ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Не треба було вчитися на фізика!

— А на кого ж?

— На кого охота!

Ріта пустила дим, грайливо запитала:

— А якщо нікуди не охота?

— Тоді нікуди, — похмуро сказав Євген.

— Мудрець, — скривилася дівчина, звабливо виставивши ногу. — А сам з охоти вчився в консерваторії?

— Не твоє діло!

— Е, Женя, — гукнула мати. — Не забувайся!

Суперечку перервала Клава. Вона вбігла до кухні задихана, бліда. Припала до дверей, не могла сказати й слова. Стогін зривався з її вуст, по щоках текли сльози.

Поліна Михайлівна кинулась до неї, як вітром знесена.

— Що — шампанське розбила? Кажи?!

— Оксанка… розбилася, — простогнала Клава.

Євген завмер, ніби громом вражений. Потім кинувся до неї.

— Що ти кажеш? Ти мариш? Яка Оксанка?

— Та наша ж, — плакала Клава. — Боже ж мій… Машина об машину… Недалеко від нас… Швидка повезла її. Боже ж ти мій!..

Поліна Михайлівна сплеснула руками. Роман розгублено дивився на Клаву. Метнувся до дверей. Зупинився. Поліна Михайлівна заломила руки, причитувала:

— Ой, що ж це буде? Стільки людей накликали! Таке нещастя! Ромцю, куди ж ти?

— Та треба ж щось робити? Треба ж узнати?

— А люди? Що люди скажуть? Можна подзвонити в швидку! А гостей кидати не можна!

Євген схопився за голову. Де він? Що з ним? Чи справді він чує ці жахливі слова?

Він метнувся до дверей, зацьковано оглянувся на матір, на брата.

— Хто ви? — крикнув він з болем. — Хто ви, нелюди, тварюки нещасні?! Де ви виросли? Геть! Геть!

Він вихопився з дверей, відштовхнув брата, вилетів на сходи.

Де ти, пташко моя? Де ти, бідна моя? Де ти, Оксано, Оксано, Оксано-о-о!..

ПОРОЖНЕЧА

Євген вибіг на вулицю, розпатланий, задиханий. Перехожі здивовано дивилися на нього. Він не звернув уваги на ті погляди, побіг вулицею до найближчої зупинки таксі на площу Толстого. Штовхав людей, натикався на стовпи, на дерева. Хтось лаявся, чулися крики:

— Держи злодія! Божевільний! Хапай його!

Таксі на зупинці не було. Стояла велика черга. Євген розпачливо оглянувся. Куди? Як доїхати? Де швидка? Здається, на Стрілецькій! Чи ні! Десь біля Львівської площі! Як туди доїхати? П’ятнадцятим. А потім вже недалеко!

На тому боці вулиці стоїть п’ятнадцятий. Євген метнувся туди. Дверцята тролейбуса зачинилися перед його носом. Тролейбус рушив. Євген махав руками, кричав. Не зупинився.

Він ледве не плакав. Тепер ждати довго. Не можна ждати.

Євген побіг назад. Через Шевченківський парк. Мимо колясок з дітьми, мимо багряних дерев, мимо суворого Тараса. Далі, далі! По Володимирській. Може, десь на дорозі візьме якась машина! Зупинився на розі Володимирської і бульвару Шевченка, голосував. Не зупиняються, не беруть! Міліціонер посварився пальцем з будочки.

Євген знову побіг. Задихаючись, мимо байдужих людей. Мимо кам’яних будівель. Мимо розцяцькованої юрби. Мимо гуркоту гігантського міста. Він біг до Оксани, він летів до коханої. Вона тепер не наречена чужої людини. Вона тепер в біді. Їй потрібне любляче серце!

Ось Золоті Ворота. Вже недалеко! Вже зовсім близенько! Я допоможу тобі, Оксано, горличко моя! Я з тобою!

Він вже не пам’ятав, як добрався до швидкої. Його відштовхували, гнівалися, не розуміли, що він говорить.

— Оксана? Яка Оксана? Скрипачка! Не знаємо, не перевіряли документів! У нас багато нещасних випадків! Заждіть, запитаю. А хто ви такий? Хто ви їй?

— Не знаю, — з болем сказав Євген. — Яке це має значення! Вона — найрідніший друг мені!

— Це ще не причина, щоб так хвилюватись! Ну от, її одправили в Жовтневу лікарню, на операцію. Зараз на машину кладуть. Вона без пам’яті…

— Лікарю! Я хочу її бачити! Лікарю! Ви чуєте?

— Ви збожеволіли! Вона ж без пам’яті! Хто вас допустить?

Він вибіг надвір. Почав шукати машину. Не знайшов. Тривога заливала груди. Як же бути?

