу побачити вас… і не можу. Дома вас не застану, до нас ви не заходите. Тоді вийшло не зовсім гаразд…

— Не треба, Євгене…

— Ні, ні. То я винен. Захопився суперечкою, а ви скучали. З мого боку неетично. Пробачте мене, Оксано…

— Євгене, невже ви…

— Оксано, не виправдовуйте мене. Більше такого не буде. Якби ви знали, як мені радісно, що я зустрів вас. Дуже дивно. Так ніби ясніше стало надворі…

— Мовчіть, Євгене…

— Ні, дайте мені сказати. Я багато передумав. Я був несміливим. Думав, що це негарно — відкривати серце своє коханій дівчині. А тепер знаю — це прекрасно. Квітка відкривається сонцю, вона його любить… бо сонце дає їй радість і любов…

— Що ви говорите, Євгене? Як я можу це слухати?..

— Оксано, хіба я кажу погане? Та у вас обличчя змарніле… Чому? І в очах сум. Оксано, може, у вас щось не гаразд? Може, в чомусь є потреба? Я допоможу. Я розраю. Скажіть мені, що у вас трапилось?..

— Євгене… Мені боляче говорити вам… я думала, що він сказав…

— Хто він? Про що?

— Роман. Ваш брат…

— Роман? Я не розумію… До чого тут мій брат? Хіба він бачив вас ці дні?..

— Євгене… як мені тяжко! Я не знала… Ну та скажу. Ми з Романом одружуємось…

— Як? Заждіть… Що значить… одружуємось… А як же я?

— Ви? Євгене, я не можу… ви мене мучите…

— Оксано… ви жартуєте! Це нехороший жарт. Ну скажіть, що ви пожартували. Оксано!

— Ні, не жартую, друже… не жартую. І досить! До сить про це!

— Заждіть. Ще хвилинку. Як же так? Роман… хіба він любить вас? Адже це я вас… побачив… Пробачте, що я кажу! Пробачте! Я розумію, вас не можна не полю бити… Але Роман… Оксано, а ви… невже ви любите його?..

— Євгене, не питайте мене… Навіщо такі муки? Я належу йому… вам досить цього…

— Ви… належите… Оксано… я не розумію… Хіба ви річ?

— Як? Як ви сказали? Річ…

— Я образив вас? Пробачте, Оксано… Мені боляче, що ви сказали так. Ви не можете належати нікому. Ви вільна… Краса вільна… Вона належить тому, хто любить Її… і нікому… Але слово сказано… Я розумію. Так просто…

— Євгене…

— Я не знав, що це так просто…

— Євгене… ви нічого не знаєте…

— Оксано… Я не буду… Мені боляче. Темно в очах. Пробачте, я піду…

— Голубчику, Євгене, зрозумійте ж мене…

— Я зрозумів, Оксано. Я смішний… Я наївний… Хіба таких, як я, люблять? Над такими регочуть… Прощайте, Оксано…

— Зачекайте, Євгене… Євгене… Євгене-е-е…

ПЛАЧ СЕРЦЯ

Оксано, що ти зробила?

Плачуть дерева, плаче Дніпро, плаче небо, загорнувшись у сіру пелену хмар.

Жалібно стогнуть гудки пароплавів. Сумно шепоче віття каштанів. Співчутливо, скорботно кричить у небі, пролітаючи на північ, крук.

Оксано, що ти наробила?

Весь світ оповився жалобою. І не розвіється та жалоба ніколи. Сонце не вийде з-за хмар, не заспівають весільної пісні птахи, не звучатиме радісна мелодія в новонароджених барвах світанків.

Ніч у душі.

Оксано, серце моє… Чому ти це зробила?

Я до тебе хотів принести своє кохання… як скарб найцінніший, як чашу найдорожчу, що належить тільки тобі… тільки тобі…

Скарб лежить в пилюці, затоптаний і розчавлений… чаша розлите, пуста. І груди мої, ніби пустка, покинута давно людьми. Нема нікого там, скриплять під вітром двері, виє в комині хтось незримий, хтось жахливий…

Оксано… Життя моє… Я ж хотів повести тебе у чудовий сад моїх мрій. У сад Кохання. Я гадав, що ти знаєш про нього, мрієш про нього або хоч передчуваєш його… Оксано, хіба то любов… те, що ти сказала? «Я належу йому…» Ти така прекрасна, неповторна, осяйна… ти належиш йому… А могла б належати Безмежності… Я б повів тебе по стежині нечуваних мрій, показав би небачені скарби. І ти б належала тим скарбам, а вони — тобі. Оксано, горе моє! Як сказати тобі, як передати тобі, щоб ти збагнула печаль мого серця?!

Ти належиш йому?

Це неправда! Очі твої належать небу нескінченному, полум’яно-блакитному, щоки твої і вуста — степовому світанку, чоло твоє — цнотливим хмаринам літнього дня, коси — безмежним ланам пшениці і жита…

64
{"b":"201517","o":1}