Оксано, я не засну цієї ночі! Оксано, я буду думкою, серцем охороняти тебе від смерті! Я не допущу, щоб ти пішла в небуття! Я закрию тебе від чорної ями! Ми ще зустрінемось! Ти ще усміхнешся мені голубими очима, ти ще зрозумієш, як я тебе кохаю, як я бережу образ твій у серці!

Він зупинився в невеликому скверику біля Львівського майдану. Сів під деревами. Згори падало жовте листя, в небі купчились грізні темні хмари.

Євген плакав палючими сльозами і не соромився їх.

Оксано, ти бачиш, — ти не належиш до їхньої зграї! Ти інша, ти зовсім інша! Ти випадково потрапила до них, чуєш! Чорна мара понесла тебе на крилах своїх у невідомі краї, та я дожену тебе, я розжену мару і візьму тебе в серце своє, — оновлену, ясну і чисту. Я люблю тебе, Оксано!..

Мелодія шоста

БУМЕРАНГ

ХОЛОД

Тиша.

Чому така жахлива тиша?

Не чути людських голосів. Не чути звучання скрипки.

Де вона? Що з нею?

Несила поворушитись. Руки — ніби чавунні. Гарячі струмені пронизують тіло! Що це — сон?

Оксана спробувала розплющити очі. Повіки важкі-важенні. Тьмяне світло мерехтить крізь них. Все навколо сіре. Чи біле.

І зненацька в свідомість врізався страшний гуркіт, рев автомобільних сирен, крик людей, сліпучі спалахи. Вона все згадала! Все! Концерт, заручини, поїздка на авто і катастрофа!

Вона жива! Вона в лікарні!

А як же Роман? Як люди, що зібралися там? Невже вони й досі ждуть її? Скільки минуло годин?..

З сірої мряки виринуло чиєсь обличчя. Уважні добрі очі. На голові біла шапочка. Мабуть, лікар…

— Прийшла до тями, — почувся голос. — Три дні без пам’яті. Довгенько…

Три дні. Вже три дні вона в темряві. І не знала про це. А люди?.. А Роман? Що там? Що з ними? Скільки клопоту вона завдала всім! А мама? Бідна мама… Вона, напевне, божеволіє з горя…

— Ви чуєте мене? — почулося запитання.

— Чую, — прошепотіла Оксана.

— Дуже добре. Чудово. Лежіть спокійно. Не втомлюйтесь. Очі хай будуть заплющені.

— Лікарю…

— Що ви бажаєте?

— Скрипка… Де скрипка? Ціла?

— Ви чуєте? — сказав здивований голос. — Про скрипку питає… Так, як той мужик, що розрубав ногу і бідкався про чобіт… Ціла ваша скрипка. Ціла…

— А хто-небудь питав… про мене?

— Не тільки питав, а життя не дає. Бігає три дні попід лікарнею, квіти тягає. Ось стоять на тумбочці…

Оксана насилу повернула голову набік, усміхнулася. Хризантеми. Її улюблені квіти. Біле чудо. Ідеальний акорд…

— Передайте… Роману, — прошепотіла вона, — хай прийде…

— Роман? — здивувався голос. — Не Роман… а, здається… зачекайте, як його звати? Ага, Євген…

— Євген?..

— Євген. А Роман по телефону дзвонив. Запитував про здоров’я, турбувався…

Що він говорить? Що він сказав? Дзвонив по телефону. Турбувався. А Євген бігає… попід лікарнею… Як же так? Може, вона втратила пам’ять… переплутала імена… Роман… Євген… Гарячі обійми… поцілунки… жагучий шепіт… «Навіки з тобою… до смерті з тобою…» Звідки це? Чи було… чи здається… Може, все кошмар?.. І наяву залишаються лише дитячі, ясні очі… білі кучері, тихий, несміливий голос… Знову пливе темрява, накочується, колише її. Як боляче в серці, в голові. Розтоплюється тіло, мозок, свідомість… Знову тиша… небуття…

На другий день Оксана вже опритомніла цілком.

Вона відчула, що сили повертаються до неї. Звелася на ліжку. В палаті лежала одна. На тумбочці знову стояли хризантеми. Оксана понюхала білі квіти. Тонкий запах полину п’янкою хмаринкою пройшов у свідомості.

Оксана поглянула на свої руки. Вони були обмотані бинтами. Поворушила пальцями. Чи хотіла поворушити. Не піддаються. Чому? Невже поранені? А як же скрипка?

Вона захвилювалася. Де лікар? Треба запитати лікаря. Як в неї руки, пальці.

Оксана підвелася з ліжка, захиталася. Яка вона слаба! Що це на ній? Якась смішна, довга сорочка. А ось на бильцях ліжка — халат. Як його одягти?

69
{"b":"201517","o":1}